Лишившись на самоті, вона помацала в себе за пазухою (я вельми жалкую, що мушу вдруге згадувати таку річ) і переконалася, що обидва листи лежать собі в тому сховку, але чомусь пожмакані. Цілу ніч голова їй крутилася, та вранці вона вже почувалася досить добре, щоб рушити в дорогу. Листа, адресованого тому набридливому незнайомцеві — лондонському джентльменові, вона вкинула в поштову скриньку, а нині передавала другого листа просто мені в руки, як було їй велено. Все це була щира правда, і, хоч вона не могла дорікнути собі ні за яке недбальство, вона була в цілковитому сум'ятті й дуже-дуже потребувала поради. При цих словах, як вважає Луї, знов з'явилися виділення. Може, й так. Але куди важливіше згадати, що саме при цих її словах мій терпець луснув, — я розплющив очі й втрутився.
— І до чого все це? — спитав я. Нетямуща покоївка моєї небоги витріщилася на мене й стала, мов води в рот набравши.
— Спробуйте з'ясувати, — сказав я камердинеру. — Перекладайте мені, Луї.
Луї спробував і почав перекладати. Іншими словами, він негайно поринув з головою в колодязь плутанини, й Молода Особа канула слідком за ним. Я вже й не пам'ятаю, коли я так тішився! Поки це мене розважало, я дозволяв їм борсатися на дні колодязя. А коли мені обридло, я зробив розумове зусилля й витяг їх нагору.
Чи й варто казати, що моє втручання дало мені змогу за якийсь час з'ясувати значення висловів Молодої Особи.
Я з'ясував, що вона в цілковитому сум'ятті, бо та послідовність подій, яку вона тільки-но змалювала, завадила їй дістати від графині додаткові доручення міс Голкомб. Вона потерпала, що ті доручення мали велику вагу для її хазяйки. Вона б вернулася поночі в Блеквотер-Парк, аби спитати про них у самої міс Голкомб, але не посміла через сера Персіваля. І залишитися ще на день у заїзді вона не зважилась, бо міс Голкомб веліла їй ні в якому разі не спізнитися на ранковий поїзд. Вона дуже потерпала, коли б ті її злощасні млості не призвели до іншого нещастя: її господиня ще подумає, що на неї не можна покластися! Вона смиренно просила моєї ради: чи варто їй написати до міс Голкомб, усе пояснивши й попросивши пробачення, а також спитавши, чи не могла б вона перелічити ті доручення в листі, якщо ще не пізно? Я не перепрошую за ці вкрай прозаїчні рядки. Мені велено написати їх. Неймовірно, але є люди, яких і справді більше цікавить те, що мені сказала тоді покоївка моєї небоги, аніж те, що я їй сказав! Кумедна зіпсутість!
— Я була б вам така вдячна, сер коли б ви люб'язно порадили мені, як краще вчинити, — заявила Молода Особа.
— Лишіть усе, як є, — сказав я, пристосовуючи свою мову до рівня слухачки. — Я завжди лишаю все, як є. Так. Це все?
— Якщо ви вважаєте, сер, що я беру на себе надто велику сміливість, бажаючи написати до міс Голкомб, то я, звісно, не посмію писати їй. Але мені так хочеться зробити все, що я тільки можу, для моєї пані...
Люди нижчого класу ніколи не знають, коли та як їм слід вийти з кімнати. Вони вічно потребують допомоги в цьому від людей вищого кола. Я вирішив, що давно пора допомогти Молодій Особі вийти. І зробив це з допомогою двох слів, сповнених здорового глузду:
— До побачення!
Щось у цієї незвичайної дівчини раптом рипнуло — чи на ній, чи всередині в неї. Луї дивився на неї (я ні), то він стверджує, що вона рипнула, коли робила реверанс Цікаво! Що ж рипнуло: її черевики, корсет чи кістки? Луї гадає, що рипнув її корсет. Чудеса!
Щойно лишившись на самоті, я трохи подрімав, бо мене й справді хилило на сон. А коли прокинувся, то помітив на столику листа дорогої Меріан. Коли б я хоч приблизно уявляв, що в ньому написано, то, безперечно, й не пробував би розкривати конверта. Та, бувши, на лихо, в блаженному невіданні й нічого не підозрюючи, я прочитав листа. І враз мій настрій зіпсувався на цілий день.
За вдачею я один із найлагідніших людей на світі поблажливий до всіх, ні на кого ні за що не ображаюсь. Але, як я вже зазначав, є межа навіть моєму терпінню. Я поклав листа Меріан на столик і відчув — з повним правом, що мене прикро скривджено.
Тут я хочу зробити одну заувагу. Вона, звісно, стосується до серйозної справи, про яку мова, а то б я не висловлював її на цих сторінках.
Ні в чому, на мою думку, огидний егоїзм людства не виявляється з такою відворотною оголеністю, і то в усіх класах суспільства, як у приниженні, що його неодружені люди зазнають від одружених. Якщо ви проявили аж стільки розуму й самозречення, аби не додавати ще й власного сімейства до й так надто ущільненого населення, ви неодмінно станете об'єктом для помсти ваших одружених друзів, котрі свого часу не спромоглися на розум і самозречення. Ви станете їхнім духівником, вам вони виплакуватимуть свої подружні прикрощі. Вас зроблять другом їхніх дітей, хай вони тільки народяться. Чоловіки й дружини виповідають свої подружні клопоти старим парубкам і старим дівам, щоб ті від цього страждали. Взяти, наприклад, мене. Я розважливо зостався неодружений, а мій бідолашний любий брат Філіп нерозважно одружився. І що ж він робить, помираючи? Лишає свою дочку на мене. Вона чудова дівчина, але водночас на мене падає і жахлива відповідальність за неї. За що складати її на мої плечі? А за те, бачте, що я, бувши безневинним одинаком, повинен звільняти моїх одружених родичів від усіх їхніх подружніх обов'язків та клопотів. Я стараюся з усіх сил, щоб виконати за мого брата його батьківський обов'язок: із нескінченними тривогами та ускладненнями видаю мою небогу за чоловіка, якого сам батько вибрав їй за судженого. У неї з чоловіком виникає незлагода, з усіма прикрими наслідками. Що ж робить вона з тими прикрими наслідками? Складає їх на мої плечі. А за віщо? За те, що я, бувши безневинним одинаком, повинен звільняти моїх одружених родичів від усіх їхніх подружніх обов'язків та клопотів. Бідолашні неодружені люди! Жалюгідна людська природа!
Чи й варто згадувати, що Меріан погрожувала мені в листі? Всі мені погрожують. Усі можливі жахи повинні були впасти на мою самовіддану голову, якби я не зважився зробити з Ліммеріджа притулок для моєї небоги з її нещастями. І все-таки я вагався.
Я вже згадував, що досі я, як правило, скорявся дорогій Меріан, аби уникнути галасу. Але в цьому випадку можливі наслідки її вкрай нерозважної пропозиції змусили мене зволікати. Якби я відчинив двері Ліммеріджа, щоб прихистити в ньому леді Глайд, хто поручився б, що сер Персіваль у страшному обуренні не примчить слідом за нею та не накинеться на мене за переховування його дружини? Я побачив, що це втягло б мене в страшний лабіринт клопотів, і твердо вирішив попередньо промацати грунт. Тож я написав дорогій Меріан (оскільки вона не мала свого чоловіка, який міг би заявити на неї свої права) щоб вона спочатку сама приїхала сюди в Ліммерідж переговорити про все зі мною. Я запевняв її, що прийму нашу любу Лору з превеликою радістю, хай тільки Меріан розвіє мої страхи, щоб я був цілком спокійний, — і не інакше.
Я, звісна річ, передчував тоді: це моє зволікання може закінчитися тим, що Меріан примчить сюди, аби виплеснути свій праведний гнів та хряснути дверима. Але, з другого боку, коли б я вирішив інакше, сюди міг примчати сер Персіваль — теж у праведному гніві й теж хряскаючи дверима. А з цих двох гнівів і хряскань я віддавав перевагу тому, яким загрожувала мені Меріан, бо вже звик до нього! Відповідно я відіслав листа зворотною поштою. Так чи так, а це був виграш у часі, й — о небеса! одне це було велике благо!
Коли я перебуваю в стані цілковитої прострації (чи вказав я, що від листа Меріан впав у цілковиту прострацію?), звичайно я оговтуюсь протягом трьох днів. Це було вельми нерозважно з мого боку — сподіватися триденного спокою. Де там! Спокою не було й близько.
Третього дня пошта принесла мені вкрай зухвалого листа від зовсім незнайомої мені особи. Особа назвалась компаньйоном нашого юриста, нашого дорогого, тупоголового старигана Гілмора, — він, мовляв, виконує його обов'язки. Цей компаньйон сповіщав мене, що дістав недавно листа, адресованого йому рукою міс Голкомб. Відкривши конверта, він, на превеликий свій подив, побачив, що там був усього тільки чистий аркуш паперу. Ця обставина видалась йому вельми підозрілою (його невгамовний юридичний нюх підказав йому, що хтось таємно вкрав листа), й він негайно написав до міс Голкомб, але відповіді із зворотною поштою не дістав. Зіткнувшися з таким утрудненням, він, замість діяти розважливо, тобто дозволити, щоб усе текло своєю течією, з дурного розуму надумав дозолити мені своїм листом, де питався, чи не відомо що- небудь мені про цю справу. Якого дідька повинен був я про все це знати? Навіщо тривожити мене й себе заодно? Так я йому й написав. Це був один із моїх найїдкіших листів. Нічого гострішого в епістолярному жанрі я не видавав відтоді, коли прогнав у письмовій формі того вкрай набридливого типа — містера Волтера Гартрайта.
