власна покоївка (що нині живе під вашим дахом) зустрічає її коло самісіньких дверцят карети. Ось план, де враховано і зручність, і правила пристойності, — ось ваш власний обов'язок, обов'язок гостинності, любові й співчуття щодо знедоленої леді, яка так усього цього потребує! Все це просто й легко, від початку й до кінця. Я від щирого серця запрошую вас, сер, приєднатися до моїх зусиль, спрямованих на благо священних інтересів нашої Родини. Я серйозно раджу вам написати й послати зі мною листа з пропозицією вашої гостинності (й серця), а також моєї гостинності (й серця) цій скривдженій і нещасливій леді, про чиє благополуччя я клопочусь сьогодні!
Він махав на мене своїм страшним ручиськом, бив себе у свої заразні груди, він ораторствував переді мною так, ніби виступав у парламенті. Пора, пора було вдатися до будь-яких відчайдушних заходів! А також подзвонити Луї, щоб той ужив потрібних осторог, терміново продезинфікувавши кімнату.
В цій притузі мені раптом сяйнула думка, неоціненна думка, яка, так би мовити, вбивала двох зайців однм ударом. Я вирішив позбутись і стомливого графового красномовства, і набридливих клопотів леді Глайд, погодившись на прохання цього осоружного чужоземця: зараз же написати листа! Не було ніякої небезпеки, що запрошення буде прийняте, бо Лора нізащо не погодиться виїхати з Блеквотер-Парку, поки Меріан лежить там хвора. Незрозуміло, як ця чарівно зручна перешкода не спала на думку самому графові, що нахабно втручається в чужі справи! Він просто не додумався до цього. Острах, що коли я дам йому час на роздуми, то він ще додумається, так надихнув мене, що я з усіх сил постарався сісти, схопив, справді схопив письмове приладдя, яке лежало поруч, і настрочив листа так швидко, мовби я був простий конторський клерк. «Люба Лоро, приїжджайте, будь ласка, коли захочете. Заночуйте в Лондоні, в домі вашої тітоньки. Засмучений звісткою про хворобу дорогої Меріан. Ваш люблячий дядечко». Тримаючи цю записку на якомога дальшій відстані від себе, я подав її графові, одкинувся на спинку крісла й сказав:
— Даруйте, оце все, що я можу зробити, — я в цілковитій прострації. Відпочиньте й поснідайте внизу, гаразд? Вітання й поклони всім, і таке інше. Бувайте здорові!
Але він виголосив ще одну промову — і де тільки бралися в нього слова! Я заплющив очі, намагався не слухати його. Однак почути довелося мені чимало. Невгамовний чоловік моєї сестри вітав себе й вітав мене з наслідком нашої зустрічі, наговорив ще хтозна-скільки про наші взаємні симпатії. Він оплакував моє нездоров'я, він пропонував виписати мені рецепта, він благав мене не забувати його лекцій про важливість світла, він приймав моє люб'язне запрошення відпочити й поснідати, він радив мені виглядати леді Глайд через два-три дні, він молив мене дозволити йому мріяти про нашу з ним майбутню зустріч, а не засмучувати і його, й самого себе холодним «прощавайте», — і ще багато чого наговорив, до чого я, на щастя, не прислухався тоді й чого тепер не згадую. Я чув, як його співчутливий голос поступово стихав, даленів, але, дарма що він був величезний чолов'яга, я так і не почув його ходи. Він мав препогану здатність — ходити зовсім нечутно. Не знаю, коли саме він відчинив і зачинив за собою двері. Через хвилину після того як запанувала тиша, я зважився розплющити очі — його вже не було.
Я видзвонив Луї й поквапився до ванної кімнати. Тепла вода з ароматним оцтом — для мене, щедре обкурювання мого кабінету й інші необхідні остороги були негайно вжиті. Радий, що вони успішно подіяли. Пополудні я добре поспав. Прокинувся освіжілий і заспокоєний.
Я зразу ж поцікавився графом. Чи й справді ми його здихалися? Так. Він поїхав денним поїздом. Чи поснідав він, і якщо так, то чим? Самим фруктовим тортом із вершками. Що за людина! Що за травлення!
Чи повинен я додати ще щось до вже сказаного? Гадаю, що ні. Я певен, що сягнув визначених мені меж. Подальші приголомшливі події сталися, хвалити бога, не в моїй присутності. Благаю всіх, аби ніхто не виявився таким нечулим — не надумав скласти на мене бодай частину вини за ті події. Я старався як міг, щоб було добро. Я ніяким чином не несу відповідальності за страшне лихо, котре зовсім неможливо було передбачити. Через те лихо я геть розбитий — я постраждав від нього більше, ніж будь-хто інший. Мій камердинер Луї (який нерозумно, по-своєму, але справді відданий мені) гадає, що я цього так і не переживу. Він свідок тому, як я цієї хвилини диктую йому, втираючи хустинкою очі. Із справедливості до самого себе я хочу додати, що те лихо сталося не з моєї вини та що я геть виснажений і вбитий горем. Що я можу ще сказати?
Оповідь продовжує Елайза Майклсон, економка Блеквотер-Парку
I
Мене попросили викласти все, що я знаю, про хід хвороби міс Голкомб та про обставини, за яких леді Глайд виїхала з Блеквотер-Парку в Лондон.
До мене звернулися з цим проханням, оскільки, як мені сказано, мої свідчення потрібні в інтересах істини. Бувши вдовою священика англіканської церкви (змушена, на жаль, іти на службу), я завжди ставила істину над усе. Саме тому я і згодилася виконати це прохання, а то б вагалася, не бажаючи компрометувати себе у зв'язку з цією печальною родинною історією.
В той час я не вела ніяких записів, тож не можу ручатися за точність дат, але гадаю, не помилюся, коли скажу, що серйозна хвороба міс Голкомб почалася в другій половині чи в останній десятиденці червня. Час сніданку в Блеквотер-Парку був пізній. Сніданок подавали іноді навіть о десятій ранку, ніколи не раніше, як о пів на десяту. Того ранку, про який я зараз пишу, міс Голкомб (що завжди перша сходила вниз, до їдальні) не з'явилася за столом. Після того як родина прочекала на неї чверть години, по неї послали старшу покоївку, — та вибігла з її кімнати страшенно перелякана. Я зустрілася з нею на східцях і зразу ж поспішила до кімнати міс Голкомб глянути, в чім річ. Бідолашна леді була нездатна пояснити, що з нею коїться. Вона ходила по кімнаті з пером в руці й марила, палаючи, як у лихоманці.
Леді Глайд (я більше не служу в сера Персіваля, тож буде цілком пристойно, якщо називатиму свою колишню пані на ім'я, а не «міледі») перша прибігла до неї із своєї спальні. Вона так розхвилювалась і впала в такий відчай, що не могла нічим допомогти. Граф Фоско з дружиною, що теж відразу прийшли нагору, були дуже добрі, уважні, всіляко намагалися бути корисними. Її світлість графиня допомогла мені покласти міс Голкомб у ліжко. Його світлість граф зостався в будуарі й, пославши мене по домашню аптечку, зробив мікстуру для міс Голкомб і примочки до голови, щоб не гаяти часу, поки приїде лікар. Примочки ми приклали, але не могли змусити міс Голкомб випити ліки. Сер Персіваль узяв на себе обов'язок послати по лікаря. Він відправив конюха верхи до найближчого лікаря — містера Доусона з Оук-Лоджа.
Не минуло й години, як приїхав містер Доусон. Це був літній чоловік, якого добре знали й шанували в окрузі, й ми дуже розхвилювались, коли він заявив, що вважає хворобу вельми серйозною.
Його світлість граф люб'язно завів розмову з лікарем і з розважливою щирістю висловив свою думку про хворобу міс Голкомб. Містер Доусон не надто чемно поцікавився, чи йому дає поради лікар, і, довідавшись, що це поради людини, котра вивчала медицину непрофесійно, відказав, що не звик радитися з лікарями-любителями. Граф з істинно християнською лагідністю посміхнувся і вийшов з кімнати. Перш ніж піти, він попередив мене, що, коли буде потрібен, його зможуть знайти в альтанці на березі озера. Навіщо він подався туди, я не можу сказати. Але він пішов і пробув відсутній цілісінький день, аж до сьомої години вечора, тобто до самого обіду. Можливо, він хотів показати приклад, наголосити, що в будинку повинна були цілковита тиша. Це було так схоже на його вдачу! Він був дуже уважливий пан.
Ніч для міс Голкомб була дуже тяжка. Жар то піднімався, то спадав, а над ранок їй стало не краще, а гірше. Оскільки поблизу не знайти було підходящої доглядальниці, то її світлість графиня і я по черзі пильнували біля неї. Леді Глайд вельми нерозважно наполягала, що допомагатиме нам. Та вона була надто нервова й тендітна, щоб спокійно ставитися до небезпечної хвороби міс Голкомб. Своїми переживаннями вона тільки завдавала собі шкоди й не приносила нікому ніякої користі. Не було на світі ніжнішої та лагіднішої леді, але вона плакала з відчаю і лякалась, тож через ці дві слабості зовсім не годилася в доглядальниці.
Вранці сер Персіваль і граф прийшли спитати про стан здоров'я хворої.
Сер Персіваль (очевидно, через переживання своєї дружини та хворобу міс Голкомб) здавався дуже
