вельми гнітили й турбували хворість і печаль у домі. Часом він бував такий збуджений, що це впадало в око. Никав по будинку, годинами блукав у парку. Він дуже турботливо питався про здоров'я міс Голкомб і своєї дружини (щиро потерпаючи, мабуть, що леді Глайд от-от захворіє сама). Думаю, всі ці випробування зм'якшили його серце. Був би поруч нього в цей час друг-священик (таким другом міг би бути для нього мій чудовий покійний чоловік), характер сера Персіваля міг би змінитися на краще. Я рідко помиляюся в таких випадках, бо в дні мого щасливого заміжжя я мала досвідченого навчителя в особі мого дорогого покійного чоловіка.
Її світлість графиня — єдина людина в домі, що нині складала серові Персівалю товариство за сніданком, — мало приділяла йому уваги, як на мою думку. А може, то він мало приділяв їй уваги. Хтось посторонній міг би ще подумати, що тепер, лишившись наодинці, вони намагаються уникати одне одного. Звісно ж, цього не могло бути. І все ж графиня чомусь обідала одна, в час другого сніданку, а вечорами просиджувала нагорі, хоча місіс Рюбель перебрала на себе її обов'язки доглядальниці. Сер Персіваль обідав сам, і лакей Вільям сказав якось у моїй присутності, що його пан їсть тепер наполовину менше, а п'є вдвічі більше, ніж раніше. Я не надаю ваги таким зухвалим висловам челяді. Я відразу ж вичитала Вільямові й прошу зважити, що й нині, пишучи ці рядки, осуджую його вчинок.
Протягом кількох наступних днів, як усім нам здавалося, хвора почувалася трохи краще. Наша віра в містера Доусона воскресла. Сам лікар був цілком певен у правильності свого діагнозу. Коли леді Глайд заговорила з ним про хворобу міс Голкомб, він сказав їй, що сам запропонував би послати по іншого лікаря тієї ж хвилини, коли в ньому зародилася б хоч тінь сумніву чи побоювання за стан здоров'я недужої.
З-поміж нас тільки графиня начебто не зраділа й не повірила запевненням містера Доусона. Коли ми з нею зосталися наодинці, вона призналась мені, що так само потерпає за міс Голкомб у зв'язку з лікуванням, яке призначив містер Доусон, і що вона з тривогою чекає повернення свого чоловіка, щоб він висловив свою думку з цього приводу. А повернутися він мав, як сповіщав у своїх листах, через три дні. Весь час, поки графа не було вдома, вони з графинею щоденно листувалися. В цьому, як і в усьому іншому, вони були зразковим подружжям.
Третього дня надвечір у стані здоров'я міс Голкомб сталася переміна, що дуже мене стурбувала. Місіс Рюбель теж запримітила це погіршення. Ми нічого не сказали леді Глайд, що саме спала на кушетці в будуарі, зовсім виснажена переживаннями за сестру.
Містер Доусон приїхав зі своїм вечірнім візитом пізніше, ніж звичайно. Він глянув на пацієнтку і враз змінився на обличчі. Він здавався стривоженим і збентеженим, хоч як намагався це приховати. Послали слугу по особисту аптечку містера Доусона, кімнату покропили дезинфікуючими препаратами і, за лікаревою вказівкою, йому постелили в запасній спальні.
— Невже лихоманка стала заразна? — пошепки спитала я його.
— Боюсь, що так, — відказав він. — Подивимось, що покаже завтрашній ранок.
За розпорядженням містера Доусона, ми не сказали леді Глайд, що її сестрі стало гірше. Але він категорично заборонив їй заходити в спальню до хворої — на тій підставі, що сама леді була зовсім виснажена. Вона спробувала заперечувати, відбулась дуже сумна сцена, але він мав владу й авторитет лікаря і наполіг на своєму.
Наступного ранку, об одинадцятій годині, одного із слуг послано в Лондон із листом до столичного лікаря. Слуга отримав наказ якомога швидше привезти з собою того нового, лондонського лікаря. А через півгодини після того, як вирушив посланець, у Блеквотер-Парк повернувся граф.
Графиня, взявши на себе всю відповідальність за свій вчинок, негайно повела його поглянути на хвору. Як на мене, то нічого непристойного в тому її вчинку не було. Його світлість був чоловік одружений, за віком годився міс Голкомб у батьки й оглядав її в присутності своєї дружини, рідної тітки леді Глайд. Одначе містер Доусон не хотів допускати його до пацієнтки, хоч я сама добре бачила, що цього разу він надто стурбований її станом, щоб протестувати досить рішуче.
Сердешна страдниця нікого довкола себе не впізнавала. Здавалось, вона приймає друзів за ворогів. Коли граф підійшов до її постелі, погляд її, що досі безперестанку блукав по кімнаті, зупинився на його обличчі з виразом такого жаху, якого мені до смерті не забути. Граф сів біля постелі, помацав пульс і скроні хворої, пильно подивився на її обличчя, а тоді обернувся до містера Доусона з таким обуренням та зневагою, що лікар зблід і хвилину стояв безмовний, тамуючи гнів і збентеження.
Потім його світлість обернувся до мене.
— Коли сталось погіршення? — спитав він.
Я сказала, коли.
— Леді Глайд відтоді заходила в кімнату?
Я відповіла, що ні. Лікар категорично заборонив їй заходити до хворої ще вчора увечері й сьогодні вранці знов повторив своє розпорядження.
— А чи довели до вашого відома й до відома місіс Рюбель, наскільки небезпечна ця хвороба? — таке було його наступне запитання.
— Ми дізнались, що хвороба нині вважається заразною, — відповіла я.
Він не дав мені говорити далі, хоч я ще хотіла щось додати.
— Це тиф! — мовив він.
За ту хвилину, поки ми обмінювалися цими запитаннями й відповідями, містер Доусон оговтався і звернувся до графа із звичайною своєю твердістю.
— Це не тиф, — різко заперечив він. — Я протестую проти вашого втручання, сер. Тут ніхто, крім мене, не має права ставити запитання. Я доклав усіх старань, щоб якнайкраще виконати мій обов'язок...
Граф жестом урвав його — без слів, мовчки показав на хвору. Містер Доусон, мабуть, зрозумів, що графів мовчазний жест заперечує його твердження, і розгнівився ще дужче.
— Я сказав, що виконав свій обов'язок, — повторив він. — У Лондон послали по іншого лікаря. Про природу цієї лихоманки я радитимуся з ним і більш ні з ким. Я наполягаю, щоб ви залишили кімнату.
— Я ввійшов до цієї кімнати, сер, в ім'я священного людинолюбства, — відказав граф. — І в ім'я цього людинолюбства, якщо той лікар затримається, я ввійду сюди знов. Ще раз застерігаю вас: лихоманка перейшла в тиф, і виною цьому печальному перебігові хвороби ваше невміле лікування. Якщо ця нещасна леді помре, я свідчитиму в суді, що причиною її смерті були ваше невігластво і впертість.
Не встиг містер Доусон йому відповісти, не встиг граф піти, як двері з будуару відчинились, і на порозі стала леді Глайд.
— Я повинна ввійти і ввійду, — сказала вона з незвичайною для неї твердістю.
Замість зупинити її, граф пропустив її до спальні, а сам вийшов у будуар. Завжди такий уважний і пам'ятливий, цього разу він, очевидно, згарячу забув, що леді Глайд може заразитися тифом і вкрай необхідно змусити її поберегтися.
На мій подив, містер Доусон виявив більше самовладання, ніж його світлість. Він не дозволив леді Глайд наблизитися й на крок до сестриної постелі.
— Я щиро шкодую, — сказав він, — але боюсь, хвороба може виявитися заразною. Поки я не з'ясую цього, благаю вас, міледі, не заходити до цієї кімнати.
Леді Глайд постояла мить, а тоді раптом опустила руки і впала вперед, лікареві в обійми. Вона зомліла. Ми з графинею забрали її з лікаревих рук і віднесли до її власної спальні. Граф пішов за нами й чекав у коридорі, аж поки я вийшла й сповістила його, що леді Глайд опритомніла.
Я пішла до лікаря й переказала йому, що леді Глайд просить його негайно прийти. Містер Доусон поспішив до неї, щоб запевнити, що стан її сестри задовільний і що лікар з Лондона повинен приїхати через кілька годин. Ці години тяглися дуже повільно. Сер Персіваль із графом лишалися внизу й час від часу посилали спитати, як почувається недужа. Нарешті десь між п'ятою і шостою, на велику нашу радість, приїхав новий лікар.
Він був молодший за містера Доусона, дуже поважний і рішучий. Не можу сказати, яка в нього була думка про дотеперішнє лікування, тільки я подивувалася, що він куди більше, ніж лікаря, розпитував мене та місіс Рюбель. Оглядаючи хвору, він слухав пояснення містера Доусона без особливої цікавості. З того, що я спостерегла, в мені зародилась підозра: мабуть, граф із самого початку слушно судив про хворобу міс Голкомб. Ця моя думка підтвердилась, коли через певний час містер Доусон поставив головне запитання, для з'ясування якого й посилали по лондонського лікаря.
