обличчям і спостережливими ясно-сірими очима. Не хотіла б я також згадувати, з названих вище причин, що її сукня, хоч і чорного кольору, все ж була пошита з надто дорогого шовку й надмірно прикрашена біля коміра всякими оздобами — як для особи її віку й становища. Не хотіла б я, щоб щось подібне до цього говорили про мене, отож мій обов'язок — не казати нічого такого про місіс Рюбель. Тільки зауважу, що трималася вона коли не зовсім виклично, то все ж надзвичайно обережно й стримано; все вбирала очима, а говорила мало — може, від скромності чи від непевності її становища в Блеквотер-Парку. Та ще вона відмовилась повечеряти (що було дивно, але навряд чи підозріло), хоч я сама люб'язно запросила її розділити мою скромну трапезу в моїй кімнаті.
На графову пропозицію (це було так характерно для його всепрощаючої доброти!) вирішено, що місіс Рюбель не повинна заступати до своїх обов'язків до завтрашнього ранку, поки її не побачить лікар та не згодиться, щоб вона була за доглядальницю. Тієї ночі я сиділа біля недужої. Здається, леді Глайд дуже не бажала, щоб до міс Голкомб допустили нову доглядальницю. Така відсутність терпимості до чужоземки з боку освіченої та витонченої леді вразила мене. Я насмілилась зауважити:
— Міледі, ми всі повинні пам'ятати, що не слід квапитися осуджувати наших підлеглих тому лише, що вони прибули з чужих земель.
Леді Глайд мовби й не почула моїх слів. Вона тільки зітхнула й поцілувала сестрину руку, що лежала поверх ковдри. Навряд чи це розважний вчинок біля постелі хворої, яка так потребувала цілковитого спокою. Та сердешна леді Глайд нічого не тямила в догляді хворих — анічогісінько, мушу я, на жаль, зазначити.
Наступного ранку місіс Рюбель послали в будуар, щоб лікар, ідучи до спальні, побачив її і дав свою згоду.
Я залишила леді Глайд біля міс Голкомб, що саме дрімала, й приєдналася до місіс Рюбель — для того тільки, щоб та не почувалась самотньою і не нервувала через непевність свого становища. Здається, вона розцінила цей мій вчинок якось інакше. Вона мовби зарані була певна, що дістане схвалення містера Доусона й сиділа, спокійно дивлячись у вікно, ніби тішилась запашним сільським повітрям. Дехто припустив би, що така поведінка свідчить про зухвальство й самовпевненість. Дозволю собі зазначити, що я добачила в цьому лише незвичайну твердість її духу.
Замість прийти до нас нагору, лікар послав по мене, щоб я зійшла до нього вниз. Такий поворот подій видався мені трохи дивним, та місіс Рюбель начебто й не звернула на це уваги. Коли я виходила, вона все так само дивилась у вікно й тішилася духмяним сільським повітрям.
Містер Доусон чекав на мене сам-один у їдальні.
— Щодо цеї нової доглядальниці, місіс Майклсон, — сказав лікар.
— Що, сер?
— Я довідався, що її привезла з Лондона дружина того гладкого старого чужоземця, що весь час втручається в моє лікування. Місіс Майклсон, цей гладкий старий чужоземець — шарлатан!
Це було так грубо! Звісно ж, я була прикро вражена.
— А чи знаєте ви, сер, — сказала я, — що ви говорите про аристократа?
— Пхе! Він не єдиний шарлатан із титулом. Усі вони графи, хай їм всячина!
— Він не був би другом сера Персіваля, сер, коли б не належав до найвищої в світі аристократії, — за винятком англійської знаті, звісно!
— Гаразд, місіс Майклсон, величайте його, як вам завгодно. Повернімося до питання про доглядальницю. Я вже тут казав, що заперечую проти неї.
— Але ж ви навіть не бачили її, сер?
— Так, я заперечую, навіть не бачивши її. Може, вона найкраща доглядальниця, яка тільки є на світі, але ж я зовсім її не знаю. Я вказав на це серові Персівалю, як господареві дому. Він мене не підтримав. Він каже, що й доглядальниця, яку б я сам запросив, теж була б незнайомою жінкою з Лондона. Він також гадає, що коли тітка його дружини взяла на себе клопіт привезти цю жінку, то слід узяти її на випроб. У цьому є частка правди. Було б негарно, якби я зараз отак сказав: «Ні». Але я поставив умову, що коли матиму підставу скаржитися на неї, вона буде негайно звільнена. Як лікар, що лікує міс Голкомб, я маю право ставити свої умови, й сер Персіваль пристав на це. Так от, місіс Майклсон, я знаю, що можу покластися на вас, і я хочу, щоб ви кілька днів не спускали ока з цієї доглядальниці. Дивіться, щоб вона не давала міс Голкомб ніяких ліків, крім моїх. Цей знатний чужоземець просто вмирає від бажання випробувати на моїй пацієнтці свої шарлатанські засоби (месмеризм у тім числі), й нова доглядальниця, яку привезла сюди його дружина, захоче, можливо, йому в цьому допомогти. Ви розумієте? Чудово. Тепер ми можемо піти нагору. Доглядальниця там? Я скажу їй кілька слів, перш ніж допущу її до хворої.
Коли ми зайшли в будуар, місіс Рюбель усе ще дихала повітрям біля вікна. Я відрекомендувала її містерові Доусону, але ні несхвальні лікареві погляди, ні його доскіпливі запитання анітрохи її не спантеличили. Вона спокійно відповідала йому своєю каліченою англійщиною, і, хоч як він старався загнати її в глухий кут, ні в чому не виказала ані найменшої необізнаності. Безсумнівно, це було наслідком незвичайної сили її духу, як я вже зазначала, але ні в якому разі не нахабною самовпевненістю.
Ми всі увійшли до спальні.
Місіс Рюбель дуже уважно подивилася на пацієнтку, зробила реверанс леді Глайд, поставила дві чи три речі на свої місця й тихо сіла в куточку, чекаючи розпоряджень. Леді Глайд, здається, була прикро вражена й незадоволена появою незнайомої доглядальниці. Ми всі мовчали, боячись розбудити міс Голкомб, яка досі дрімала; тільки лікар пошепки спитав мене, як хвора провела ніч. Я тихо відповіла: «Як звичайно». І тоді містер Доусон вийшов з кімнати. Леді Глайд вийшла слідом за ним — певне, щоб поговорити про місіс Рюбель.
Зі свого боку я вже дійшла висновку, що ця тиха чужоземка утримається на місці доглядальниці. Розуму їй було не позичати, і на догляді хворих вона, безперечно, зналася. Побачимо, як вона покаже себе далі, думала я, та поки що на її місці я сама навряд чи змогла б повестися правильніше в кімнаті недужої.
Пам'ятаючи прохання містера Доусона, я протягом трьох чи чотирьох днів пильно наглядала за місіс Рюбель. Не раз і не два я несподівано й тихо заходила до спальні, але так і не спіймала її ні на чому підозрілому. Леді Глайд, що стежила за нею так само пильно, як і я, теж нічого поганого не помітила. Ні разу не завважила я, що підмінено слоїчки з ліками, ні разу не бачила, щоб місіс Рюбель перемовилася хоч словечком із графом чи граф із нею. Вона доглядала міс Голкомб таки вміло й турботливо. Бідолашна леді то знесилювалась зовсім і тоді впадала в напівзабуття-напівсон, то горіла й марила в лихоманці. Місіс Рюбель ніколи не будила її в першому випадку й ніколи не лякала в другому — адже хвора могла злякатись несподіваної появи перед собою зовсім незнайомої людини. Віддамо шану достойним (чужоземцям чи англійцям), тож і я віддаю належне доглядальниці місіс Рюбель. Була вона вкрай нетовариська і трималася надто спокійно й незалежно від тих, хто теж дещо тямив у догляді за хворими,— та коли відкинути ці вади, доглядальниця була з неї добра, й ні містер Доусон, ні леді Глайд не могли ні за що прискіпатися до неї.
Наступною важливою подією в нашому домі була тимчасова відсутність графа — справи покликали його в Лондон. Поїхав він, якщо не помиляюсь, уранці четвертого дня після появи місіс Рюбель. Прощаючися з нами, він дуже серйозно в моїй присутності сказав леді Глайд із приводу міс Голкомб:
— Якщо хочете, довіртеся містерові Доусону ще на кілька днів. Та коли не буде поліпшення, пошліть у Лондон по доброго лікаря, з чиїми порадами цьому віслюкові доведеться рахуватись. Скривдіть містера Доусона, але врятуйте міс Голкомб. Я кажу це з усією серйозністю, від щирого серця, клянусь честю!
Голос його світлості бринів непідробним хвилюванням і добротою. Та нерви бідолашної леді Глайд були, певне, в дуже поганому стані — здавалось, вона його страшенно боїться! Вона вся тремтіла й нічого не відповіла йому на прощання. Коли він вийшов, вона обернулася до мене й сказала:
— Ох, місіс Майклсон, у мене серце розривається, коли я думаю про сестру, і немає в кого спитати дружньої поради! Як ви гадаєте, містер Доусон помиляється? Сьогодні вранці він сам сказав мені, що боятись нічого й немає потреби посилати по іншого лікаря.
— Я дуже шаную містера Доусона, — відповіла я, — але на вашому місці, міледі, я б не нехтувала графової поради.
Леді Глайд раптом відвернулася від мене з таким відчаєм, аж я не знала, що й подумати.
— Його поради! — мовила вона сама до себе. — Господи, спаси й заступи! Його поради!..
Наскільки я пам'ятаю, графа не було у Блеквотер-Парку майже тиждень.
Сер Персіваль, видно, дуже переживав відсутність його світлості, а ще ж, як здавалося мені, його
