Коли я увійшла до кімнати, міс Голкомб спала. Я тривожно вдивлялася в її обличчя. Вона лежала у високому, похмурому, старомодному ліжку. Але виглядала вона нітрохи не гірше, ніж коли я бачила її востаннє. За всіма ознаками, повинна я зазначити, доглядали її належним чином. Кімната була непривітна, запилюжена й темна. Але вікно, що дивилось на пустельний задвірок, було відчинене навстіж, щоб був доступ свіжого повітря. Було зроблено все, що можна було зробити, щоб кімната стала зручна й затишна. Обман сера Персіваля всією своєю жорстокістю обрушився на саму сердешну леді Глайд. Судячи з усього, єдине зло, якого вони з місіс Рюбель завдали міс Голкомб, полягало в тому, що вони її просто сховали.
Я тихенько вийшла з кімнати, лишивши хвору леді мирно спати, й пішла дати розпорядження садівникові привезти в Блеквотер-Парк містера Доусона. Я попросила садівника, після того як він одвезе місіс Рюбель на станцію, заїхати до лікаря й переказати йому від мого імені прохання перевідати мене. Я була певна, що містер Доусон приїде до мене, а коли довідається, що графа Фоско вже немає в домі, то й зостанеться, буде так само навідувати міс Голкомб.
Через якийсь час садівник повернувся і доповів, що відвіз місіс Рюбель на станцію, а тоді заїхав до лікаря. Містер Доусон просив переказати мені, що він сам трохи нездужає, та, якщо зможе, заїде завтра вранці.
Доповівши мені про це, садівник хотів був уже піти, але я ще затримала його — попросила неодмінно повернутися до смерку й перебути ніч в одній з порожніх спалень, аби, на випадок якої тривоги, я могла його покликати. Він зрозумів моє небажання бути цілу ніч самій в найпустельнішій частині безлюдного будинку й залюбки погодився. Ми домовилися, що він прийде між восьмою і дев'ятою годинами вечора.
Він повернувся в призначений час. І яка я була рада, що з обачності покликала його! Ще до півночі сер Персіваль, що й за дня поводився так дивно, страшенно розходився-розшалівся. Я дуже стривожилась. Коли б поруч не було садівника, який пішов і заспокоїв його, то страшно й подумати, що б могло скоїтись.
Майже весь день і цілий вечір він никав по будинку й саду, вельми збуджений і роздратований. Я думала тоді, що це, певне, від надмірної кількості вина, яке він випив за своїм самотнім обідом. Так чи так, а я, роблячи обхід галереї перед сном, почула, як він голосно й гнівно розкричався в жилій частині будинку. Садівник зараз же й побіг до нього, а я замкнула двері в коридор, щоб крик не розбудив міс Голкомб. Минуло добрих півгодини, поки вернувся садівник. Він заявив, що хазяїн геть з глузду з'їхав, але не від пиятики, як я гадала, а чи то від якогось незбагненного панічного страху, чи то від страшенного роздратування. Садівник застав сера Персіваля в холі. Несамовито лаючись, той метався по холу й горлав, що ні хвилини більше не бажає зоставатися в такому похмурому казематі, як цей його власний дім, і що негайно ж, серед ночі, поїде звідси назавжди. Коли садівник наблизився до нього, він погрозами й прокльонами послав його мерщій запрягати колясу. Через чверть години сер Персіваль вибіг надвір. У місячному сяйві обличчя його було бліде, як у мертвяка. Він скочив у колясу й, хльоснувши коня так, що той з місця рвонув учвал, помчався геть. Садівник чув, як він лаяв і кляв сторожиху, вимагаючи хутчій відчинити ворота; чув, коли відчинились ворота, як колеса шалено поторохтіли по дорозі, як гуркотнява швидко розчинилася в нічній тиші... Й не почув більш нічого.
За день чи за два, не згадаю точно, колясу привіз із Нолсбері, найближчого до нас міста, конюх тамтешнього старого готелю. Сер Персіваль заночував у Нолсбері, а звідти виїхав поїздом, куди — конюх не знав. Ні від самого сера Персіваля, ні від когось іншого я не мала про нього звісток і нічого не знаю про його подальшу долю. Не знаю навіть, в Англії він чи за кордоном. Більше ми з ним так і не зустрічались, відколи він, мов збіглий каторжанин, помчався із власного дому. І я молю Бога й палко надіюсь, що більш ніколи не здибаюся з ним.
Розповідь про мою власну участь у цій сумній родинній історії наближається до кінця.
Мені сказали, що подробиці про те, як міс Голкомб прокинулась і побачила мене біля її ліжка, як і про що ми з нею розмовляли, не мають істотного значення для мети, поставленої перед цією моєю оповіддю. Тож я скажу тільки, що міс Голкомб сама не розуміла, яким чином її переправлено з жилої частини будинку в нежилу. Вона тоді саме спала глибоким сном і не відає, чи був той сон природній, а чи викликаний штучним способом. За моєї відсутності, коли я їздила в Торкей, і за відсутності всієї колишньої челяді, крім Маргарет Порчер, яка безперестанку їла, пила й спала, коли не робила роботи, було зовсім нескладно потай перенести міс Голкомб із однієї частини будинку в іншу. Оглянувши кімнату, я переконалась, що місіс Рюбель запасла харчів і всього необхідного, аби перебути кілька днів у цьому вимушеному ув'язненні коло недужої пані. Місіс Рюбель уникала відповідати на запитання, які міс Голкомб, цілком природно, їй ставила, але у всьому іншому була з хворою уважна й турботлива. Звинуватити місіс Рюбель я можу хіба тільки в тому, що вона свідомо взяла участь у підлому, ганебному ошуканстві.
Великою полегкістю для мене є те, що я не повинна описувати, як сприйняла міс Голкомб звістку про від'їзд леді Глайд, а згодом — набагато печальнішу новину, що надто швидко долинула до нас у Блеквотер- Парк. В обох випадках я старалась зарані підготувати міс Голкомб так обережно й делікатно, як тільки вміла. Лікар допоміг мені порадами лише в другому випадку, бо ще кілька днів після того, як я його просила завітати, він хворів і не міг приїжджати до нас. Це був такий невеселий час, що й нині мені гірко згадувати й писати про нього. Неоціненне благо релігійного втішання, яким я намагалася зм'якшити горе міс Голкомб, довго не знаходило дороги до її серця, однак я палко сподіваюсь і вірю, що вона його таки вчула насамкінець. Я не відходила від неї, аж поки вона піддужчала. Поїзд, яким я їхала з цього злощасного дому, віз і її. З великим смутком розпрощалися ми з нею в Лондоні. Я зосталась у моєї рідні в Айлінгтоні, а вона поїхала до містера Ферлі в Камберленд.
Перш ніж закінчити цей сумний звіт, я хочу написати ще кілька рядочків. Їх мені диктує моє почуття обов'язку.
По-перше, я хочу заявити про своє глибоке переконання, що граф Фоско зовсім непричетний до подій, про які я тут розповіла. Мене повідомили, ніби виникла страшна підозра проти його світлості графа, ніби його звинувачують у тяжкому лиходійстві. Одначе я несхитно вірю, що граф ні в чому не винен. Хай він і допоміг серові Персівалю відіслати мене в Торкей, але зробив це несвідомо, щиро помиляючись, а за помилки його, як чужоземця, незнайомого з нашими звичаями, не можна осуджувати. Хай він подбав про те, щоб місіс Рюбель з'явилася в Блеквотер-Парку, то це було його лихо, а не провина, коли ця чужоземна особа виявилась такою ницою, що посприяла ошуканству, задуманому й виконаному хазяїном дому. В ім'я високої людської моралі я протестую проти звинувачень, якими безпідставно та бездоказово плямуються вчинки його світлості.
По-друге, я хочу висловити глибокий жаль, що ніяк не можу згадати, якого саме числа леді Глайд виїхала з Блеквотер-Парку до Лондона. Мені сказали, що надзвичайно важливо визначити точну дату цієї скорботної подорожі, і я щосили напружувала пам'ять, щоб її пригадати. Але силкувалася марно. Пам'ятаю тільки, що це було в другій половині липня. Всі ми знаємо, як нелегко буває, коли збіг певний час, пригадати те чи інше число, якщо його не записати раніше. Тим трудніше мені це пригадати, що дуже вже бентежили й гнітили мене тоді події, які сталися в пору від'їзду леді Глайд. Я так шкодую, що тоді ж не записала, якого це було числа! Хотіла б згадати число так само виразно, як бачу перед собою обличчя сердешної пані, коли вона печально глянула востаннє на мене з вагонного вікна.
Оповідь продовжують різні особи
1. Звіт Естер Пінгорн, куховарки графа Фоско (записано з її власних слів)
Я мушу, на жаль, признатись, що за своє життя так і не навчилася грамоти. Але я змалечку роботяща й нічим ніколи не заплямувала свого доброго імені. Я знаю, що говорити те, чого не було, — це гріх і велике зло, тож постараюсь і цього разу нічого не вигадувати. Я розкажу все, що знаю, і тільки уклінно прошу пана, що записує, поправляти мої вирази й дарувати мені мою невченість.
Цього літа, що минуло, я зосталася без місця (не з моєї вини) і почула, що в будинку номер п'ять на
