За словами механіка, ще одне нове правило клубу в тому, що він завжди буде вільним. Вхід нічого не коштуватиме. Механік кричить з водійського вікна транспорту, що рухається назустріч, і нічний вітер відносить його слова: «Нам потрібен ти, а не твої гроші».
Він кричить з вікна: «Відколи ти в бійцівському клубі, ти – не твої гроші в банку. Ти не твоя робота. Ти не твоя сім’я. Ти не той, за кого ти себе маєш».
Механік кричить вітрові: «Ти – не твоє ім’я».
Космічна мавпочка на задньому сидінні підхоплює: «Ти – не твої проблеми».
Механік кричить: «Ти – не твої проблеми».
Мавпочка реве: «Ти – не твій вік».
Механік волає: «Ти – не твій вік».
І тут механік звертає на зустрічну смугу, заповнюючи машину крізь вітрове скло світлом фар, спокійний, мов під навалою ударів. Одна машина, а згодом й інша, несуться на нас лоб до лоба з вереском сигналів, і механік вивертає кермо саме настільки, щоб їх оминути.
На нас, збільшуючись і зростаючи, несуться фари, ревуни верещать, а механік хилить у сяйво, шум і крики: «Ти – не твої сподівання».
Ніхто не підхоплює вигук.
Цього разу завертає, рятуючи нас, машина, що наближалася.
Виринає ще одне авто, фари блимають – яскравіше, тьмяніше, яскравіше, тьмяніше, вищить ревун і механік кричить: «Ти не врятуєшся».
Механік не завертає, це робить машина, що йде в лоб.
Інша машина, і механік кричить: «Усі ми колись помремо».
Цього разу машина завертає, але механік перерізає їй дорогу. Машина знову маневрує, механік знову несеться їй в лоб.
Тої миті ти слабнеш і пітнієш. Тої миті ніщо не важить. Подивись на зорі, і тебе нема. І твого багажу. Ніщо не важить. Навіть запах з рота. Назовні темно, ревуть сирени. Фари сяють яскравіше, тьмяніше, яскравіше – тобі в обличчя, і тобі більше не доведеться йти на роботу.
Ти більше ніколи не стригтимешся.
– Хутчіш, – каже механік.
Машина знову звертає, і механік знову їде їй назустріч.
– Що, – питає він, – ти хотів би зробити перед смертю?
Зустрічна машина безперервно сигналить, але механік незворушний, він не дивиться на дорогу, він дивиться на мене і каже:
– Десять секунд до зіткнення.
– Дев’ять.
– Вісім.
– Шість.
Моя робота, кажу. Я хотів би звільнитися.
Поруч вищить зустрічна машина, і механік не вивертає кермо, щоби зітнутися.
Ще вогні несуться прямо на нас, а механік обертається до трьох космічних мавпочок, що сидять позаду.
– Гей, мавпочки, – каже він, – ви вже знаєте, як грати в цю гру. Сповідайтеся, бо ми всі помремо.
Повз нас проноситься машина із наклейкою на бампері: «Бухим воджу ліпше». Газети писали, що тисячі цих наклейок одного ранку просто з’явилися на машинах. На інших подібних наклейках фрази на штиб: «Зроби з мене фарш».
«Бухі водії проти матерів».
«Усіх тварин – на вторсировину».
Читаючи газету, я знав, що це наклеїв Комітет Дезинформації. Чи Комітет Шкідників.
Сидячи поруч мене, наш чистенький і тверезий механік каже мені, ага, наклейки П’яних водіїв – частина проекту «Каліцтво».
Три космічні мавпочки принишкли на задньому сидінні.
Комітет Шкідників друкує кишенькові буклети для авіаліній, у них намальовано, як пасажири б’ються одне з одним за кисневі маски, коли їхній реактивний літак охоплено пожежею і він несеться на скелі зі швидкістю тисячу миль на годину.
Комітети Шкідників та Дезинформації змагаються поміж собою, хто швидше розробить комп’ютерний вірус, що змусить банкомати блювати потоком десяти – й двадцятидоларових купюр.
Підкурювач із цокотом виринає, і механік каже мені, щоб я запалив свічки на святковому торті.
Я запалюю свічки, і торт мерехтить під вогняним німбиком.
– Що ти хотів би зробити перед смертю? – каже механік і вивертає кермо назустріч вантажівці. Та сигналить і кілька разів прокволисто реве в той час, як її фари, мов світанок, усе яскравішають, висвітлюючи усмішку механіка.
– Загадуйте бажання, хутчіш, – каже він у дзеркальце заднього виду, в якому три космічні мавпочки сидять на задньому сидінні. – У нас п’ять секунд до забуття.
– Один, – починає рахувати він.
– Два.
Вантажівка майже перед нами, яскраво блимає і реве.
– Три.
– Покататися на коні, – кажуть на задньому сидінні.
– Побудувати будинок, – чується інший голос.
– Зробити татуювання.
Механік каже: «Увіруйте в мене – і здобудете життя вічне».
Надто пізно: вантажівка завертає, і механік завертає, але задня частина нашого «корніша» зачіплює край переднього бампера вантажівки.
Тоді я цього ще не знаю, знаю тільки про фари: фари вантажівки відносяться в пітьму, і мене відкидає спочатку в бік дверей, потім у бік торта і механіка за кермом.
Механік простягається на кермі в намаганні вирівняти машину, і свічі на торті гаснуть. Однієї прекрасної миті в теплому чорному шкіряному салоні зникає світло, наші крики зливаються в одному низькому тоні, що й низький стогін ревуна вантажівки, і ми вже нічого не контролюємо, не маємо вибору, керунку, рятунку, і ми мертві.
Чого б я собі побажав прямо зараз, то це смерті. Я ніщо порівняно з Тайлером.
Я безпомічний.
Я дурний, і все, що я хочу і роблю, – речі.
Моє дрібне життя. Моя маленька лайнова робота. Мої шведські меблі. Я ніколи, справді ніколи нікому того не казав, але до зустрічі з Тайлером я хотів придбати пса і назвати його Антураж.
Ось наскільки гіршим може стати твоє життя.
Убийте мене.
Я хапаю кермо і вивертаю нас знову на зустрічну смугу.
Зараз.
Приготуйся до звільнення душі.
Зараз.
Механік бореться, щоби скерувати нас у кювет, а я виборюю довбане право померти.
Зараз. Захоплююче диво смерті, коли однієї миті ти ходиш і розмовляєш, а наступної ти – річ.
Я – ніщо і навіть менше.
Холодний.
Невидимий.
Відчуваю запах шкіри. Ремінь безпеки обкрутився навкруг мене, мов гамівна сорочка, і коли я намагаюся сісти, то вдаряюся головою об кермо. Це більш болісно, ніж мало б бути. Моя голова відпочиває в механіка на колінах, і, коли я дивлюся вгору, очі фокусуються на обличчі механіка – він усміхнений і веде машину. Я бачу зорі за вікном водія.
Руки й обличчя в чомусь липкому.
Вы читаете Бійцівський клуб
