Бійцівський клуб

Якщо ти чоловічої статі, християнин і живеш в Америці, твій батько – твоя модель Бога. А часом знаходиш свого батька у своїй кар’єрі.
Усе нічого, проте Тайлеру мій бос не подобався.
Поліція мене шукатиме. Я останнім був у будинку в п’ятницю ввечері. Я прокинувся на своєму робочому місці, дихання сконденсувалося на столі, подзвонив Тайлер і сказав: «Виходь. У нас є машина».
У нас є «кадиллак».
Руки в мене й досі були в бензині.
Механік із бійцівського клубу питав: що б ти бажав зробити перед смертю?
Я хотів звільнитися. Я дав Тайлеру дозвіл. Будь як удома. Убий мого боса.
Із підірваного офісу дістаюся автобусом до кінцевої зупинки, всипаної гравієм. Тут починаються землі під забудову й переорані поля. Водій дістає пакета зі сніданком та термос і дивиться на мене в дзеркальце заднього виду.
Намагаюся визначити, куди б це подітися, щоб копи мене не знайшли. Сиджу у хвості автобуса, між мною та водієм сидить близько двадцяти осіб. Нараховую два десятки потилиць.
Двадцять голених голів.
Водій розвертається на сидінні і звертається до мене:
– Містере Дерден, сер, я справді захоплююся тим, що ви робите.
Раніше я його ніколи не бачив.
– Ви маєте вибачити мені за це, – каже водій. – Комітет – це була ваша ідея, сер.
Голені голови одна за одною обертаються в мій бік. Один тримає в руці ганчірку, і можна відчути запах ефіру. У найближчого мисливський ніж. Найближчий – механік із бійцівського клубу.
– Ви мужня людина, – каже водій автобуса, – призначити себе домашнім завданням.
Механік каже водієві: «Замовкни. Будь на шухері й не базікай».
Ти знаєш, що в однієї з мавпочок гумовий джгут, яким тобі обмотають мошонку.
Вони заповнюють передню частину автобуса.
Механік каже:
– Ви знаєте правило, містере Дерден. Ви самі це сказали. Ви сказали, що коли хто-небудь спробує прикрити клуб, навіть ви самі, ми маємо позбавити його яєць.
Гонади.
Яєчка.
Кулі.
Тестикули.
Huevos.
Уяви свою найкращу частину замороженою в коробці для сніданків у «Миловарні Пейпер-стрит».
– Ви знаєте, що з нами даремно битися, – каже механік.
Водій автобуса жує свого сандвіча і дивиться в дзеркало заднього виду.
Вищить, наближаючись, поліцейська сирена. Попереду полем повзе трактор. Пташки. Вікно в задній частині автобуса напіввідчинене. Хмарки. На межі майданчика з гравієм ростуть будяки. Бджоли чи то мухи гудуть між будяків.
– Нам просто дещо потрібно, – каже механік із бійцівського клубу. – Цього разу це не погроза, містере Дерден. Цього разу ми мусимо їх відрізати.
Водій автобуса каже:
– Це копи.
Сирена під’їжджає кудись попереду автобуса.
То з ким доведеться битися?
Поліцейська машина під’їжджає впритул до автобуса, у вітровому склі спалахує червоним і синім, і хтось знадвору кричить: «Тримайтесь там!»
І я врятований.
Щось таке.
Я можу розповісти копам про Тайлера. Я розповім їм усе про бійцівський клуб і, можливо, сяду до в'язниці, а що робити з проектом «Каліцтво», тоді вже їм вирішувати, а я не буду витріщатися на ножа біля мене.
Копи заходять всередину автобуса, перший питає:
– Ви його вже порізали?
Другий каже:
– Ріжте швидше, у нас ордер на його арешт. Тоді знімає кашкета і, звертаючись до мене, каже:
– Нічого особистого, містере Дерден. Така радість нарешті з вами зустрітися.
Кажу: усі ви робите велику помилку.
Механік каже:
– Ви попереджали, що скажете так.
Я не Тайлер Дерден.
– І про це ви також попереджали.
Я змінюю правила. Лишайте собі свій бійцівський клуб, але відтепер більше нікого не каструватимемо.
– Ага, так, авжеж, – каже механік. Він стоїть посеред проходу, тримаючи ніж попереду. – Ви попереджали, що обов’язково це скажете.
Гаразд, я Тайлер Дерден. Я ним є. Я Тайлер Дерден, і я встановлюю правила, і я кажу: поклади ножа.
Механік озирається й питає когось:
– Який наш найліпший час для «відріж-і-втечи»?
Хтось кричить: «Чотири хвилини».
Механік кричить:
– Хтось завважує час?
Обидва копи вже увійшли до автобуса, один дивиться на годинник і каже:
– Секундочку. Зачекайте, доки секундна стрілка добіжить до дванадцяти.
Коп каже: «Дев’ять».
«Вісім».
«Сім».
Я стрибаю у відчинене вікно.
Ударяюся животом об тонку металеву раму вікна і чую, як механік з бійцівського клубу кричить позаду:
– Містере Дерден! Ви похерите нам час.
Напіввивісившись з вікна, я вчеплююся в чорну гуму шини заднього колеса. Хапаюся за обода й тягну. Хтось хапає мене за ногу й тягне назад. Я кричу маленькому тракторові вдалині: «Гей!» І «Гей!». Обличчя спітніло, приливла кров. Звисаю догори дригом. Потроху витягаю себе. Руки, що вчепилися в щиколотки, тягнуть назад. Краватка звисає на обличчя. Пряжкою ременя застрягаю в металевій рамі. Бджоли, мухи й будяки в дюймах від мого обличчя, і я кричу: «Гей!!!»
Руки вхоплюють мене за штанини і втягують назад, розстібаючи штани та ремінь.
Хтось в автобусі кричить: «Одна хвилина!».
Взуття злітає з ніг.
Ремінь чіпляється за віконну раму.
Руки зводять мої ноги разом. Нагріта сонцем металева рама пече живіт. Біла сорочка випростується і спадає на голову й плечі, я все ще чіпляюся за обода і все ще волаю: «Гей!»
Ноги витягнуті й зведені разом. Труси стягнуті з ніг і прибрані. Сонце пригріває мою голу дупу.
Кров шугае в голові, очі викочуються через напруження, усе, що можу бачити, – білу сорочку, що лізе в обличчя. Десь повзе трактор. Гудуть бджоли. Десь. Усе знаходиться за мільйони миль звідси. Десь за мільйон миль позаду мене хтось кричить: «Дві хвилини!»
– Не робіть йому боляче, – каже хтось.
Руки на моїх щиколотках за мільйони миль звідси. Уяви їх у кінці довгого-довгого шляху. Керована