впевнитися, що жінка не зомліла, він визвірився на мене, мов скажений пес, і ревно пригорнув її до себе. Я почувалася так, ніби поруч зі мною була присутня істота, яка не належала до роду людського: видавалося, що він не зрозуміє моєї мови, якщо я заговорю; тож я стала осторонь і знічено замовкла.
Катрина ледь ворухнулась, і це трохи мене заспокоїло: вона вивільнила руку, щоб оповити його шию, і притулилася щокою до його обличчя; а він, в свою чергу нетямно голублячи її, глухо проказав:
- Тепер я бачу, яка ти була жорстока - жорстока й облудна. Чому ти мене відкинула? Чому ти зрадила своє власне серце, Кеті? В мене немає для тебе й слова розради. Ти на це заслуговуєш. Ти сама вбила себе. Так, можеш цілувати мене й плакати; і виривати в мене поцілунки й сльози: вони знищать тебе, вони тебе проклянуть. Ти кохала мене - то яке ж ти мала право мене покинути? Яке право - скажи! - на твоє немічне захоплення Лінтоном? Ганьба, й приниження, і смерть - все, що можуть вигадати Бог і диявол, - не могло нас розлучити - а ти, ти сама зробила це з власної волі! Я не розбивав твого серця - це ти розбила його; а розбивши, розбила й моє. Тим гірше для мене, що я дужий. Хіба мені хочеться жити? Що це буде за життя, коли ти… О Господи! Чи ти хотіла б жити, коли твоя душа в могилі?
- Залиш мене саму! Залиш! - схлипувала Катрина. - Якщо я вчинила зле, я за це вмираю. І цього досить! Ти також покинув мене; але я тобі не дорікатиму! Я тебе простила. Прости мене й ти!
- Важко прощати, і дивитися в ці очі, і тримати ці безживні руки, - відповів він. - Поцілуй мене ще раз. І не показуй мені своїх очей! Я прощаю те, що ти зробила зі мною. Я люблю мого вбивцю, але твого… як я можу його любити?!
Вони замовкли, притулившись лицем одне до одного, і її сльози змішувалися з його слізьми. Принаймні мені так здавалося, що плачуть обоє; у такому горі міг плакати й Гіткліф.
Тим часом мені стало дуже не по собі: день минав, хлопець, якого я відсилала з дорученням, уже повернувся; сонце вже сідало, і в його непевному світлі я розгледіла, що натовп біля гімертонської церкви в долині починає рідшати.
- Відправа скінчилася, - мовила я. - Хазяїн буде тут за півгодини.
Гіткліф зі стогоном вилаявся й міцніше притис Катрину до себе; вона ж не поворухнулася.
Невдовзі я побачила гурт служників, що підіймалися дорогою до тієї частини будинку, в якій була кухня. Містер Лінтон ішов за ними, трохи позаду; він сам відчинив ворота й повільно попрямував до ґанку, певно, втішаючись прогулянкою: повітря було тепле і м'яке, наче влітку.
- Він уже тут! - скрикнула я. - Заради Бога, йдіть скоріше! На центральних сходах ви ні на кого не наскочите; покваптеся! Постоїте за деревами, поки він не зайде до себе.
- Мені треба йти, Кеті,- мовив Гіткліф, намагаючись вивільнитись із її обіймів. - Та якщо буду живий, я побачуся з тобою знову, ще до того, як заснеш. Я не відійду від твого вікна і на п'ять ярдів.
- Ти не мусиш іти! - відповіла вона, тримаючи його так міцно, як тільки в неї ставало сили. - Ти не підеш, кажу тобі!
- Лише на одну годину, - вмовляв він.
- Ні на одну мить, - відповіла вона.
- Я мушу йти, Лінтон буде тут за хвилину, - занепокоївся непроханий гість.
Він спробував підвестися і розтиснути її пальці - та вона, задихаючись, лише вчепилася в нього сильніше; на її обличчі читалася затята, божевільна рішучість.
- Ні! - голосила вона. - О, не йди, не йди! Ми бачимося востаннє! Едгар нам нічого не зробить. Гіткліфе, я помру! Помру!
- Прокляття! Він тут, - скрикнув Гіткліф, падаючи назад у крісло. - Тихше, люба! Тихше, Катриної Я залишусь. Якщо він мене застрелить, я помру з благословенням на устах.
І тоді вони знову припали одне до одного. Я почула, як мій хазяїн підіймається сходами, - холодний піт виступив на моєму чолі: я злякалася.
- Не слухайте ви її, вона марить! - гаряче промовила я. - Вона сама не знає, що говорить. Ви її хочете занапастити, бо вона не при своєму глузді й не дасть собі ради! Піднімайтеся! Це найпекельніше з ваших діянь: ви всіх згубили - і хазяїв, і служницю.
Я заломила руки й залементувала; і, вчувши галас, містер Лінтон прискорив ходу. Хоч як я була схвильована, та все ж зраділа, побачивши, що руки Катрини безсило впали, а голова схилилася на груди.
«Вона знепритомніла чи мертва, - подумала я, - то й краще. Набагато краще померти, аніж ледь животіти й бути тягарем для всіх довкола».
Едгар кинувся до свого ворога, зблідлий від подиву й люті. Що він збирався вчинити, я не знаю; проте той умить втамував його запал, показавши на ледь живе тіло дружини.
- Погляньте туди! - промовив він. - Якщо у вас є щось людське, допоможіть спершу їй, а потім говоритимете зі мною!
Він пішов до вітальні й сів. Містер Лінтон прикликав мене на допомогу і з великими труднощами, завдяки різним засобам, ми привели її до тями. Але вона була не при собі: зітхала, стогнала і не впізнавала нікого. Едгар у турботі про неї забув про її ненависного друга. Та не забула я. За першої ж нагоди я вийшла до нього і вмовила піти; я запевняла його, що Катрині уже ліпше і що вранці я розповім йому, як вона провела ніч.
- Я не проти вийти за двері,- відповів він, - але лишатимусь у саду. І гляди, Неллі, завтра дотримай свого слова. Я буду отам, під ялівцями Дивися! В іншому разі я знову зайду - і байдуже, чи буде Лінтон удома.
Він кинув швидкий погляд у напіввідчинені двері спальні і, переконавшись, що сказане мною - правда, звільнив дім від своєї невдатної особи.
Розділ шістнадцятий
Тієї ночі, близько дванадцятої години, народилася Катрина, яку ви бачили у Буремному Перевалі,- кволе семимісячне немовля; двома годинами потому її мати померла, жодного разу не опритомнівши настільки, щоб покликати Гіткліфа чи впізнати Едгара. Не описуватиму відчаю останнього - це неможливо пригадувати без болю; згодом наслідки цього відчаю відкрили справжню глибину його горя. На мою думку, скорботи вартим було й те, що мій хазяїн залишився без спадкоємця. І через це я побивалася, дивлячись на кволеньку сирітку, і подумки докоряла старому Лінтону за те, що він (що було, однак, цілком природно) заповідав маєток своїй власній, а не синовій доньці. Небажаною прийшла у світ ця бідна дитина! Вона могла заходитися в плачі - у ці перші години її життя все одно ніхто не звертав на неї уваги. В подальшому ми спокутували цю провину; однак її земний шлях був на початку так само безрадісним, яким буде, певно, й наприкінці.
Наступний ранок - яскравий і веселий зовні - потьмянів, зазирнувши крізь фіранки до принишклої кімнати, і оповив ліжко й тіло на ньому м'яким, ніжним сяйвом. Едгар Лінтон сидів, зронивши голову на подушку і заплющивши очі. Його молоде й гарне обличчя здавалося майже таким само мертвим, як інше, що лежало поруч, і майже так само застиглим: але в нього це було заніміле виснаження, а в неї - тиша мирного спокою. її чоло проясніло, повіки склепилися, а на губах ще ніби й досі блукала посмішка - на всіх небесах не знайшлося б янгола, гарнішого за неї. І мене на мить огорнув той вічний спокій, в якому перебувала вона: ніколи ще моє єство не переживало святішого трепету, ніж тоді, коли я дивилася на цей незворушний образ божественного супокою. Я мимоволі вчула відлуння слів, сказаних нею за кілька годин до того: «незрівнянно вище й далі за всіх вас». Ще на землі, чи вже в царстві небесному - та її дух спочиває у Бозі!
Не знаю - може, це лише моє дивацтво, - але я рідко коли відчуваю щось інше, окрім щастя, сидячи біля померлого, звісно, якщо поруч немає нікого, хто в німотній скорботі чи безтямному розпачі розділяє зі мною цей сумний обов'язок. Я осягаю спокій, якого не порушать ні земні, ні пекельні випробування, і віру в безсмертне, безжурне буття-у Вічність, якої сягає душа, - де життя безмежне у своєму плині, а любов - у своєму милосерді, а радість - у своїй чистоті. Я подумала, як усе-таки багато себелюбства навіть у такій любові, як у містера Лінтона, - якщо він так тужить про благословенне звільнення Катрини від земних уз! Щиро кажучи, можна було сумніватися, що вона після свого заблудлого і бентежного життя спочиватиме з миром. У цьому можна було сумніватися довго, тверезо оцінивши ситуацію; але не там, біля тіла небіжчиці. Воно поставало виявом справжнього внутрішнього спокою, що здавався запорукою вічного миру відлетілої від нього душі.
А ви вірите, що такі люди можуть бути щасливими на тому світі? Якби лишень знаття!
Катрина ледь ворухнулась, і це трохи мене заспокоїло: вона вивільнила руку, щоб оповити його шию, і притулилася щокою до його обличчя; а він, в свою чергу нетямно голублячи її, глухо проказав:
- Тепер я бачу, яка ти була жорстока - жорстока й облудна. Чому ти мене відкинула? Чому ти зрадила своє власне серце, Кеті? В мене немає для тебе й слова розради. Ти на це заслуговуєш. Ти сама вбила себе. Так, можеш цілувати мене й плакати; і виривати в мене поцілунки й сльози: вони знищать тебе, вони тебе проклянуть. Ти кохала мене - то яке ж ти мала право мене покинути? Яке право - скажи! - на твоє немічне захоплення Лінтоном? Ганьба, й приниження, і смерть - все, що можуть вигадати Бог і диявол, - не могло нас розлучити - а ти, ти сама зробила це з власної волі! Я не розбивав твого серця - це ти розбила його; а розбивши, розбила й моє. Тим гірше для мене, що я дужий. Хіба мені хочеться жити? Що це буде за життя, коли ти… О Господи! Чи ти хотіла б жити, коли твоя душа в могилі?
- Залиш мене саму! Залиш! - схлипувала Катрина. - Якщо я вчинила зле, я за це вмираю. І цього досить! Ти також покинув мене; але я тобі не дорікатиму! Я тебе простила. Прости мене й ти!
- Важко прощати, і дивитися в ці очі, і тримати ці безживні руки, - відповів він. - Поцілуй мене ще раз. І не показуй мені своїх очей! Я прощаю те, що ти зробила зі мною. Я люблю мого вбивцю, але твого… як я можу його любити?!
Вони замовкли, притулившись лицем одне до одного, і її сльози змішувалися з його слізьми. Принаймні мені так здавалося, що плачуть обоє; у такому горі міг плакати й Гіткліф.
Тим часом мені стало дуже не по собі: день минав, хлопець, якого я відсилала з дорученням, уже повернувся; сонце вже сідало, і в його непевному світлі я розгледіла, що натовп біля гімертонської церкви в долині починає рідшати.
- Відправа скінчилася, - мовила я. - Хазяїн буде тут за півгодини.
Гіткліф зі стогоном вилаявся й міцніше притис Катрину до себе; вона ж не поворухнулася.
Невдовзі я побачила гурт служників, що підіймалися дорогою до тієї частини будинку, в якій була кухня. Містер Лінтон ішов за ними, трохи позаду; він сам відчинив ворота й повільно попрямував до ґанку, певно, втішаючись прогулянкою: повітря було тепле і м'яке, наче влітку.
- Він уже тут! - скрикнула я. - Заради Бога, йдіть скоріше! На центральних сходах ви ні на кого не наскочите; покваптеся! Постоїте за деревами, поки він не зайде до себе.
- Мені треба йти, Кеті,- мовив Гіткліф, намагаючись вивільнитись із її обіймів. - Та якщо буду живий, я побачуся з тобою знову, ще до того, як заснеш. Я не відійду від твого вікна і на п'ять ярдів.
- Ти не мусиш іти! - відповіла вона, тримаючи його так міцно, як тільки в неї ставало сили. - Ти не підеш, кажу тобі!
- Лише на одну годину, - вмовляв він.
- Ні на одну мить, - відповіла вона.
- Я мушу йти, Лінтон буде тут за хвилину, - занепокоївся непроханий гість.
Він спробував підвестися і розтиснути її пальці - та вона, задихаючись, лише вчепилася в нього сильніше; на її обличчі читалася затята, божевільна рішучість.
- Ні! - голосила вона. - О, не йди, не йди! Ми бачимося востаннє! Едгар нам нічого не зробить. Гіткліфе, я помру! Помру!
- Прокляття! Він тут, - скрикнув Гіткліф, падаючи назад у крісло. - Тихше, люба! Тихше, Катриної Я залишусь. Якщо він мене застрелить, я помру з благословенням на устах.
І тоді вони знову припали одне до одного. Я почула, як мій хазяїн підіймається сходами, - холодний піт виступив на моєму чолі: я злякалася.
- Не слухайте ви її, вона марить! - гаряче промовила я. - Вона сама не знає, що говорить. Ви її хочете занапастити, бо вона не при своєму глузді й не дасть собі ради! Піднімайтеся! Це найпекельніше з ваших діянь: ви всіх згубили - і хазяїв, і служницю.
Я заломила руки й залементувала; і, вчувши галас, містер Лінтон прискорив ходу. Хоч як я була схвильована, та все ж зраділа, побачивши, що руки Катрини безсило впали, а голова схилилася на груди.
«Вона знепритомніла чи мертва, - подумала я, - то й краще. Набагато краще померти, аніж ледь животіти й бути тягарем для всіх довкола».
Едгар кинувся до свого ворога, зблідлий від подиву й люті. Що він збирався вчинити, я не знаю; проте той умить втамував його запал, показавши на ледь живе тіло дружини.
- Погляньте туди! - промовив він. - Якщо у вас є щось людське, допоможіть спершу їй, а потім говоритимете зі мною!
Він пішов до вітальні й сів. Містер Лінтон прикликав мене на допомогу і з великими труднощами, завдяки різним засобам, ми привели її до тями. Але вона була не при собі: зітхала, стогнала і не впізнавала нікого. Едгар у турботі про неї забув про її ненависного друга. Та не забула я. За першої ж нагоди я вийшла до нього і вмовила піти; я запевняла його, що Катрині уже ліпше і що вранці я розповім йому, як вона провела ніч.
- Я не проти вийти за двері,- відповів він, - але лишатимусь у саду. І гляди, Неллі, завтра дотримай свого слова. Я буду отам, під ялівцями Дивися! В іншому разі я знову зайду - і байдуже, чи буде Лінтон удома.
Він кинув швидкий погляд у напіввідчинені двері спальні і, переконавшись, що сказане мною - правда, звільнив дім від своєї невдатної особи.
Розділ шістнадцятий
Тієї ночі, близько дванадцятої години, народилася Катрина, яку ви бачили у Буремному Перевалі,- кволе семимісячне немовля; двома годинами потому її мати померла, жодного разу не опритомнівши настільки, щоб покликати Гіткліфа чи впізнати Едгара. Не описуватиму відчаю останнього - це неможливо пригадувати без болю; згодом наслідки цього відчаю відкрили справжню глибину його горя. На мою думку, скорботи вартим було й те, що мій хазяїн залишився без спадкоємця. І через це я побивалася, дивлячись на кволеньку сирітку, і подумки докоряла старому Лінтону за те, що він (що було, однак, цілком природно) заповідав маєток своїй власній, а не синовій доньці. Небажаною прийшла у світ ця бідна дитина! Вона могла заходитися в плачі - у ці перші години її життя все одно ніхто не звертав на неї уваги. В подальшому ми спокутували цю провину; однак її земний шлях був на початку так само безрадісним, яким буде, певно, й наприкінці.
Наступний ранок - яскравий і веселий зовні - потьмянів, зазирнувши крізь фіранки до принишклої кімнати, і оповив ліжко й тіло на ньому м'яким, ніжним сяйвом. Едгар Лінтон сидів, зронивши голову на подушку і заплющивши очі. Його молоде й гарне обличчя здавалося майже таким само мертвим, як інше, що лежало поруч, і майже так само застиглим: але в нього це було заніміле виснаження, а в неї - тиша мирного спокою. її чоло проясніло, повіки склепилися, а на губах ще ніби й досі блукала посмішка - на всіх небесах не знайшлося б янгола, гарнішого за неї. І мене на мить огорнув той вічний спокій, в якому перебувала вона: ніколи ще моє єство не переживало святішого трепету, ніж тоді, коли я дивилася на цей незворушний образ божественного супокою. Я мимоволі вчула відлуння слів, сказаних нею за кілька годин до того: «незрівнянно вище й далі за всіх вас». Ще на землі, чи вже в царстві небесному - та її дух спочиває у Бозі!
Не знаю - може, це лише моє дивацтво, - але я рідко коли відчуваю щось інше, окрім щастя, сидячи біля померлого, звісно, якщо поруч немає нікого, хто в німотній скорботі чи безтямному розпачі розділяє зі мною цей сумний обов'язок. Я осягаю спокій, якого не порушать ні земні, ні пекельні випробування, і віру в безсмертне, безжурне буття-у Вічність, якої сягає душа, - де життя безмежне у своєму плині, а любов - у своєму милосерді, а радість - у своїй чистоті. Я подумала, як усе-таки багато себелюбства навіть у такій любові, як у містера Лінтона, - якщо він так тужить про благословенне звільнення Катрини від земних уз! Щиро кажучи, можна було сумніватися, що вона після свого заблудлого і бентежного життя спочиватиме з миром. У цьому можна було сумніватися довго, тверезо оцінивши ситуацію; але не там, біля тіла небіжчиці. Воно поставало виявом справжнього внутрішнього спокою, що здавався запорукою вічного миру відлетілої від нього душі.
А ви вірите, що такі люди можуть бути щасливими на тому світі? Якби лишень знаття!
Вы читаете Буремний Перевал
