часом малий розбишака продовжував цмулити молоко і переможно зиркав на мене, пускаючи у глек слину.
- Я вечерятиму в іншій кімнаті,- сказала я. - Чи є в цьому домі таке місце, яке заведено називати вітальнею?
- Вітальнею! - луною повторив слуга, шкірячись у посмішці. - Вітальнею! Не-е, вітальнів у нас немає. Як вам не до шмиги наше товариство, йдіть до хазяїна; а як із ним занудьгуєте, вертайтеся до нас.
- Тоді я піду нагору, - відповіла я. - Покажіть, де мені влаштуватись.
Я поставила свою тарілку на тацю і пішла принести собі молока. Старий підвівся, злісно буркочучи, і почалапав попереду. Ми піднялися на горище; він відчиняв двері то тут, то там, зазираючи у приміщення, повз які ми проходили.
- Осьо кімната, - сказав він нарешті, штовхаючи убік дошку, що хилиталася на петлях замість дверей. - Аби попоїсти, згодиться. Оно в кутку лантух із житом; мо' бруднуватий, та як ви боїтеся обшмарувати своє шовкове плаття, постеліть зверху хустку чи що.
«Кімната» виявилася чимось на зразок комори, де тхнуло солодом і зерном; різноманітні мішки із збіжжям стояли усюди, а посередині залишався невеликий клаптик вільного місця.
- Та що ви, справді! - скрикнула я, розлючено дивлячись на нього. - Я не можу тут спати! Я хочу побачити своюспальню.
- Спальню! - повторив він глузливо. - Ви всі тутешні спальні побачили; моя осьдечки.
Він вказав на другу клуню, яка різнилася від першої лише голими стінами та великим низьким ліжком під ядучо-синьою ковдрою.
- Ваша мені не потрібна, - відповіла я. - Сподіваюся, містер Гіткліф не мешкає під самим дахом?
- О! То ви хочте до кімнати містера Гіткліфа! - вигукнуви він, ніби зробивши несподіване відкриття. - Наче одразу не могли сказати! Я б тоді не ходив околясами, а отак напрямки й одказав, що вам туди не можна - він замикає її на ключ, і всім туди зась, окрім нього.
- Гарний у вас дім, Джозефе, - не змогла я втриматись, - і люди в ньому приємні, що й казати! Напевне, все божевілля, що є на світі, зібралось у моїй голові того дня, коли я вирішила з'єднати з ними свою долю! Проте зараз це вже не має значення. Тут, мабуть, є й інші кімнати; заради Бога, покваптеся і влаштуйте мене хоч де-небудь!
Він не відповів на це палке благання; лише поплентався вниз дерев'яними сходами і зупинився перед кімнатою, яка, судячи з його шанобливого зволікання перед дверима і вельми гарних меблів, була в домі найкращою. Тут лежав килим - досить гарний, але вкритий товстим шаром пилу, тож візерунок не можна було й розібрати; порізьблена ширма перед коминком була подерта на пасма; дубове ліжко також було добряче, в сучасному стилі, оздоблене малиновими завісами з дорогої матерії, що, вочевидь, зазнали недбалого поводження: тканина звисала фестонами, зірвана з кілець; металева дротина, на якій вони трималися, була зігнута дугою з одного боку, і завіси валялися по підлозі. Стільці були також понівечені - і дуже жорстоко; шпалери спотворені глибокими подряпинами. Мені знадобилася неабияка сміливість, щоб наважитись увійти до кімнати, коли мій недолугий проводир урочисто оголосив: «Оце хазяйська спальня». Моя вечеря до того часу вичахла, апетит у мене зник, а терпіння було вичерпане. Я почала наполягати, щоб мені негайно знайшли місце і дали можливість відпочити.
- Якого вам іще дідька? - завів побожний старець. - А Господи, прости й помилуй! До якого ви пекла хочете? От же ж пристане, як шевська смола! Ви ж усе бачили, окрім Гортонового закутня. Нема тут більш ніякої нори, аби вам залізти!
Я була така зла, що жбурнула свою тацю з посудом на підлогу; а тоді сіла на верхню сходинку, затулила лице долонями й розридалася.
- Еге! - вигукнув Джозеф. - Оце добре, міс Ізабелло! Оце добре! Зара' ітиме хазяїн та перечепиться об оце череп'я - отоді ми щось почуємо; взнаємо, як нам далі бути. От безсоромниця! Скарати б вас як слід, аби аж до Різдва пам'ятали. Ач, свинство: розкидає під ноги дари Божі, бо їй, бач, попритчилося! Та бодай би я скис, як вам ще дозволять отако приндитись! Думаєте, Гіткліф вас розуму не навчить? От якби він вас зара' спіймав на гарячому! Була б вам наука!
І, без упину буркочучи, він почвалав до свого кубла унизу і забрав із собою каганця; я залишилася в темряві. Роздуми, до яких я звернулася після цього нерозумного вчинку, переконали мене, що треба приборкати свою гординю, стишити гнів і спробувати хоч якось виправити його наслідки. Несподівана підтримка з'явилася в особі Гризька, в якому я тепер впізнала сина нашого старого Сталкера: своє щеняцтво він провів у Грейнджі, а потім батько подарував його містеру Гіндлі.
Думаю, він упізнав мене також: вітально тицьнув свій писок мені в лице, а потім кинувся доїдати вівсянку, в той час як я повзала по сходах, збираючи друзки розбитого глечика, і носовичком витирала з билець молочні плями. Ледве ми завершили свою сумлінну працю, як я почула в коридорі кроки Ерншо. Мій помічник підібгав хвоста і скулився під стіною; я вислизнула в найближчі двері. Сподівання пса уникнути зустрічі зхазяїном виявилися марними: я здогадалася про це з вовтузці ні на сходах і жалібного скавчання. Мені пощастило більше! Він пройшов далі, відчинив двері своєї кімнати і замкнувся в ній. Одразу ж потому нагору пішов Джозеф із Гортоном, аби 3 вкласти хлопчика спати. Виявилося, що я знайшла притулок у кімнаті Гортона, і старий, побачивши мене, прорік:
- Отуто вже місця для обох вистачить, і для вас, і для вашої пихи: аж тут порожньо. Мо лише Господь буде третім у такім злім товаристві!
Я радо прийняла запрошення - і, кинувшись у крісло біля коминка, тієї ж миті почала куняти й заснула. Мій сон був міцним і солодким, але обірвався надто скоро. Містер Гіткліф розбудив мене; він увійшов і спитав у своїй люб'язній манері, що я тут роблю. Я сказала йому, що досі не лягаю спати, бо ключ від нашої спальні у нього в кишені. Слово «наша» завдало йому смертельної образи. Він клявся, що ця кімната не моя і ніколи моєю не буде; і він… але не буду ні повторювати його виразів, ні описувати його звичної поведінки: він напрочуд вигадливо і невтомно відшукує все нові засоби, щоб збудити в мені огиду до нього! Іноді я так із нього дивуюся, що подив навіть убиває в мені страх. І все ж таки, запевняю тебе, тигр чи гадюка не викликали б у мене такого страху, який я відчуваю перед ним. Він сказав мені про хворобу Катрини, звинувативши в ній мого брата, і пообіцяв, що я страждатиму замість Едгара, поки він не добереться і до нього також.
Я так його не навиджу… я така нещасна… я була дурна! Тільки боронь тебе Боже обмовитись про це комусь у Грейнджі! Я чекатиму на тебе щодня - не розчаровуй моїх сподівань!
Ізабелла».
Розділ чотирнадцятий
Щойно прочитавши це послання, я пішла до хазяїна і повідомила, що його сестра приїхала до Буремного Перевалу і вислала мені листа, в якому висловлює співчуття місіс Катрині Лінтон і палке бажання побачитися з братом; і що вона прагне якомога скоріше отримати через мене якесь свідчення на знак братового прощення.
- Прощення! - луною повторив Лінтон. - Мені нема чого їй прощати, Неллі. Ви можете піти до Буремного Перевалу цього пообіддя, якщо хочете, і сказати їй, що я не гніваюся, але сумую, що її втратив, так само як ніколи не зможу уявити її з ним щасливою. Стосовно мого туди візиту сумнівів немає: ми розлучилися навіки. Якщо вона справді хоче чимось засвідчити своє добре ставлення, то нехай умовить негідника, за якого вийшла заміж, покинути цю місцину.
- І ви не напишете їй жодного рядка, сер? - благально мовила я.
- Ні,- прозвучало у відповідь. - Це ні до чого. Мої стосунки з родиною Гіткліфа мають бути так само обмежені, як і його родини - з моєю: їх не має існувати взагалі.
Холодність містера Едгара засмутила мене надзвичайно; на шляху від Грейнджу до Перевалу я ламала голову над тим, як мені вкласти в його слова хоч трошки більше душевної теплоти, коли я їх переказуватиму; як пом'якшити його відмову написати Ізабеллі бодай кілька рядків. А вона, маю сміливість думати, виглядала мене з самого ранку: ідучи садом до будинку, я побачила дівчину біля вікна і кивнула їй, та вона відсахнулася назад, ніби боялася бути поміченою. Я увійшла без стуку. Цей у минулому осяйний будинок ніколи не справляв такого гнітючого враження, як зараз! Мушу зізнатися, на місці нашої молодої леді я б хоч промела віником біля вогнища та витерла пилюку зі столу. Але сам її вигляд тільки підкреслював той всепереможний дух занедбаності, який панував у будинку. її гарне обличчя стало сірим і безживним, волосся
- Я вечерятиму в іншій кімнаті,- сказала я. - Чи є в цьому домі таке місце, яке заведено називати вітальнею?
- Вітальнею! - луною повторив слуга, шкірячись у посмішці. - Вітальнею! Не-е, вітальнів у нас немає. Як вам не до шмиги наше товариство, йдіть до хазяїна; а як із ним занудьгуєте, вертайтеся до нас.
- Тоді я піду нагору, - відповіла я. - Покажіть, де мені влаштуватись.
Я поставила свою тарілку на тацю і пішла принести собі молока. Старий підвівся, злісно буркочучи, і почалапав попереду. Ми піднялися на горище; він відчиняв двері то тут, то там, зазираючи у приміщення, повз які ми проходили.
- Осьо кімната, - сказав він нарешті, штовхаючи убік дошку, що хилиталася на петлях замість дверей. - Аби попоїсти, згодиться. Оно в кутку лантух із житом; мо' бруднуватий, та як ви боїтеся обшмарувати своє шовкове плаття, постеліть зверху хустку чи що.
«Кімната» виявилася чимось на зразок комори, де тхнуло солодом і зерном; різноманітні мішки із збіжжям стояли усюди, а посередині залишався невеликий клаптик вільного місця.
- Та що ви, справді! - скрикнула я, розлючено дивлячись на нього. - Я не можу тут спати! Я хочу побачити своюспальню.
- Спальню! - повторив він глузливо. - Ви всі тутешні спальні побачили; моя осьдечки.
Він вказав на другу клуню, яка різнилася від першої лише голими стінами та великим низьким ліжком під ядучо-синьою ковдрою.
- Ваша мені не потрібна, - відповіла я. - Сподіваюся, містер Гіткліф не мешкає під самим дахом?
- О! То ви хочте до кімнати містера Гіткліфа! - вигукнуви він, ніби зробивши несподіване відкриття. - Наче одразу не могли сказати! Я б тоді не ходив околясами, а отак напрямки й одказав, що вам туди не можна - він замикає її на ключ, і всім туди зась, окрім нього.
- Гарний у вас дім, Джозефе, - не змогла я втриматись, - і люди в ньому приємні, що й казати! Напевне, все божевілля, що є на світі, зібралось у моїй голові того дня, коли я вирішила з'єднати з ними свою долю! Проте зараз це вже не має значення. Тут, мабуть, є й інші кімнати; заради Бога, покваптеся і влаштуйте мене хоч де-небудь!
Він не відповів на це палке благання; лише поплентався вниз дерев'яними сходами і зупинився перед кімнатою, яка, судячи з його шанобливого зволікання перед дверима і вельми гарних меблів, була в домі найкращою. Тут лежав килим - досить гарний, але вкритий товстим шаром пилу, тож візерунок не можна було й розібрати; порізьблена ширма перед коминком була подерта на пасма; дубове ліжко також було добряче, в сучасному стилі, оздоблене малиновими завісами з дорогої матерії, що, вочевидь, зазнали недбалого поводження: тканина звисала фестонами, зірвана з кілець; металева дротина, на якій вони трималися, була зігнута дугою з одного боку, і завіси валялися по підлозі. Стільці були також понівечені - і дуже жорстоко; шпалери спотворені глибокими подряпинами. Мені знадобилася неабияка сміливість, щоб наважитись увійти до кімнати, коли мій недолугий проводир урочисто оголосив: «Оце хазяйська спальня». Моя вечеря до того часу вичахла, апетит у мене зник, а терпіння було вичерпане. Я почала наполягати, щоб мені негайно знайшли місце і дали можливість відпочити.
- Якого вам іще дідька? - завів побожний старець. - А Господи, прости й помилуй! До якого ви пекла хочете? От же ж пристане, як шевська смола! Ви ж усе бачили, окрім Гортонового закутня. Нема тут більш ніякої нори, аби вам залізти!
Я була така зла, що жбурнула свою тацю з посудом на підлогу; а тоді сіла на верхню сходинку, затулила лице долонями й розридалася.
- Еге! - вигукнув Джозеф. - Оце добре, міс Ізабелло! Оце добре! Зара' ітиме хазяїн та перечепиться об оце череп'я - отоді ми щось почуємо; взнаємо, як нам далі бути. От безсоромниця! Скарати б вас як слід, аби аж до Різдва пам'ятали. Ач, свинство: розкидає під ноги дари Божі, бо їй, бач, попритчилося! Та бодай би я скис, як вам ще дозволять отако приндитись! Думаєте, Гіткліф вас розуму не навчить? От якби він вас зара' спіймав на гарячому! Була б вам наука!
І, без упину буркочучи, він почвалав до свого кубла унизу і забрав із собою каганця; я залишилася в темряві. Роздуми, до яких я звернулася після цього нерозумного вчинку, переконали мене, що треба приборкати свою гординю, стишити гнів і спробувати хоч якось виправити його наслідки. Несподівана підтримка з'явилася в особі Гризька, в якому я тепер впізнала сина нашого старого Сталкера: своє щеняцтво він провів у Грейнджі, а потім батько подарував його містеру Гіндлі.
Думаю, він упізнав мене також: вітально тицьнув свій писок мені в лице, а потім кинувся доїдати вівсянку, в той час як я повзала по сходах, збираючи друзки розбитого глечика, і носовичком витирала з билець молочні плями. Ледве ми завершили свою сумлінну працю, як я почула в коридорі кроки Ерншо. Мій помічник підібгав хвоста і скулився під стіною; я вислизнула в найближчі двері. Сподівання пса уникнути зустрічі зхазяїном виявилися марними: я здогадалася про це з вовтузці ні на сходах і жалібного скавчання. Мені пощастило більше! Він пройшов далі, відчинив двері своєї кімнати і замкнувся в ній. Одразу ж потому нагору пішов Джозеф із Гортоном, аби 3 вкласти хлопчика спати. Виявилося, що я знайшла притулок у кімнаті Гортона, і старий, побачивши мене, прорік:
- Отуто вже місця для обох вистачить, і для вас, і для вашої пихи: аж тут порожньо. Мо лише Господь буде третім у такім злім товаристві!
Я радо прийняла запрошення - і, кинувшись у крісло біля коминка, тієї ж миті почала куняти й заснула. Мій сон був міцним і солодким, але обірвався надто скоро. Містер Гіткліф розбудив мене; він увійшов і спитав у своїй люб'язній манері, що я тут роблю. Я сказала йому, що досі не лягаю спати, бо ключ від нашої спальні у нього в кишені. Слово «наша» завдало йому смертельної образи. Він клявся, що ця кімната не моя і ніколи моєю не буде; і він… але не буду ні повторювати його виразів, ні описувати його звичної поведінки: він напрочуд вигадливо і невтомно відшукує все нові засоби, щоб збудити в мені огиду до нього! Іноді я так із нього дивуюся, що подив навіть убиває в мені страх. І все ж таки, запевняю тебе, тигр чи гадюка не викликали б у мене такого страху, який я відчуваю перед ним. Він сказав мені про хворобу Катрини, звинувативши в ній мого брата, і пообіцяв, що я страждатиму замість Едгара, поки він не добереться і до нього також.
Я так його не навиджу… я така нещасна… я була дурна! Тільки боронь тебе Боже обмовитись про це комусь у Грейнджі! Я чекатиму на тебе щодня - не розчаровуй моїх сподівань!
Ізабелла».
Розділ чотирнадцятий
Щойно прочитавши це послання, я пішла до хазяїна і повідомила, що його сестра приїхала до Буремного Перевалу і вислала мені листа, в якому висловлює співчуття місіс Катрині Лінтон і палке бажання побачитися з братом; і що вона прагне якомога скоріше отримати через мене якесь свідчення на знак братового прощення.
- Прощення! - луною повторив Лінтон. - Мені нема чого їй прощати, Неллі. Ви можете піти до Буремного Перевалу цього пообіддя, якщо хочете, і сказати їй, що я не гніваюся, але сумую, що її втратив, так само як ніколи не зможу уявити її з ним щасливою. Стосовно мого туди візиту сумнівів немає: ми розлучилися навіки. Якщо вона справді хоче чимось засвідчити своє добре ставлення, то нехай умовить негідника, за якого вийшла заміж, покинути цю місцину.
- І ви не напишете їй жодного рядка, сер? - благально мовила я.
- Ні,- прозвучало у відповідь. - Це ні до чого. Мої стосунки з родиною Гіткліфа мають бути так само обмежені, як і його родини - з моєю: їх не має існувати взагалі.
Холодність містера Едгара засмутила мене надзвичайно; на шляху від Грейнджу до Перевалу я ламала голову над тим, як мені вкласти в його слова хоч трошки більше душевної теплоти, коли я їх переказуватиму; як пом'якшити його відмову написати Ізабеллі бодай кілька рядків. А вона, маю сміливість думати, виглядала мене з самого ранку: ідучи садом до будинку, я побачила дівчину біля вікна і кивнула їй, та вона відсахнулася назад, ніби боялася бути поміченою. Я увійшла без стуку. Цей у минулому осяйний будинок ніколи не справляв такого гнітючого враження, як зараз! Мушу зізнатися, на місці нашої молодої леді я б хоч промела віником біля вогнища та витерла пилюку зі столу. Але сам її вигляд тільки підкреслював той всепереможний дух занедбаності, який панував у будинку. її гарне обличчя стало сірим і безживним, волосся
Вы читаете Буремний Перевал
