Лінтон; і ви бачите в ньому себе і мене з вами поруч!
Здригаючись, уся нашорошена, вона міцно тримала мене, та вираз жаху поступово зникав із її обличчя; бліді щоки спаленіли від сорому.
- О Боже! Я думала, що я вдома, - зітхнула вона. - Думала, ніби лежу у своїй кімнаті у Буремному Перевалі. Я слаба і не тямлю себе; і застогнала мимоволі. Не кажи нічого - просто посидь зі мною поруч. Я боюся заснути, сни мучать мене.
- Сон піде вам на користь, мем, - відповіла я.- І сподіваюся, ці страждання застережуть вас від спроби замучити себе голодом.
- О, якби я лежала у своєму ліжку в старому домі! - продовжувала вона, з розпукою стискаючи руки. - А цей вітер, як він шумить у ялинах! Дай мені його відчути! Він приходить звідти, з вересових полів, - дай вдихнути його хоч раз!
Щоб її заспокоїти, я на кілька секунд відчинила шибку; влетів холодний порив вітру; я причинила вікно і повернулася на місце. Вона тепер лежала тихо, її лице було залите слізьми. Тілесне виснаження зломило непокірливий дух: наша палка Катрина стала безпорадною, мов дитя.
- Скільки я тут просиділа? - спитала вона з раптовим пожвавленням.
- З понеділка, - відповіла я, - а зараз ніч із четверга на п'ятницю - чи то радше п'ятниця, бо вже світає.
- Що? Того ж самого тижня? - вигукнула вона. - Так мало минуло часу?
- Не так уже й мало, як жити з самої води та власної злості,- зауважила я.
- А минуло ніби небагато годин, - недовірливо пробурмотіла вона. - Мусило бути більше. Я пам'ятаю, як сиділа у вітальні після їхньої сварки; і як Едгар почав так жорстоко й мене ображати, і я з відчаю побігла сюди. А коли я замкнула двері, мене огорнув морок і я впала на підлогу. Я не могла А цього пояснити Едгарові - та сама відчувала, що в мене починається напад і я збожеволію, якщо він не припинить мене дратувати! Я вже не володіла собою, а він, мабуть, не здогадувався, як мені зле: а я ледь себе тямила, щоб утекти від нього і від його голосу. Коли я опритомніла настільки, щоб бачити й чути, вже світало; Неллі, я розкажу тобі все, про що я думала, що спливало у свідомості знову й знову - поки я не злякалася за свій розум. Коли я лежала тут - головою біля ніжки стола, дивлячись на сіру пляму вікна у темряві,- мені здавалося, нібито я вдома, у своєму ліжку з дубовою панеллю, і в мене щемить серце від глибокої образи - якої, я не могла згадати спросоння. Я мучилася, гадаючи, що б це могло бути, і - як дивно! - всі останні сім років ніби розтанули; так, наче їх не було зовсім! Я знову була дитиною; батька щойно поховали, і горе моє було ще глибшим від того, що Гіндлі наказав розлучити мене з Гіткліфом. Мене поклали спати саму - вперше в житті; я проплакала усю ніч, а потім поринула у важкий сон. Прокинувшись, я простягла руку, щоб відсунути панель, і пальці мої вдарились об дошку столу! Я провела рукою по килиму, і в пам'яті спалахнуло все; і тоді мене заполонила нова хвиля відчаю. Не можу сказати, звідки взявся цей розпач; мабуть, це було тимчасове потьмарення розуму - навряд чи є якась інша причина; та уяви собі, ніби мене, дванадцятирічне дівчатко, розлучили із Буремним Перевалом і з тим, хто був о тій порі усім моїм світом, - із Гіткліфом; і якимсь дивом я перетворилася на місіс Лінтон, хазяйку Трашкрос-Грейнджу і дружину незнайомця, - вигнанку, відтяту від усього, що було звичне й дороге, - уяви собі безодню, що мене затягувала! Не хитай головою, Неллі,- це ж ти допомогла їм згубити мене! Ти мусила поговорити з Едгаром - мусила! - і вмовити його, ці щоб він дав мені спокій! О, я мов у вогні! Хочу вийти звідси на волю! Хочу знов бути тим дівчиськом, напівдиким, сміливим, вільним, і сміятись у відповідь на образи, а не шаленіти від й гніву! Чому я так змінилася? Чому моя кров палає пекельним вогнем, ледве мені скажуть слово? Я певна, що знов стала б собою - якби мені хоч раз вийти у вересове поле! Розчини вікно навстіж! І нехай так і лишиться! Скоріше! Чого ти стоїш?
- Бо не хочу, щоб ви застудилися до смерті,- відповіла я.
- Бо не хочеш, щоб я ожила! - похмуро мовила вона. - Ну, та не така вже я немічна: відчиню сама!
Перш ніж я встигла її спинити, вона підхопилася з ліжка і, ледь тримаючись на ногах, перейшла через усю кімнату, відчинила вікно і висунулася назовні, незважаючи на крижаний вітер, що шмагав її по плечах, мов батіг. Я вмовляла її - і зрештою спробувала відтягти силоміць. Та гарячкове збудження додавало їй сили (в неї справді була гарячка, в цьому переконали мене її подальші дії й слова). Місяця не було, і внизу все ховалося в туманному мороці: жодного вогника ні поблизу, ні вдалині - усюди давно вже погасили світло; а вогнів Буремного Перевалу звідси й ніколи не було видно - та вона запевняла, що бачить їх.
- Подивись! - гаряче скрикнула вона. - У моїй кімнаті горить свічка, і дерева хитаються перед вікном, а ще один вогник - то світло на горищі у Джозефа. Джозеф пізно лягає спати, правда ж? Він жде, поки я прийду додому і можна буде замкнути хвіртку. Довго ж йому доведеться чекати! Це тяжка путь - і надто тяжко в мене на серці, щоб вирушати в неї! А шлях мій лежить попри Гімертонську церкву; поки ми були разом, ми не боялися привидів, ще й хизувались одне перед одним: станемо на цвинтарі й кличемо мерців постати з могили. А зараз ти на це зважишся, Гіткліфе? Якщо так, я не відпущу тебе! Я тоді не лежатиму там сама: нехай мене закопають на дванадцять футів у землю і звалять церкву на мою могилу - я не заспокоюся, поки ти не будеш зі мною. Я не заспокоюся ніколи!
Вона помовчала - і мовила з чудною посмішкою:
- Він вагається - хоче, щоб я прийшла до нього сама! То й знайди дорогу - іншу, не через цвинтар! Ти зволікаєш; втішся - ти завжди йшов за мною!
Побачивши, що марно суперечити її безумству, я хотіла, не встаючи, дотягтися до якогось простирадла та закутати її в нього (бо не наважувалася залишити її саму біля розчиненого вікна), коли, на мій подив, рипнули двері - і до кімнати увійшов містер Едгар Лінтон. Він тільки зараз повертався з бібліотеки і, проходячи передпокоєм, почув наші голоси; його зацікавило - чи налякало, - що ми розмовляємо глупої ночі.
- О сер! - вигукнула я, бачачи, що крик жаху вже ладен зірватися з його уст через видовище, яке він уздрів тут, у похмурій напівтемній кімнаті. - Моя бідна пані хвора, і щось я не можу з нею впоратись. Будь ласка, підійдіть до неї та вмовте лягти у ліжко. Не гнівайтеся: до неї ж ніяк не підступишся - тільки як вона сама забажає!
- Катрина хвора? - скрикнув він, кидаючись до нас. - Зачиніть вікно, Неллі! Катриної Чому ти…
Він затнувся: змучений вигляд місіс Катрини Лінтон так його нажахав, що чоловікові на якусь мить відібрало мову - і він міг тільки в заціпенінні переводити погляд із неї на мене.
- Вона тут вередувала, - вела я далі,- і майже нічого не їла, та ні на що не скаржилась; а що не хотіла нікого бачити до сьогоднішнього вечора, то ми й не могли розповісти вам, у якому вона стані - бо самі не знали. Та це нічого!
Я відчувала, що мої виправдання звучать не до ладу; хазяїн спохмурнів.
- То це нічого, Неллі Дін? - мовив він суворо. - Я чекаю більш зрозумілих пояснень такого поводження. Ви ще доповісте, чому тримали мене в цілковитому незнанні!
Він пригорнув дружину й тужливо вдивився в її обличчя.
Спершу вона не впізнавала його: він був поза полем її затьмареного зору. Однак таке марення не було постійним; відірвавши погляд від пітьми за вікном, вона поступово зосередила увагу на моєму хазяїнові й утямила, хто тримає її в обіймах.
- О! Ти прийшов, так, Едгаре Лінтон? - у гнівному піднесенні проказала вона. - Ти - одна з тих речей, що вічно У трапляються під руку, коли вони менш за все потрібні; а як треба - їх не знайдеш ніколи! Гадаю, зараз голосіння тут буде досить - точно буде досить! - та це мене не втримає від моєї вузенької хати - мого прихистку, де я опинюся ще до початку весни. Ось так: не до Лінтонів - затям! - не під церковне склепіння; я буду просто неба, а в узголів'ї - камінь. А ти - як знаєш: можеш іти до них, а схочеш - прийдеш до мене!
- Катрино, що ти накоїла? - почав мій хазяїн. - Я більше для тебе нічого не значу? Ти любиш цього мерзенного Гіт…
- Цить! - скрикнула місіс Катрина Лінтон. - Замовкни, чуєш? Якщо ти згадаєш це ім'я - я тут-таки доведу справу до кінця - я вистрибну у вікно! Ти можеш володіти тим, до чого можеш діткнутися зараз; але душа моя буде там, на вершині пагорба, перш ніж ти знову торкнешся мене своїми руками! Я не хочу тебе, Едгаре; я хотіла тебе, але це в минулому. Вертайся до своїх книжок. Я рада, що вони тебе втішать - бо від мене ти більше нічого не матимеш!
- Вона не при собі, сер, - втрутилася я. - Вона весь вечір верзе нісенітниці. Та дайте їй спокій і забезпечте гарний нагляд - і вона прийде до тями. А доти не треба її сердити.
Здригаючись, уся нашорошена, вона міцно тримала мене, та вираз жаху поступово зникав із її обличчя; бліді щоки спаленіли від сорому.
- О Боже! Я думала, що я вдома, - зітхнула вона. - Думала, ніби лежу у своїй кімнаті у Буремному Перевалі. Я слаба і не тямлю себе; і застогнала мимоволі. Не кажи нічого - просто посидь зі мною поруч. Я боюся заснути, сни мучать мене.
- Сон піде вам на користь, мем, - відповіла я.- І сподіваюся, ці страждання застережуть вас від спроби замучити себе голодом.
- О, якби я лежала у своєму ліжку в старому домі! - продовжувала вона, з розпукою стискаючи руки. - А цей вітер, як він шумить у ялинах! Дай мені його відчути! Він приходить звідти, з вересових полів, - дай вдихнути його хоч раз!
Щоб її заспокоїти, я на кілька секунд відчинила шибку; влетів холодний порив вітру; я причинила вікно і повернулася на місце. Вона тепер лежала тихо, її лице було залите слізьми. Тілесне виснаження зломило непокірливий дух: наша палка Катрина стала безпорадною, мов дитя.
- Скільки я тут просиділа? - спитала вона з раптовим пожвавленням.
- З понеділка, - відповіла я, - а зараз ніч із четверга на п'ятницю - чи то радше п'ятниця, бо вже світає.
- Що? Того ж самого тижня? - вигукнула вона. - Так мало минуло часу?
- Не так уже й мало, як жити з самої води та власної злості,- зауважила я.
- А минуло ніби небагато годин, - недовірливо пробурмотіла вона. - Мусило бути більше. Я пам'ятаю, як сиділа у вітальні після їхньої сварки; і як Едгар почав так жорстоко й мене ображати, і я з відчаю побігла сюди. А коли я замкнула двері, мене огорнув морок і я впала на підлогу. Я не могла А цього пояснити Едгарові - та сама відчувала, що в мене починається напад і я збожеволію, якщо він не припинить мене дратувати! Я вже не володіла собою, а він, мабуть, не здогадувався, як мені зле: а я ледь себе тямила, щоб утекти від нього і від його голосу. Коли я опритомніла настільки, щоб бачити й чути, вже світало; Неллі, я розкажу тобі все, про що я думала, що спливало у свідомості знову й знову - поки я не злякалася за свій розум. Коли я лежала тут - головою біля ніжки стола, дивлячись на сіру пляму вікна у темряві,- мені здавалося, нібито я вдома, у своєму ліжку з дубовою панеллю, і в мене щемить серце від глибокої образи - якої, я не могла згадати спросоння. Я мучилася, гадаючи, що б це могло бути, і - як дивно! - всі останні сім років ніби розтанули; так, наче їх не було зовсім! Я знову була дитиною; батька щойно поховали, і горе моє було ще глибшим від того, що Гіндлі наказав розлучити мене з Гіткліфом. Мене поклали спати саму - вперше в житті; я проплакала усю ніч, а потім поринула у важкий сон. Прокинувшись, я простягла руку, щоб відсунути панель, і пальці мої вдарились об дошку столу! Я провела рукою по килиму, і в пам'яті спалахнуло все; і тоді мене заполонила нова хвиля відчаю. Не можу сказати, звідки взявся цей розпач; мабуть, це було тимчасове потьмарення розуму - навряд чи є якась інша причина; та уяви собі, ніби мене, дванадцятирічне дівчатко, розлучили із Буремним Перевалом і з тим, хто був о тій порі усім моїм світом, - із Гіткліфом; і якимсь дивом я перетворилася на місіс Лінтон, хазяйку Трашкрос-Грейнджу і дружину незнайомця, - вигнанку, відтяту від усього, що було звичне й дороге, - уяви собі безодню, що мене затягувала! Не хитай головою, Неллі,- це ж ти допомогла їм згубити мене! Ти мусила поговорити з Едгаром - мусила! - і вмовити його, ці щоб він дав мені спокій! О, я мов у вогні! Хочу вийти звідси на волю! Хочу знов бути тим дівчиськом, напівдиким, сміливим, вільним, і сміятись у відповідь на образи, а не шаленіти від й гніву! Чому я так змінилася? Чому моя кров палає пекельним вогнем, ледве мені скажуть слово? Я певна, що знов стала б собою - якби мені хоч раз вийти у вересове поле! Розчини вікно навстіж! І нехай так і лишиться! Скоріше! Чого ти стоїш?
- Бо не хочу, щоб ви застудилися до смерті,- відповіла я.
- Бо не хочеш, щоб я ожила! - похмуро мовила вона. - Ну, та не така вже я немічна: відчиню сама!
Перш ніж я встигла її спинити, вона підхопилася з ліжка і, ледь тримаючись на ногах, перейшла через усю кімнату, відчинила вікно і висунулася назовні, незважаючи на крижаний вітер, що шмагав її по плечах, мов батіг. Я вмовляла її - і зрештою спробувала відтягти силоміць. Та гарячкове збудження додавало їй сили (в неї справді була гарячка, в цьому переконали мене її подальші дії й слова). Місяця не було, і внизу все ховалося в туманному мороці: жодного вогника ні поблизу, ні вдалині - усюди давно вже погасили світло; а вогнів Буремного Перевалу звідси й ніколи не було видно - та вона запевняла, що бачить їх.
- Подивись! - гаряче скрикнула вона. - У моїй кімнаті горить свічка, і дерева хитаються перед вікном, а ще один вогник - то світло на горищі у Джозефа. Джозеф пізно лягає спати, правда ж? Він жде, поки я прийду додому і можна буде замкнути хвіртку. Довго ж йому доведеться чекати! Це тяжка путь - і надто тяжко в мене на серці, щоб вирушати в неї! А шлях мій лежить попри Гімертонську церкву; поки ми були разом, ми не боялися привидів, ще й хизувались одне перед одним: станемо на цвинтарі й кличемо мерців постати з могили. А зараз ти на це зважишся, Гіткліфе? Якщо так, я не відпущу тебе! Я тоді не лежатиму там сама: нехай мене закопають на дванадцять футів у землю і звалять церкву на мою могилу - я не заспокоюся, поки ти не будеш зі мною. Я не заспокоюся ніколи!
Вона помовчала - і мовила з чудною посмішкою:
- Він вагається - хоче, щоб я прийшла до нього сама! То й знайди дорогу - іншу, не через цвинтар! Ти зволікаєш; втішся - ти завжди йшов за мною!
Побачивши, що марно суперечити її безумству, я хотіла, не встаючи, дотягтися до якогось простирадла та закутати її в нього (бо не наважувалася залишити її саму біля розчиненого вікна), коли, на мій подив, рипнули двері - і до кімнати увійшов містер Едгар Лінтон. Він тільки зараз повертався з бібліотеки і, проходячи передпокоєм, почув наші голоси; його зацікавило - чи налякало, - що ми розмовляємо глупої ночі.
- О сер! - вигукнула я, бачачи, що крик жаху вже ладен зірватися з його уст через видовище, яке він уздрів тут, у похмурій напівтемній кімнаті. - Моя бідна пані хвора, і щось я не можу з нею впоратись. Будь ласка, підійдіть до неї та вмовте лягти у ліжко. Не гнівайтеся: до неї ж ніяк не підступишся - тільки як вона сама забажає!
- Катрина хвора? - скрикнув він, кидаючись до нас. - Зачиніть вікно, Неллі! Катриної Чому ти…
Він затнувся: змучений вигляд місіс Катрини Лінтон так його нажахав, що чоловікові на якусь мить відібрало мову - і він міг тільки в заціпенінні переводити погляд із неї на мене.
- Вона тут вередувала, - вела я далі,- і майже нічого не їла, та ні на що не скаржилась; а що не хотіла нікого бачити до сьогоднішнього вечора, то ми й не могли розповісти вам, у якому вона стані - бо самі не знали. Та це нічого!
Я відчувала, що мої виправдання звучать не до ладу; хазяїн спохмурнів.
- То це нічого, Неллі Дін? - мовив він суворо. - Я чекаю більш зрозумілих пояснень такого поводження. Ви ще доповісте, чому тримали мене в цілковитому незнанні!
Він пригорнув дружину й тужливо вдивився в її обличчя.
Спершу вона не впізнавала його: він був поза полем її затьмареного зору. Однак таке марення не було постійним; відірвавши погляд від пітьми за вікном, вона поступово зосередила увагу на моєму хазяїнові й утямила, хто тримає її в обіймах.
- О! Ти прийшов, так, Едгаре Лінтон? - у гнівному піднесенні проказала вона. - Ти - одна з тих речей, що вічно У трапляються під руку, коли вони менш за все потрібні; а як треба - їх не знайдеш ніколи! Гадаю, зараз голосіння тут буде досить - точно буде досить! - та це мене не втримає від моєї вузенької хати - мого прихистку, де я опинюся ще до початку весни. Ось так: не до Лінтонів - затям! - не під церковне склепіння; я буду просто неба, а в узголів'ї - камінь. А ти - як знаєш: можеш іти до них, а схочеш - прийдеш до мене!
- Катрино, що ти накоїла? - почав мій хазяїн. - Я більше для тебе нічого не значу? Ти любиш цього мерзенного Гіт…
- Цить! - скрикнула місіс Катрина Лінтон. - Замовкни, чуєш? Якщо ти згадаєш це ім'я - я тут-таки доведу справу до кінця - я вистрибну у вікно! Ти можеш володіти тим, до чого можеш діткнутися зараз; але душа моя буде там, на вершині пагорба, перш ніж ти знову торкнешся мене своїми руками! Я не хочу тебе, Едгаре; я хотіла тебе, але це в минулому. Вертайся до своїх книжок. Я рада, що вони тебе втішать - бо від мене ти більше нічого не матимеш!
- Вона не при собі, сер, - втрутилася я. - Вона весь вечір верзе нісенітниці. Та дайте їй спокій і забезпечте гарний нагляд - і вона прийде до тями. А доти не треба її сердити.
Вы читаете Буремний Перевал