намагаючись викликати у неї праведне обурення з приводу Гіткліфових залицянь; та не почув від неї нічого, крім ухильних відповідей, і змушений був припинити невдалий допит, завершивши його урочистим попередженням: якщо вона є настільки нерозумною, що зважиться піти назустріч лихому залицяльникові, то кревний зв'язок, що єднає її з братом, буде розірваний довіку.
Розділ дванадцятий
Поки міс Ізабелла Лінтон блукала парком і садом, завжди мовчазна і майже завжди у сльозах; і поки її брат замикався на самоті з книгами, яких навіть не розгортав, змучений, як мені здавалося, потаємним сподіванням, що Катрина розкається у своїй поведінці та прийде до нього, вимолюючи прощення й примирення, а та вперто постилася, певно, маючи на думці, що Едгар під час їжи давиться кожним шматком через її відсутність, і лише гордощі заважають йому припасти до її ніг, спокутуючи провину, - я поралася собі в хатніх справах, упевнена, що у стінах Грейнджу лиш одна людина лишилася при здоровому глузді - і це не хто інший, як я. Я не гаяла часу на те, аби втішати міс чи вмовляти мою пані, і не звертала надто багато уваги на зітхання хазяїна, що жадав почути хоча б ім'я своєї леді, якщо не міг почути її голосу. Я вирішила, що вони якось та порозуміються; і хоча це була довга історія, я з радістю бачила, що хмари потроху розсіюються; принаймні так мені здалося спочатку.
Місіс Катрина Лінтон на третій день відімкнула двері своєї кімнати й зажадала поновити запаси води у спорожнілій карафці та в глеку, а також попросила принести їй миску вівсянки, бо вона, здається, вмирає. Я вирішила, що це говориться для Едгара; мені щось не дуже вірилось у таке страхіття, і я, лишивши це на власній совісті, віднесла їй чаю з грінками. Вона з пожадливістю накинулася на їжу й пиття; і, відкинувшись на подушку, знов почала стогнати, судомно стискаючи руки. «О, я помру, - скрикнула вона, - бо всім до мене байдуже. Краще б мені було не їсти». Через деякий час я почула її бурмотіння: «Ні, я не помру… він тільки зрадів би цьому… він узагалі не любить мене… він не буде за мною тужити!»
- Ви чогось бажаєте, мем? - спитала я, зовні досі лишаючись спокійною, проте звернувши увагу на її змарніле обличчя і дивні поривчасті рухи.
- Що робить це незворушне створіння? - спитала вона, відкинувши з блідого чола своє густе сплутане волосся. - Впав у летаргію? Чи вмер?
- Ні те, ні те, - відказала я, - якщо ви маєте на увазі містера Едгара Лінтона. З ним, я гадаю, усе гаразд, хоч він і віддає своїм ученим заняттям більше часу, ніж зазвичай: весь час сидить зі своїми книжками, бо не має іншого товариства.
Я б не стала так говорити з нею, якби розуміла, в якому вона стані; та я не могла позбутися думки, що її недуга є почасти удаваною.
- Сидить із книгами! - збентежено скрикнула вона. - А я?» вмираю! Я на краю могили! Господи! Та він хоч знає, як я змінилася? - продовжувала вона, втупивши погляд у дзеркало, що висіло навпроти неї на стіні. - Хіба це Катрина Лінтон? Він гадає, це просто вередування чи гра з мого боку. Невже ти не можеш йому сказати, що це страшна правда? Неллі, поки ще не пізно, мені треба дізнатися, що він відчуває насправді - і тоді я зроблю свій вибір між цими двома… і тоді або відразу ж помру з голоду - хоч це не буде покаранням для нього, якщо він такий безсердечний, - або одужаю і покину цей край. Ти кажеш правду про нього? Дивися, не збреши мені! Йому справді байдуже, що зі мною?
- Чому ж, мем, - відповіла я, - просто хазяїн і гадки не має, що ви нездужаєте: і, звісно, він не підозрює, що ви збираєтеся вмерти з голоду.
- Ти гадаєш? А ти не можеш йому про це сказати? - мовила вона. - Переконай його! Скажи, ніби це ти так думаєш: скажи, що ти впевнена, що я це зроблю!
- Ви, певно, забуваєтеся, місіс Лінтон, - докинула я, - ви ж з апетитом поїли дещо сьогодні ввечері; а завтра побачите, що це вам пішло на краще.
- Якби тільки я була впевнена, що це вб'є Едгара, - перервала вона, - я вбила б себе одразу ж! Ці три ночі були просто жахливі, я ні на мить не склепила очей - і, Боже, як я мучилася! Мене мучать примари, Неллі! То мені починає здаватися, що ти мене не любиш. Як дивно! Я думала, що хоч люди й ненавидять та зневажають одне одного, вони не можуть не любити мене. І за кілька годин ці люди обернулися на моїх ворогів - оці, ті, хто зі мною поруч. Як страшно зустріти смерть в оточенні їхніх холодних облич! Ізабелла з переляку й огиди боїться навіть зайти до кімнати, це ж так страшно - дивитись, як помирає Катрина. А Едгар урочисто постане поруч, щоб бачити, як усе скінчиться; а потім закличе всіх по дякувати Господові за те, що відновився мир і спокій у його домі, і повернеться до своїх книжок! В ім'я всіх, хто має хоч якісь живі почуття, скажи мені: як він може сидіти за книжками, коли я вмираю?
Для неї було нестерпним моє зауваження про філософську відчуженість містера Едгара Лінтона. Вона совалась у ліжку, її болісне зачудування потроху переходило у напад божевілля; вона роздерла зубами подушку; потім звелася на ліжку, вся палаючи з жару, та наказала відчинити вікно. Була середина зими, дув сильний північно-східний вітер, і я відмовилася.
Постійна зміна виразів на її обличчі та миттєві перепади настрою почали лякати мене - і нагадали про її колишню хворобу та застереження лікаря, що їй не можна суперечити. Хвилину тому вона шаленіла від люті; а зараз, підпершись рукою і не завваживши на мою відмову їй скоритися, вона, мов мала дитина, знайшла собі розвагу у шкоді - висмикувала пір'їни із щойно продертих дірок та розкладала їх на ліжнику: її думки перескочили на інше.
- Оце індиче перо, - бурмотіла вона до себе, - а це від дикої качки, а це голубине. Еге, то вони напихають подушку голубиним пір'ям - не дивно, що я не можу вмерти! Дозвольте мені розкидати його по підлозі, коли я ляжу. Оце перо куріпки, а це - я його впізнаю з тисячі,- це чайки. Гарна пташка; пам'ятаю, вона кружляла в нас над головою у вересовому полі. Хотіла швидше дістатися свого гніздечка, бо хмари нависли над вершиною пагорба, й відчувала, що збирається на дощ. Цю пір'їнку підняли з землі, пташку ніхто не підстрелив. Ми бачили взимку її гніздо, повне малих скелетиків: Гіткліф поставив сильце над гніздом, і старші не наважилися підлетіти. Я попросила його, хай пообіцяє, що ніколи не стрілятиме в чайку; і він не стріляв. О, іще одне! Невже він застрелив моїх чайок, Неллі? Є хоч одна червона пір'їна? Дай глянути.
- Покиньте ви ці дитячі витівки! - перервала я, потягла до себе подушку і поклала її дірками до простирадла, бо Катрина витягала з неї повні жмені пір'я. - Лягайте й заплющіть очі; ви марите. Оце безлад! Натрусили пір'я, наче сніг іде.
Я ходила кімнатою, збираючи пір'я.
- Неллі,- сонно промимрила вона, - я зараз бачу тебе А старенькою: така скоцюблена, сива. Це ліжко - печера чаклунки біля Пеністон-Крегу, і ти збираєш «чортові пальці», щоб украсти молоко в наших корів; а коли я підійду ближче, удаєш, ніби це прядиво. Отакою ти будеш через п'ятдесят років. Я знаю, зараз ти не така. Ні, я не марила, ти помиляєшся; а то б я вірила, що ти справді стара відьма і що я справді Пеністон-Крегу; а я ж бачу, що зараз ніч, і дві свічки горять на столі, і від них чорна скриня сяє, мов агат.
- Чорна скриня? Де ж вона? - спитала я. - Вам щось наснилося!
- Під стіною, як завжди, - відповіла Катрина. - Вона справді якась чудна - я бачу в ній чиєсь обличчя!
- Тут нема ніякої скрині й не було ніколи, - мовила я і знову сіла на ліжко, відхиливши запону, щоб придивитися до неї.
- А ти хіба не бачиш обличчя? - спитала вона, спрямувавши на дзеркало суворий погляд.
І що б я не казала, мені не пощастило її переконати, що то лише вона сама; тому я встала і запнула дзеркало хусткою.
- Воно все одно там! - наполягала вона злякано. - Воно ворухнулося! Хто це? Сподіваюся, вони не вилізуть, коли ти підеш! О Неллі, тут привиди! Я боюся лишатись сама!
Я взяла її за руку і просила заспокоїтись; бо вона здригалася, не в змозі відвести від дзеркала зачудовані очі.
- Тут нікого немає! - переконувала я. - Це були ви, ви самі, місіс Лінтон; ви ж знаєте!
- Я сама! - видихнула вона.- І годинник б'є північ! Отже, це правда! Який жах!
Вона вп'ялась у простирадло і затулила ним очі.
Я хотіла нишком прослизнути до дверей, аби покликати хазяїна; та мене змусив повернутися відчайдушний крик - хустка злетіла з дзеркала.
- Та що за лихо! - вигукнула я. - Ну, чого ви сполошились? Отямтеся! Це ж скло - дзеркало, місіс
Розділ дванадцятий
Поки міс Ізабелла Лінтон блукала парком і садом, завжди мовчазна і майже завжди у сльозах; і поки її брат замикався на самоті з книгами, яких навіть не розгортав, змучений, як мені здавалося, потаємним сподіванням, що Катрина розкається у своїй поведінці та прийде до нього, вимолюючи прощення й примирення, а та вперто постилася, певно, маючи на думці, що Едгар під час їжи давиться кожним шматком через її відсутність, і лише гордощі заважають йому припасти до її ніг, спокутуючи провину, - я поралася собі в хатніх справах, упевнена, що у стінах Грейнджу лиш одна людина лишилася при здоровому глузді - і це не хто інший, як я. Я не гаяла часу на те, аби втішати міс чи вмовляти мою пані, і не звертала надто багато уваги на зітхання хазяїна, що жадав почути хоча б ім'я своєї леді, якщо не міг почути її голосу. Я вирішила, що вони якось та порозуміються; і хоча це була довга історія, я з радістю бачила, що хмари потроху розсіюються; принаймні так мені здалося спочатку.
Місіс Катрина Лінтон на третій день відімкнула двері своєї кімнати й зажадала поновити запаси води у спорожнілій карафці та в глеку, а також попросила принести їй миску вівсянки, бо вона, здається, вмирає. Я вирішила, що це говориться для Едгара; мені щось не дуже вірилось у таке страхіття, і я, лишивши це на власній совісті, віднесла їй чаю з грінками. Вона з пожадливістю накинулася на їжу й пиття; і, відкинувшись на подушку, знов почала стогнати, судомно стискаючи руки. «О, я помру, - скрикнула вона, - бо всім до мене байдуже. Краще б мені було не їсти». Через деякий час я почула її бурмотіння: «Ні, я не помру… він тільки зрадів би цьому… він узагалі не любить мене… він не буде за мною тужити!»
- Ви чогось бажаєте, мем? - спитала я, зовні досі лишаючись спокійною, проте звернувши увагу на її змарніле обличчя і дивні поривчасті рухи.
- Що робить це незворушне створіння? - спитала вона, відкинувши з блідого чола своє густе сплутане волосся. - Впав у летаргію? Чи вмер?
- Ні те, ні те, - відказала я, - якщо ви маєте на увазі містера Едгара Лінтона. З ним, я гадаю, усе гаразд, хоч він і віддає своїм ученим заняттям більше часу, ніж зазвичай: весь час сидить зі своїми книжками, бо не має іншого товариства.
Я б не стала так говорити з нею, якби розуміла, в якому вона стані; та я не могла позбутися думки, що її недуга є почасти удаваною.
- Сидить із книгами! - збентежено скрикнула вона. - А я?» вмираю! Я на краю могили! Господи! Та він хоч знає, як я змінилася? - продовжувала вона, втупивши погляд у дзеркало, що висіло навпроти неї на стіні. - Хіба це Катрина Лінтон? Він гадає, це просто вередування чи гра з мого боку. Невже ти не можеш йому сказати, що це страшна правда? Неллі, поки ще не пізно, мені треба дізнатися, що він відчуває насправді - і тоді я зроблю свій вибір між цими двома… і тоді або відразу ж помру з голоду - хоч це не буде покаранням для нього, якщо він такий безсердечний, - або одужаю і покину цей край. Ти кажеш правду про нього? Дивися, не збреши мені! Йому справді байдуже, що зі мною?
- Чому ж, мем, - відповіла я, - просто хазяїн і гадки не має, що ви нездужаєте: і, звісно, він не підозрює, що ви збираєтеся вмерти з голоду.
- Ти гадаєш? А ти не можеш йому про це сказати? - мовила вона. - Переконай його! Скажи, ніби це ти так думаєш: скажи, що ти впевнена, що я це зроблю!
- Ви, певно, забуваєтеся, місіс Лінтон, - докинула я, - ви ж з апетитом поїли дещо сьогодні ввечері; а завтра побачите, що це вам пішло на краще.
- Якби тільки я була впевнена, що це вб'є Едгара, - перервала вона, - я вбила б себе одразу ж! Ці три ночі були просто жахливі, я ні на мить не склепила очей - і, Боже, як я мучилася! Мене мучать примари, Неллі! То мені починає здаватися, що ти мене не любиш. Як дивно! Я думала, що хоч люди й ненавидять та зневажають одне одного, вони не можуть не любити мене. І за кілька годин ці люди обернулися на моїх ворогів - оці, ті, хто зі мною поруч. Як страшно зустріти смерть в оточенні їхніх холодних облич! Ізабелла з переляку й огиди боїться навіть зайти до кімнати, це ж так страшно - дивитись, як помирає Катрина. А Едгар урочисто постане поруч, щоб бачити, як усе скінчиться; а потім закличе всіх по дякувати Господові за те, що відновився мир і спокій у його домі, і повернеться до своїх книжок! В ім'я всіх, хто має хоч якісь живі почуття, скажи мені: як він може сидіти за книжками, коли я вмираю?
Для неї було нестерпним моє зауваження про філософську відчуженість містера Едгара Лінтона. Вона совалась у ліжку, її болісне зачудування потроху переходило у напад божевілля; вона роздерла зубами подушку; потім звелася на ліжку, вся палаючи з жару, та наказала відчинити вікно. Була середина зими, дув сильний північно-східний вітер, і я відмовилася.
Постійна зміна виразів на її обличчі та миттєві перепади настрою почали лякати мене - і нагадали про її колишню хворобу та застереження лікаря, що їй не можна суперечити. Хвилину тому вона шаленіла від люті; а зараз, підпершись рукою і не завваживши на мою відмову їй скоритися, вона, мов мала дитина, знайшла собі розвагу у шкоді - висмикувала пір'їни із щойно продертих дірок та розкладала їх на ліжнику: її думки перескочили на інше.
- Оце індиче перо, - бурмотіла вона до себе, - а це від дикої качки, а це голубине. Еге, то вони напихають подушку голубиним пір'ям - не дивно, що я не можу вмерти! Дозвольте мені розкидати його по підлозі, коли я ляжу. Оце перо куріпки, а це - я його впізнаю з тисячі,- це чайки. Гарна пташка; пам'ятаю, вона кружляла в нас над головою у вересовому полі. Хотіла швидше дістатися свого гніздечка, бо хмари нависли над вершиною пагорба, й відчувала, що збирається на дощ. Цю пір'їнку підняли з землі, пташку ніхто не підстрелив. Ми бачили взимку її гніздо, повне малих скелетиків: Гіткліф поставив сильце над гніздом, і старші не наважилися підлетіти. Я попросила його, хай пообіцяє, що ніколи не стрілятиме в чайку; і він не стріляв. О, іще одне! Невже він застрелив моїх чайок, Неллі? Є хоч одна червона пір'їна? Дай глянути.
- Покиньте ви ці дитячі витівки! - перервала я, потягла до себе подушку і поклала її дірками до простирадла, бо Катрина витягала з неї повні жмені пір'я. - Лягайте й заплющіть очі; ви марите. Оце безлад! Натрусили пір'я, наче сніг іде.
Я ходила кімнатою, збираючи пір'я.
- Неллі,- сонно промимрила вона, - я зараз бачу тебе А старенькою: така скоцюблена, сива. Це ліжко - печера чаклунки біля Пеністон-Крегу, і ти збираєш «чортові пальці», щоб украсти молоко в наших корів; а коли я підійду ближче, удаєш, ніби це прядиво. Отакою ти будеш через п'ятдесят років. Я знаю, зараз ти не така. Ні, я не марила, ти помиляєшся; а то б я вірила, що ти справді стара відьма і що я справді Пеністон-Крегу; а я ж бачу, що зараз ніч, і дві свічки горять на столі, і від них чорна скриня сяє, мов агат.
- Чорна скриня? Де ж вона? - спитала я. - Вам щось наснилося!
- Під стіною, як завжди, - відповіла Катрина. - Вона справді якась чудна - я бачу в ній чиєсь обличчя!
- Тут нема ніякої скрині й не було ніколи, - мовила я і знову сіла на ліжко, відхиливши запону, щоб придивитися до неї.
- А ти хіба не бачиш обличчя? - спитала вона, спрямувавши на дзеркало суворий погляд.
І що б я не казала, мені не пощастило її переконати, що то лише вона сама; тому я встала і запнула дзеркало хусткою.
- Воно все одно там! - наполягала вона злякано. - Воно ворухнулося! Хто це? Сподіваюся, вони не вилізуть, коли ти підеш! О Неллі, тут привиди! Я боюся лишатись сама!
Я взяла її за руку і просила заспокоїтись; бо вона здригалася, не в змозі відвести від дзеркала зачудовані очі.
- Тут нікого немає! - переконувала я. - Це були ви, ви самі, місіс Лінтон; ви ж знаєте!
- Я сама! - видихнула вона.- І годинник б'є північ! Отже, це правда! Який жах!
Вона вп'ялась у простирадло і затулила ним очі.
Я хотіла нишком прослизнути до дверей, аби покликати хазяїна; та мене змусив повернутися відчайдушний крик - хустка злетіла з дзеркала.
- Та що за лихо! - вигукнула я. - Ну, чого ви сполошились? Отямтеся! Це ж скло - дзеркало, місіс
Вы читаете Буремний Перевал
