- Я не бажаю чути від вас надалі жодної поради, - відповів містер Едгар Лінтон. - Ви знали вдачу вашої хазяйки - і спокійно дозволили її розхвилювати. І ці три дні ви спокійно дивилися мені у вічі! Яка жорстокість! Місяці хвороби не змінили б її настільки!
Я стала захищатися, вважаючи, що не слід винуватити мене в недоброзичливих чужих примхах.
- Я знала, що місіс Лінтон владна й уперта, - кричала я, - та не знала, що ви хочете догоджати її навісній вдачі! Я не знала, що то їй на догоду так треба, щоб я заплющила очі на походеньки містера Гіткліфа! Я вас сповістила, як вірний слуга, - тепер маю й дяку, як вірний слуга! Ну, це навчить мене наступного разу бути обережнішою. Іншим разом самі дізнавайтеся, що вам треба!
- Іншим разом, коли ви прийдете до мене з доносом, ви будете звільнені, Неллі Дін, - була відповідь.
- А як гарно було б нічого про це не знати, так, містере Лінтон? - сказала я. - Гіткліф із вашого дозволу приходить залицятися до міс і щоразу, як вас немає вдома, клепати на вас хазяйці?
У безумстві Катрини було ще досить проблисків розуму, щоб по-своєму осягнути нашу розмову.
- О! Неллі мене зрадила, - відчайдушно вигукнула вона. - Неллі - мій потаємний ворог! Ти відьма! То ти й справді збираєш «чортові пальці» - щоб нас зурочити! Пусти мене, я доберуся до неї! Вона в мене хутко покається!
Очі дівчини палали, ледь не вергаючи блискавки; вона щосили пручалася, щоб вирватися з рук Лінтона. Я не мала ніякого бажання чекати розв'язки цього дійства, тож вирішила на власний розсуд покликати лікаря - і вийшла з кімнати.
Коли я йшла садом у бік дороги, то побачила, що на мурі, біля гака, до якого припинають коней, мигтить щось біле. Та було видно, що ворушиться воно не від вітру. Хоч як я спішила, та все ж спинилася поглянути, що це - щоб опісля не навигадувати собі всіляких дурниць. Та як я була вражена й розгублена, виявивши - радше навпомацки, - що це Фанні, спанієль міс Ізабелли: він висів у зашморгу, скрученому з носовика, і вже ледве дихав. Я швидко звільнила його і віднесла до саду. Востаннє я бачила песика, коли він біг слідком за своєю хазяйкою догори у покій. Тепер я не могла збагнути, як він опинився тут і що за нелюд так із ним повівся. Коли я розв'язувала вузол на гаку, мені почулося щось схоже на стукіт копит удалині; та я й без того мала про що думати і не зважила на цю обставину - хоч і дивно було почути такий звук у цьому місці о другій годині ночі.
Містер Кеннет, на щастя, саме виходив із дому - збирався до одного зі своїх хворих у селищі,- коли я підбігла до У нього. Розповідь про недугу Катрини Лінтон спонукала його негайно йти зі мною. То був простий, грубий чоловік, і він не став довго сумніватися, перш ніж повідати, що хвора навряд чи переживе повторний напад, хіба що як цього разу більше коритиметься його вказівкам, ніж було досі.
- Неллі Дін, - мовив лікар, - я не можу спекатися думки, що цьому є якесь додаткове пояснення. Що там у вас коїться, у Грейнджі? До нас доходили дивні чутки. Така міцна, здорова дівчина, як Катрина, не зляже отак із нічого: з людьми її складу цього не буває. А як уже з ними гарячка чи щось таке, то треба добряче поморочитися, щоб їх витягти. Як це почалося?
- Хазяїн вам усе розповість, - відповіла я, - та ви ж знаєте жорстокі нахили цих Ерншо! А місіс Катрина Лінтон їх усіх перевершить. Скажу одне: все почалося під час суперечки. Вона нетямилася з люті, і в неї стався напад. Принаймні вона так запевняє; бо в розпалі сутички побігла до себе й замкнулася. Потім вона відмовлялась їсти, а зараз марить, ніби у напівсні; впізнає тих, хто з нею поруч, та її уява весь час повниться дивними думками й видіннями.
- Містер Лінтон буде дуже сумувати за нею? - запитливо відказав на це Кеннет.
- Сумувати? В нього серце розірветься, як із нею щось станеться, - відмовила я. - Не лякайте його більше, ніж треба.
- Ну, я його попереджав, - мовив мій супутник. - Він знехтував моєю пересторогою, тож мусить змиритися з наслідками. Він начебто останнім часом приятелює з містером Гіткліфом?
- Гіткліф часто бував у Грейнджі,- відповіла я, - бо вони з хазяйкою - давні знайомі, а не тому, що хазяїнові приємне його товариство. Та віднині йому не доведеться обтяжувати й себе відвідинами - він натякнув, що плекає надії щодо міс Ізабелли Лінтон, і навряд чи його в нас прийматимуть далі.
- А міс Лінтон що - дала йому відкоша? - таким було наступне запитання лікаря.
- Вона мені не сповідується, - відрізала я, не бажаючи продовжувати цю розмову.
- Так, вона собі на думці,- зауважив він, похитавши головою. - Все робить по-своєму! Воно б нічого, якби дівчача дурість. Я знаю від людей, яким можна вірити, що минулої ночі (а ніч була казкова!) вона години зо дві гуляла з Гіткліфом у розсаднику поза вашим будинком; і він намовляв її втекти з ним - не заходячи у дім, сісти на коня та гайнути звідси! А вона нібито змогла відкараскатися від нього, тільки пообіцявши, що до наступного побачення підготується краще. Коли це буде, мій оповідач не почув; та ви скажіть містеру Лінтону, щоб він наглядав за нею!
Ця новина вселила в мене нові страхи; я покинула Кеннета і майже всю дорогу додому мчала стрімголов. Песик усе ще скавулів у саду. Я на мить спинилася, щоб відчинити йому хвіртку, та він, замість того щоб бігти до брами, крутився туди й сюди по траві, щось винюхуючи; ледь не вискочив на дорогу, та я підхопила його й понесла з собою до будинку. Піднявшись до спального покою Ізабелли, я побачила, що мої лихі передчуття справдилися: в кімнаті нікого не було. Якби я зазирнула сюди на дві години раніше, звістка про хворобу міс Ізабелла Лінтон змогла б утримати дівчину від такого переступу. Та що можна було вдіяти зараз? їх вдалося б перепинити, лише кинувшись наздогін цієї ж миті; проте сама я не могла їх переслідувати, а сполохати усіх у домі теж не наважилася; тим паче я не могла посвятити у цю справу хазяїна: він був у такому відчаї, що в нього не стало б сили знести нове горе! Мені лишалося тільки тримати язика за зубами і ці дозволити подіям іти своїм плином; а оскільки уже прийшов Кеннет, я, не дуже вправно приховуючи своє збентеження, пішла його зустрічати. Катрина лежала у тривожному забутій ті: чоловікові вдалось її втихомирити. Зараз він, схилившись над її подушкою, стурбовано придивлявся до кожного порубу кожної зміни в неспокійному виразі її обличчя.
Лікар, склавши собі уявлення про її хворобу, підбадьорив його надією на сприятливий вислід - за умови, що ми надамо їй цілковитий спокій. Мені ж він сказав, що їй не так загрожує смерть, як остаточна втрата глузду.
Цієї ночі ні я, ні містер Едгар Лінтон не склепили очей; та ми й не лягали спати. Всі слуги також встали раніше, ніж зазвичай, ходили по дому навшпиньках і перешіптувались одне з одним. На ногах уже були всі, крім міс Ізабелли, і дехто вже докинув, що вона спить надто міцно. її брат також спитав, чи вона встала, і, здавалося, з нетерпінням чекав на неї, ображений, що вона виявляє таку байдужість до своєї невістки. Я боялася, що він звелить мені її покликати; та я була позбавлена сумної нагоди першою оголосити про втечу. Одна зі служниць - не обтяжене інтелектом дівчисько, яке рано-вранці послали до Гімертона в якійсь справі,- захекана, влетіла нагору і скочила до кімнати, репетуючи:
- Ой Боже мій, Боже! Що ж то далі буде? Хазяїне, хазяїне, наша панянка…
- А ну цить мені! - нагримала я, роздратована її вищанням.
- Говори тихіше, Мері… В чому справа? - спитав містер Лінтон. - Що трапилось із вашою панянкою?
- Її нема! Нема! Це вона з отим Гіткліфом втікла! - видихнула дівчина.
- Це неправда! - скричав Едгар Лінтон, схвильовано підводячись із місця. - Цього не може бути, як вам таке тільки до голови прийшло? Неллі Дін, ідіть і відшукайте її. Це неймовірно: не може такого бути!
Говорячи це, він підвів дівчину до дверей та ще раз спитав про причини такого твердження.
- Ну, я стріла на дорозі отого хлопця, що молоко приносить, - злякано бурмотіла дівчина, - а він сказав: «Ото вже, А мабуть, ґвалт піднявся у Грейнджі». Я думала, то він про хазяйчину хворобу, і кажу - «так». А він мені: «Та хтось же ж поїхав їх доганяти?» Я стою, дивлюся на нього. Він побачив, що я нічого не знаю, і ну розказувати, що якийсь джентльмен і леді заїздили до кузні підкувати коня - у двох милях від Гімертона, десь опівночі! А ковалева донька встала нишком подивитися, хто там, та відразу ж обох упізнала. І вона помітила, що той чоловік - Гіткліф то був, вона добре роздивилася, та його ні з ким не сплутаєш! - дав її батькові соверен у платню. А в леді на лице була насунута накидка; та вона попросила води, і поки пила, накидка зсунулась, і та дівчина її гарно розгледіла. Потім, як вони поїхали, Гіткліф тримав обох коней за повід, і вони звернули не до селища, а в другий бік, і поскакали так скоро, як тільки можна по такій дорозі. Ковалева донька нічого не сказала батькові, та вранці розплескала про таке діло всьому Гімертону.
Я побігла й зазирнула задля годиться до кімнати Ізабелли, і, повернувшись, підтвердила слова служниці. Містер Едгар Лінтон знову зайняв своє місце біля ліжка. Коли я увійшла, він звів на мене очі - і,
Вы читаете Буремний Перевал
