провести мене в дім, витріщився на мене, щось промимрив і, потерши носа, відповів:
- Гм… Гм… Хрещені люде, чи ви коли таке чули? Говорить, наче клоччя жує; а я маю щось винести з того!
- Я сказала, що хочу, щоб ви провели мене у дім! - закричала я, подумавши, що він недочуває, та все ж дуже обурена його грубістю.
- Мені й без того мороки досить, - відповів Джозеф і продовжив свою роботу; час від часу він підіймав ліхтаря і розглядав мою сукню та обличчя (перша, може, й була занадто ошатна, зате друге - я впевнена - таке засмучене, як він і в мріях не бачив) із презирством владики.
Я обійшла подвір'я кругом і, відчинивши хвіртку, дісталась інших дверей, у які наважилася постукати, чекаючи, що побачу люб'язнішу прислугу. По хвилі двері відчинив високий, худий чоловік, без шийної хустки і взагалі украй неохайного вигляду. Його лице ховалося за кучмою кошлатого волосся, що звисало на плечі; очі також були мов тінь очей Катрини - тільки без її вроди.
- Чого вам? - спитав він похмуро. - Хто ви?
- Колись мене звали Ізабелла Лінтон, - відповіла я. - Ви мене бачили раніше, сер. Ми з містером Гіткліфом нещодавно побрались, і він привіз мене сюди - сподіваюся, з вашого дозволу.
- То він повернувся? - спитав відлюдник, світячи очима, мов голодний вовчисько.
- Так, ми щойно приїхали, - сказала я. - Але він залишив мене біля дверей кухні; а коли я хотіла ввійти, ваш хлопчик розіграв із себе охоронця й налякав мене, ледь не напустивши бульдога.
- Добре, що бісів мерзотник дотримує свого слова! - га рикнув мій майбутній господар, шугаючи очима у темряву позаду мене - мабуть, чекав побачити Гіткліфа; потім він вихлюпнув на мене зливу прокльонів та зізнань, що б він зробив із цим «дияволом», якби той обдурив його.
Я вже розкаялась у цій другій спробі потрапити до будинку й наважилася піти, не дослухавши його промови; та перш ніж я встигла здійснити свій намір, він наказав мені ввійти і зачинив за мною двері. У коминку палав вогонь, і це було єдиним джерелом світла у великій кімнаті, підлога якої стала тьмяно-сірою; а полив'яні тарелі, що колись чарували мої дитячі очі своїм сліпучим полиском, також потьмяніли, вкриті брудним намулом. Я спитала, чи не можна мені покликати служницю, щоб вона провела мене до кімнати? Містер Ерншо не зволив дати відповідь. Він сновигав кімнатою, застромивши руки до кишень, і вочевидь цілком забув про мою присутність; його задума була такою глибокою, а вся його подоба - такою страхолюдною, що я остерігалася потурбувати його знов. Тебе не здивує, Неллі, якщо я скажу, що мені було не дуже весело сидіти в товаристві, гіршім од самоти, біля негостинного вогнища і пам'ятати, що за чотири милі звідси - мій рідний дім, а в ньому всі, хто дорогий мені у житті; та нас міг так само розділяти Атлантичний океан, а не чотири милі: я не могла подолати й цю відстань! Я питала себе: до кого мені звернутися, де шукати розради? Але (тільки, будь ласка, не передавай цього Едгарові або Катрині) знаєш, що мене гнітило найдужче? Зневіра в тому, що вдасться відшукати бодай когось, хто зміг би - або захотів - стати моїм спільником проти Гіткліфа! Я майже раділа, сподіваючись віднайти прихисток у Буремному Перевалі, бо там мені не загрожуватиме бути з ним наодинці; але він знав У людей, серед яких нам доведеться жити, і не боявся їхнього втручання.
Я сиділа в тоскній задумі; годинник вибив восьму, потім о дев'яту, а Ерншо досі ходив уперед- назад, похиливши голову і не мовивши й слова, й лиш іноді з його вуст зривався стогін або гнівний вигук. Я дослухалася, чи не пролунає десь у домі жіночий голос; мене мучили докори сумління і гнітючі передчуття, що врешті-решт вилились у нестримному риданні. Я не помічала, що так відверто виявляю своє горе, поки Ерншо, сповільнивши свої розмірені кроки, не став навпроти мене і, ніби раптом прокинувшись, уп'яв у мене здивований погляд. Скориставшись його несподіваною увагою, я вигукнула:
- Я втомлена, я хочу спати! Де ваша покоївка? Проведіть мене до неї, якщо вона не хоче підійти до мене!
- В нас немає покоївки, - відповів він. - Подбайте про себе самі!
- Де ж мені лягти? - схлипувала я, неспроможна триматися гідно - так була стомлена й розбита.
- Джозеф покаже вам, де кімната Гіткліфа, - сказав він. - Відчиніть оці двері, він там.
Я вже збиралася вийти, але він раптом спинив мене і додав дуже дивним тоном:
- Будьте такі ласкаві, замкніть ваші двері та закрийте їх на засув. Не забудьте!
- Добре! - сказала я. - Але навіщо, містере Ерншо? Мене не дуже втішила нагода добровільно ув'язнити себе з Гіткліфом.
- Дивіться сюди! - сказав Ерншо, витягаючи з кишені химерно змайстрований пістолет із викидним ножем із двома лезами, приєднаним до ствола. - Це велика спокуса для а людини, яку довели до відчаю, чи не так? Я от не можу втриматись - і щоночі піднімаюся з оцим нагору, до його дверей., Якщо я одного разу по бачу їх відчиненими - йому кінець! Так чи інак, я його вб'ю - хоча щоразу за мить до того бачу сотні причин, із яких не слід було б цього робити; та якийсь диявол підбурює мене відкинути ці міркування й порішити його.
І скільки б я не боровся з цим дияволом, настане мить - і всі янголи небесні не врятують Гіткліфа!
Я з цікавістю роздивлялася пістолет. У мене промайнула одна думка: якою сильною я зможу стати, якщо володітиму такою зброєю! Я взяла пістолет і помацала лезо. Ерншо спостерігав за мною, вражений із того почуття, що на коротку мить відбилося на моєму обличчі: то був не переляк, а заздрість. Він пожадливо вихопив у мене пістолет, закрив ніж і знову сховав зброю до кишені.
- Я не проти, якщо ви йому розповісте, - сказав він. - Скажіть йому, хай буде насторожі. Я бачу, ви знаєте про наші стосунки: те, що йому загрожує, вас не вразило.
- Що вам заподіяв Гіткліф? - спитала я. - Як він вас скривдив, аби заслужити таку ненависть? Хіба не розумніше було б попросити його поїхати звідси?
- Ні! - ревнув Ерншо. - А якщо сам схоче мене покинути - то хай вважає, що він уже мертвий; а ви, якщо вмовите його це зробити, - убивця! Чи я мушу все втратити без змоги помститись? А Гортонові що - старцювати? Прокляття! Ні, я таки своє візьму; і його золото, і його життя також! А пекло хай прийме його душу - і стане вдесятеро чорнішим, ніж досі, отримавши такого мешканця!
Ти розповідала мені, Неллі, про звичаї твого колишнього хазяїна. Він, вочевидь, божеволіє: принаймні так він виглядав минулої ночі. Я здригалася від жаху на думку, що він поруч; навіть бундючність старого слуги видалася мені приємнішою ці від його люті. Ерншо продовжив свою мовчазну прогулянкукімнатою, а я, відсунувши засув, нишком увійшла до кухні. Джозеф, схилившись, зазирав до великого казана, що погойдувався над вогнем, поруч на лаві стояла дерев'яна миска з вівсянкою. Вода в казані закипала, і він повернувся, готовий У занурити пальці до миски; я збагнула, що це готується наша 2 вечеря, і, оскільки я вже встигла зголодніти, мені хотілося, щоб страва була хоча б їстівною. Тому я рішуче вигукнула:
- Кашу зварю я! - і, відсунувши миску подалі від нього, почала знімати з себе капелюха й амазонку- Містер Ерншо, - вела я далі,- запропонував мені самій дбати про себе; так і робитиму. Я не збираюсь удавати з себе вельможну пані, бо тоді просто помру з голоду.
- Ох, Боже святий безсмертний! - пробурмотів він, усівшись на лаві й підтягуючи свої смугасті панчохи. - Як піде все тут на новий лад, а я тільки сяк-так притерпівся до двох хазяїв - і на тобі, маєш ще й хазяйку, мов грім із ясного неба! Час уже мені, либонь, чухрати звідси. Хоч і не гадав я дожити до такої днини, аби мене турнули зі старого місця - та бачу, це вже не за горами!
Я не звертала уваги на його голосіння - й хутко взялася до роботи, з гіркотою згадуючи ті часи, коли вона була для мене веселою розвагою; та скоро примусила себе відігнати ці спогади. Вони навіювали мені тугу за минулим, і що владніше його образ загрожував постати перед моїми очима, то швидше я крутила черпаком у казані та жменя по жмені підсипала у воду вівсянку. Джозеф стежив за моєю роботою з дедалі більшим обуренням.
- Отак! - вигукував він. - Гортоне, ти сьодні не з'їси вечері: то буде не каша, а самі грудки, та такі великі, як мій кулак. Знов сипле! Я б на вашім місці вергнув туди усе разом із мискою. Тепера тільки зняти з вогню - і готове. Хрясь та й хрясь! Дякувати Богові, хоч казана на череп'я не розтрощили!
Зізнаюся, моя каша вийшла таки густувата; її розсипали в чотири тарілки і принесли з хліва глек із теплим молоком; Гортон жадібно вхопив його і заходився сьорбати, розливаючи на стіл. Я обурилась і почала вимагати, щоб він пив зі свого кухля, бо мені не смакуватиме напій, який хтось так А спаплюжив. Старий нечема вибухнув праведним гнівом на таку гидливість; він кілька разів оголосив мені, що «дитя таке саме чисте», як я сама, і «таке ж здорове», і він, Джозеф, дивуеться, «чого це я так догори пнуся». Тим
- Гм… Гм… Хрещені люде, чи ви коли таке чули? Говорить, наче клоччя жує; а я маю щось винести з того!
- Я сказала, що хочу, щоб ви провели мене у дім! - закричала я, подумавши, що він недочуває, та все ж дуже обурена його грубістю.
- Мені й без того мороки досить, - відповів Джозеф і продовжив свою роботу; час від часу він підіймав ліхтаря і розглядав мою сукню та обличчя (перша, може, й була занадто ошатна, зате друге - я впевнена - таке засмучене, як він і в мріях не бачив) із презирством владики.
Я обійшла подвір'я кругом і, відчинивши хвіртку, дісталась інших дверей, у які наважилася постукати, чекаючи, що побачу люб'язнішу прислугу. По хвилі двері відчинив високий, худий чоловік, без шийної хустки і взагалі украй неохайного вигляду. Його лице ховалося за кучмою кошлатого волосся, що звисало на плечі; очі також були мов тінь очей Катрини - тільки без її вроди.
- Чого вам? - спитав він похмуро. - Хто ви?
- Колись мене звали Ізабелла Лінтон, - відповіла я. - Ви мене бачили раніше, сер. Ми з містером Гіткліфом нещодавно побрались, і він привіз мене сюди - сподіваюся, з вашого дозволу.
- То він повернувся? - спитав відлюдник, світячи очима, мов голодний вовчисько.
- Так, ми щойно приїхали, - сказала я. - Але він залишив мене біля дверей кухні; а коли я хотіла ввійти, ваш хлопчик розіграв із себе охоронця й налякав мене, ледь не напустивши бульдога.
- Добре, що бісів мерзотник дотримує свого слова! - га рикнув мій майбутній господар, шугаючи очима у темряву позаду мене - мабуть, чекав побачити Гіткліфа; потім він вихлюпнув на мене зливу прокльонів та зізнань, що б він зробив із цим «дияволом», якби той обдурив його.
Я вже розкаялась у цій другій спробі потрапити до будинку й наважилася піти, не дослухавши його промови; та перш ніж я встигла здійснити свій намір, він наказав мені ввійти і зачинив за мною двері. У коминку палав вогонь, і це було єдиним джерелом світла у великій кімнаті, підлога якої стала тьмяно-сірою; а полив'яні тарелі, що колись чарували мої дитячі очі своїм сліпучим полиском, також потьмяніли, вкриті брудним намулом. Я спитала, чи не можна мені покликати служницю, щоб вона провела мене до кімнати? Містер Ерншо не зволив дати відповідь. Він сновигав кімнатою, застромивши руки до кишень, і вочевидь цілком забув про мою присутність; його задума була такою глибокою, а вся його подоба - такою страхолюдною, що я остерігалася потурбувати його знов. Тебе не здивує, Неллі, якщо я скажу, що мені було не дуже весело сидіти в товаристві, гіршім од самоти, біля негостинного вогнища і пам'ятати, що за чотири милі звідси - мій рідний дім, а в ньому всі, хто дорогий мені у житті; та нас міг так само розділяти Атлантичний океан, а не чотири милі: я не могла подолати й цю відстань! Я питала себе: до кого мені звернутися, де шукати розради? Але (тільки, будь ласка, не передавай цього Едгарові або Катрині) знаєш, що мене гнітило найдужче? Зневіра в тому, що вдасться відшукати бодай когось, хто зміг би - або захотів - стати моїм спільником проти Гіткліфа! Я майже раділа, сподіваючись віднайти прихисток у Буремному Перевалі, бо там мені не загрожуватиме бути з ним наодинці; але він знав У людей, серед яких нам доведеться жити, і не боявся їхнього втручання.
Я сиділа в тоскній задумі; годинник вибив восьму, потім о дев'яту, а Ерншо досі ходив уперед- назад, похиливши голову і не мовивши й слова, й лиш іноді з його вуст зривався стогін або гнівний вигук. Я дослухалася, чи не пролунає десь у домі жіночий голос; мене мучили докори сумління і гнітючі передчуття, що врешті-решт вилились у нестримному риданні. Я не помічала, що так відверто виявляю своє горе, поки Ерншо, сповільнивши свої розмірені кроки, не став навпроти мене і, ніби раптом прокинувшись, уп'яв у мене здивований погляд. Скориставшись його несподіваною увагою, я вигукнула:
- Я втомлена, я хочу спати! Де ваша покоївка? Проведіть мене до неї, якщо вона не хоче підійти до мене!
- В нас немає покоївки, - відповів він. - Подбайте про себе самі!
- Де ж мені лягти? - схлипувала я, неспроможна триматися гідно - так була стомлена й розбита.
- Джозеф покаже вам, де кімната Гіткліфа, - сказав він. - Відчиніть оці двері, він там.
Я вже збиралася вийти, але він раптом спинив мене і додав дуже дивним тоном:
- Будьте такі ласкаві, замкніть ваші двері та закрийте їх на засув. Не забудьте!
- Добре! - сказала я. - Але навіщо, містере Ерншо? Мене не дуже втішила нагода добровільно ув'язнити себе з Гіткліфом.
- Дивіться сюди! - сказав Ерншо, витягаючи з кишені химерно змайстрований пістолет із викидним ножем із двома лезами, приєднаним до ствола. - Це велика спокуса для а людини, яку довели до відчаю, чи не так? Я от не можу втриматись - і щоночі піднімаюся з оцим нагору, до його дверей., Якщо я одного разу по бачу їх відчиненими - йому кінець! Так чи інак, я його вб'ю - хоча щоразу за мить до того бачу сотні причин, із яких не слід було б цього робити; та якийсь диявол підбурює мене відкинути ці міркування й порішити його.
І скільки б я не боровся з цим дияволом, настане мить - і всі янголи небесні не врятують Гіткліфа!
Я з цікавістю роздивлялася пістолет. У мене промайнула одна думка: якою сильною я зможу стати, якщо володітиму такою зброєю! Я взяла пістолет і помацала лезо. Ерншо спостерігав за мною, вражений із того почуття, що на коротку мить відбилося на моєму обличчі: то був не переляк, а заздрість. Він пожадливо вихопив у мене пістолет, закрив ніж і знову сховав зброю до кишені.
- Я не проти, якщо ви йому розповісте, - сказав він. - Скажіть йому, хай буде насторожі. Я бачу, ви знаєте про наші стосунки: те, що йому загрожує, вас не вразило.
- Що вам заподіяв Гіткліф? - спитала я. - Як він вас скривдив, аби заслужити таку ненависть? Хіба не розумніше було б попросити його поїхати звідси?
- Ні! - ревнув Ерншо. - А якщо сам схоче мене покинути - то хай вважає, що він уже мертвий; а ви, якщо вмовите його це зробити, - убивця! Чи я мушу все втратити без змоги помститись? А Гортонові що - старцювати? Прокляття! Ні, я таки своє візьму; і його золото, і його життя також! А пекло хай прийме його душу - і стане вдесятеро чорнішим, ніж досі, отримавши такого мешканця!
Ти розповідала мені, Неллі, про звичаї твого колишнього хазяїна. Він, вочевидь, божеволіє: принаймні так він виглядав минулої ночі. Я здригалася від жаху на думку, що він поруч; навіть бундючність старого слуги видалася мені приємнішою ці від його люті. Ерншо продовжив свою мовчазну прогулянкукімнатою, а я, відсунувши засув, нишком увійшла до кухні. Джозеф, схилившись, зазирав до великого казана, що погойдувався над вогнем, поруч на лаві стояла дерев'яна миска з вівсянкою. Вода в казані закипала, і він повернувся, готовий У занурити пальці до миски; я збагнула, що це готується наша 2 вечеря, і, оскільки я вже встигла зголодніти, мені хотілося, щоб страва була хоча б їстівною. Тому я рішуче вигукнула:
- Кашу зварю я! - і, відсунувши миску подалі від нього, почала знімати з себе капелюха й амазонку- Містер Ерншо, - вела я далі,- запропонував мені самій дбати про себе; так і робитиму. Я не збираюсь удавати з себе вельможну пані, бо тоді просто помру з голоду.
- Ох, Боже святий безсмертний! - пробурмотів він, усівшись на лаві й підтягуючи свої смугасті панчохи. - Як піде все тут на новий лад, а я тільки сяк-так притерпівся до двох хазяїв - і на тобі, маєш ще й хазяйку, мов грім із ясного неба! Час уже мені, либонь, чухрати звідси. Хоч і не гадав я дожити до такої днини, аби мене турнули зі старого місця - та бачу, це вже не за горами!
Я не звертала уваги на його голосіння - й хутко взялася до роботи, з гіркотою згадуючи ті часи, коли вона була для мене веселою розвагою; та скоро примусила себе відігнати ці спогади. Вони навіювали мені тугу за минулим, і що владніше його образ загрожував постати перед моїми очима, то швидше я крутила черпаком у казані та жменя по жмені підсипала у воду вівсянку. Джозеф стежив за моєю роботою з дедалі більшим обуренням.
- Отак! - вигукував він. - Гортоне, ти сьодні не з'їси вечері: то буде не каша, а самі грудки, та такі великі, як мій кулак. Знов сипле! Я б на вашім місці вергнув туди усе разом із мискою. Тепера тільки зняти з вогню - і готове. Хрясь та й хрясь! Дякувати Богові, хоч казана на череп'я не розтрощили!
Зізнаюся, моя каша вийшла таки густувата; її розсипали в чотири тарілки і принесли з хліва глек із теплим молоком; Гортон жадібно вхопив його і заходився сьорбати, розливаючи на стіл. Я обурилась і почала вимагати, щоб він пив зі свого кухля, бо мені не смакуватиме напій, який хтось так А спаплюжив. Старий нечема вибухнув праведним гнівом на таку гидливість; він кілька разів оголосив мені, що «дитя таке саме чисте», як я сама, і «таке ж здорове», і він, Джозеф, дивуеться, «чого це я так догори пнуся». Тим
Вы читаете Буремний Перевал
