треба знову вирушати в дорогу. Намагаючись втішити його, я сказала, що він проведе деякий час зі своїм батьком, містером Гіткліфом, який так скучив за сином, що не захотів відкладати зустрічі й чекати, поки він відпочине з дороги.
- Мій батько? - вигукнув спантеличений хлопець. - Мама ніколи не казала, що в мене є батько. Де він живе? Я б краще лишився в дядечка.
- Він живе неподалік від Грейнджу, - відповіла я, - за отими пагорбами: тут недалечко, ви зможете ходити сюди пішки, як трохи зміцнієте. І маєте радіти, що поїдете додому і побачите свого тата. Постарайтеся його полюбити, як ви любили вашу матінку, тоді й він вас полюбить.
- Але чому я раніше не чув про нього? - спитав панич Лінтон. - Чому вони з мамою не жили разом, як усі інші?
- Справи затримали його на півночі,- відповіла я, - а ваша мати за станом здоров'я мусила жити на півдні.
- А чому мама не розповідала мені про нього? - допитувався хлопчик. - Вона часто говорила мені про дядечка, і я звик його любити. А як мені любити тата? Я його не знаю.
- О, та всі діти люблять своїх батьків, - сказала я. - Ваша мати, напевне, боялася, що ви захочете жити з батьком, якщо вона розповідатиме вам про нього. Уставайте скоренько: сьогодні така краса надворі, то ж приємніше по холодочку проїхатись, аніж зайву годину спати.
- А вона з нами поїде, - спитав він, - та дівчинка, яку я бачив учора?
- Зараз - ні,- відповіла я.
- А дядечко? - наполягав він.
- Ні. Я вас проводжатиму, - мовила я.
Панич Лінтон Гіткліф знов відкинувся на подушки і насупився, щось обмірковуючи.
- Я не поїду без дядечка, - запхинькав він зрештою. - Хто вас знає, куди ви мене завезете!
Я спробувала переконати його, що негарно так відмагатися від зустрічі з батьком, але він і не збирався вставати, тож мені довелося покликати хазяїна, щоб той умовив хлопчика вилізти з ліжка. Нарешті бідне дитя піддалося на наші лицемірні обіцянки про те, що розлука буде недовгою, що містер Едгар і Кеті будуть його провідувати, і на інші, такі ж оманливі намовляння, які я вигадувала й повторювала йому всю дорогу. Чисте повітря, медвяне від пахощів вересу, яскраве сонце і прудкий біг Мінні трошки його звеселили; він дедалі зацікавленіше й жваво розпитував про свій новий дім і його мешканців.
- А Буремний Перевал - таке ж приємне місце, як Трашкрос-Грейндж? - спитав він, востаннє озираючись на долину, звідки курився легкий туманець і кучерявою хмарою розповзався по небесній блакиті.
- Там не так зелено, - відповіла я, - і дім не такий великий; але звідти дуже гарний краєвид, і повітря більш вам годиться - свіже й сухе. Будинок може здатися вам спершу старим і темним; та це шанована оселя: друга в цих краях.
І у вас буде можливість гуляти вересовими полями. Гортон Ерншо - він також кузен міс Кеті, отже, й вам рідня - покаже вам найгарніші місця; а коли надворі тепло, ви собі візьмете книжку - і читайте десь у затіночку. А може, ваш кузен колись поведе вас у гори: він туди часто ходить.
- А який мій батько? - спитав він. - Такий молодий і гарний, як дядечко?
- Він також молодий, - сказала я. - Але волосся й очі в нього темні, і він суворіший із виду, вищий на зріст і дужчий. Либонь, спочатку він здаватиметься вам не таким люб'язним і добрим, бо в нього інша манера поводитися; та ви будьте до нього привітніші, і звичайно, він любитиме вас, як не може любити жоден дядько - бо ви його рідний син.
- Темні очі й волосся! - задумано мовив малий Лінтон. - Не можу його уявити. Отже, я на нього не схожий, ні?
- Не дуже, - відповіла я. - «Анітрішечки!» - подумала, з жалем дивлячись на біле личко і тоненьку постать мого супутника, на його великі водянисті очі - очі його матері, з тою лише різницею, що вони не спалахували гнівним вогнем у відповідь на образу.
- Як дивно, що він ніколи не приїздив до нас із мамою! - промимрив хлопчик. - Він бачив мене хоч коли-небудь?
Якщо бачив, то, певно, я був тоді зовсім малий. Я його не пам'ятаю.
- Ну то й що, паничу Лінтон, - відказала я, - триста миль - це велика відстань, а десять років для дорослої людини - зовсім не такий довгий строк, як для вас. Я думаю, містер Гіткліф щоліта збирався до вас з'їздити, та не міг знайти часу; а тепер уже пізно. Не розпитуйте його про це: йому буде неприємно, та й вам воно зовсім ні до чого. У Хлопчик знову замислився і мовчав, поки ми не під'їхали до садової брами. Я спостерігала за ним, аби зрозуміти його перші враження. Він похмуро вдивлявся у ліпний фасад будинку, у вузькі віконця, ріденькі кущі аґрусу та висохлі ялини, потім похитав головою, подумки потай засуджуючи зовнішній вигляд своєї нової домівки. Але в нього вистачило глузду, щоб не виявляти свого розчарування відразу: далі могло чекати щось приємніше.
Поки він злазив із конячки, я вже встигла піти й відчинити двері. Було пів на сьому. Сніданок тільки-но завершився, служниця прибирала зі столу. Джозеф стояв біля крісла свого хазяїна і щось розводився про коня, який почав кульгати; Гортон збирався на косовицю.
- Добридень, Неллі! - мовив містер Гіткліф, забачивши мене. - Я вже боявся, що доведеться мені самому йти по свою власність. Ти її привезла, так? Поглянемо, чи вдасться з неї зробити щось путнє.
Він підвівся й пішов до дверей. Гортон і Джозеф, вмираючи з цікавості, попростували за ним. Бідолашний Лінтон Гіткліф перестрашено переводив погляд з одного лиця наступаючої трійці на інше.
- От тобі й маєш! - протягнув Джозеф, прискіпливо роздивившись хлопчика. - Та вас, хазяїне, обвели круг пальця: це ж дівчисько!
Гіткліф, глипнувши на сина так, що той аж отетерів, глузливо засміявся.
- Боже, яка краса! - вигукнув він. - Що за чарівне, миле створіння! Його, мабуть, годували слимаками та сироваткою, так, Неллі? Ох, матері його ковінька! Воно ще гірше, ніж я очікував - а я збіса тверезо дивлюся на речі!
Я вмовляла затуркане й наполохане дитя ввійти до будинку. Хлопчик не зовсім зрозумів, що значили слова батька і кого вони стосувалися, навіть не був певний, що цей лихий А глумливий чоловік - його батько. Трусячись, він притулився до мене, а коли містер Гіткліф знову сів і мовив: «Ходи сюди!» - сховав лице у мене на грудях і заплакав.
- Цить! - прикишкав його Гіткліф і, простягши руку, шарпнув хлопця до себе, затис між колін і взяв його за підборіддя. - Годі тобі дурня клеїти! Ми тебе не скривдимо Лінтоне, - тебе ж так звати? Ти син своєї матері, весь у неї! Де ж у тобі хоч краплина моєї крові, пискливе ти курча?
Він зняв із хлопця капелюха і відкинув назад його густі лляні кучерики, помацав його тонкі руки й тендітні пальці. Під час цього огляду панич Лінтон перестав плакати і, звівши великі блакитні очі, у свою чергу почав розглядати Гіткліфа.
- Ти мене знаєш? - запитав Гіткліф, упевнившись, що всі члени цього тільця були однаково мізерні й кволі.
- Ні,- відповів малий Лінтон, втупившись у нього з безтямним острахом.
- Але, сподіваюся, чув про мене?
- Ні,- знову відповів він.
- Ні? То стид і сором твоїй матері, що вона не навчила тебе поважати батька! Тоді я тобі скажу: ти - мій син, а твоя мати - паскудна потолоч, якщо вона не розповіла тобі, який у тебе батько. Чого це ти супишся та червонієш? Про мене, воно й непогано - хоч видно, що кров у тебе не біла. Будь справжнім хлопцем, і ми з тобою порозуміємося. Неллі, якщо ти втомилася, присядь спочити; якщо ні, йди додому. Я здогадуюся, ти маєш доповісти у Грейнджі про все побачене й почуте в нас, але я не зможу дати хлопцеві ради, поки ти в'єшся над ним.
- Гаразд, - мовила я. - Сподіваюся, ви будете добрі до нього, містере Гіткліф, бо в іншому разі він довго у вас не заживеться. Він - єдина рідна для вас істота у всьому світі; якщо й є у вас інші родичі, ви їх ніколи не стрінете. Не забувайте про це.
- Я буду до нього дуже добрим, не бійся, - сміючись, відказав він. - Тільки хай уже ніхто інший не буде добрим до 3 нього - я хочу нероздільно користуватися його прихильністю. І на знак моєї майбутньої доброти, Джозефе, принеси хлопцеві чогось поснідати. Гортоне, бісове теля, а ну бігом до роботи!
- Так, Неллі,- додав він, коли ті двоє пішли, - мій син - майбутній хазяїн вашого маєтку, і мені б не
- Мій батько? - вигукнув спантеличений хлопець. - Мама ніколи не казала, що в мене є батько. Де він живе? Я б краще лишився в дядечка.
- Він живе неподалік від Грейнджу, - відповіла я, - за отими пагорбами: тут недалечко, ви зможете ходити сюди пішки, як трохи зміцнієте. І маєте радіти, що поїдете додому і побачите свого тата. Постарайтеся його полюбити, як ви любили вашу матінку, тоді й він вас полюбить.
- Але чому я раніше не чув про нього? - спитав панич Лінтон. - Чому вони з мамою не жили разом, як усі інші?
- Справи затримали його на півночі,- відповіла я, - а ваша мати за станом здоров'я мусила жити на півдні.
- А чому мама не розповідала мені про нього? - допитувався хлопчик. - Вона часто говорила мені про дядечка, і я звик його любити. А як мені любити тата? Я його не знаю.
- О, та всі діти люблять своїх батьків, - сказала я. - Ваша мати, напевне, боялася, що ви захочете жити з батьком, якщо вона розповідатиме вам про нього. Уставайте скоренько: сьогодні така краса надворі, то ж приємніше по холодочку проїхатись, аніж зайву годину спати.
- А вона з нами поїде, - спитав він, - та дівчинка, яку я бачив учора?
- Зараз - ні,- відповіла я.
- А дядечко? - наполягав він.
- Ні. Я вас проводжатиму, - мовила я.
Панич Лінтон Гіткліф знов відкинувся на подушки і насупився, щось обмірковуючи.
- Я не поїду без дядечка, - запхинькав він зрештою. - Хто вас знає, куди ви мене завезете!
Я спробувала переконати його, що негарно так відмагатися від зустрічі з батьком, але він і не збирався вставати, тож мені довелося покликати хазяїна, щоб той умовив хлопчика вилізти з ліжка. Нарешті бідне дитя піддалося на наші лицемірні обіцянки про те, що розлука буде недовгою, що містер Едгар і Кеті будуть його провідувати, і на інші, такі ж оманливі намовляння, які я вигадувала й повторювала йому всю дорогу. Чисте повітря, медвяне від пахощів вересу, яскраве сонце і прудкий біг Мінні трошки його звеселили; він дедалі зацікавленіше й жваво розпитував про свій новий дім і його мешканців.
- А Буремний Перевал - таке ж приємне місце, як Трашкрос-Грейндж? - спитав він, востаннє озираючись на долину, звідки курився легкий туманець і кучерявою хмарою розповзався по небесній блакиті.
- Там не так зелено, - відповіла я, - і дім не такий великий; але звідти дуже гарний краєвид, і повітря більш вам годиться - свіже й сухе. Будинок може здатися вам спершу старим і темним; та це шанована оселя: друга в цих краях.
І у вас буде можливість гуляти вересовими полями. Гортон Ерншо - він також кузен міс Кеті, отже, й вам рідня - покаже вам найгарніші місця; а коли надворі тепло, ви собі візьмете книжку - і читайте десь у затіночку. А може, ваш кузен колись поведе вас у гори: він туди часто ходить.
- А який мій батько? - спитав він. - Такий молодий і гарний, як дядечко?
- Він також молодий, - сказала я. - Але волосся й очі в нього темні, і він суворіший із виду, вищий на зріст і дужчий. Либонь, спочатку він здаватиметься вам не таким люб'язним і добрим, бо в нього інша манера поводитися; та ви будьте до нього привітніші, і звичайно, він любитиме вас, як не може любити жоден дядько - бо ви його рідний син.
- Темні очі й волосся! - задумано мовив малий Лінтон. - Не можу його уявити. Отже, я на нього не схожий, ні?
- Не дуже, - відповіла я. - «Анітрішечки!» - подумала, з жалем дивлячись на біле личко і тоненьку постать мого супутника, на його великі водянисті очі - очі його матері, з тою лише різницею, що вони не спалахували гнівним вогнем у відповідь на образу.
- Як дивно, що він ніколи не приїздив до нас із мамою! - промимрив хлопчик. - Він бачив мене хоч коли-небудь?
Якщо бачив, то, певно, я був тоді зовсім малий. Я його не пам'ятаю.
- Ну то й що, паничу Лінтон, - відказала я, - триста миль - це велика відстань, а десять років для дорослої людини - зовсім не такий довгий строк, як для вас. Я думаю, містер Гіткліф щоліта збирався до вас з'їздити, та не міг знайти часу; а тепер уже пізно. Не розпитуйте його про це: йому буде неприємно, та й вам воно зовсім ні до чого. У Хлопчик знову замислився і мовчав, поки ми не під'їхали до садової брами. Я спостерігала за ним, аби зрозуміти його перші враження. Він похмуро вдивлявся у ліпний фасад будинку, у вузькі віконця, ріденькі кущі аґрусу та висохлі ялини, потім похитав головою, подумки потай засуджуючи зовнішній вигляд своєї нової домівки. Але в нього вистачило глузду, щоб не виявляти свого розчарування відразу: далі могло чекати щось приємніше.
Поки він злазив із конячки, я вже встигла піти й відчинити двері. Було пів на сьому. Сніданок тільки-но завершився, служниця прибирала зі столу. Джозеф стояв біля крісла свого хазяїна і щось розводився про коня, який почав кульгати; Гортон збирався на косовицю.
- Добридень, Неллі! - мовив містер Гіткліф, забачивши мене. - Я вже боявся, що доведеться мені самому йти по свою власність. Ти її привезла, так? Поглянемо, чи вдасться з неї зробити щось путнє.
Він підвівся й пішов до дверей. Гортон і Джозеф, вмираючи з цікавості, попростували за ним. Бідолашний Лінтон Гіткліф перестрашено переводив погляд з одного лиця наступаючої трійці на інше.
- От тобі й маєш! - протягнув Джозеф, прискіпливо роздивившись хлопчика. - Та вас, хазяїне, обвели круг пальця: це ж дівчисько!
Гіткліф, глипнувши на сина так, що той аж отетерів, глузливо засміявся.
- Боже, яка краса! - вигукнув він. - Що за чарівне, миле створіння! Його, мабуть, годували слимаками та сироваткою, так, Неллі? Ох, матері його ковінька! Воно ще гірше, ніж я очікував - а я збіса тверезо дивлюся на речі!
Я вмовляла затуркане й наполохане дитя ввійти до будинку. Хлопчик не зовсім зрозумів, що значили слова батька і кого вони стосувалися, навіть не був певний, що цей лихий А глумливий чоловік - його батько. Трусячись, він притулився до мене, а коли містер Гіткліф знову сів і мовив: «Ходи сюди!» - сховав лице у мене на грудях і заплакав.
- Цить! - прикишкав його Гіткліф і, простягши руку, шарпнув хлопця до себе, затис між колін і взяв його за підборіддя. - Годі тобі дурня клеїти! Ми тебе не скривдимо Лінтоне, - тебе ж так звати? Ти син своєї матері, весь у неї! Де ж у тобі хоч краплина моєї крові, пискливе ти курча?
Він зняв із хлопця капелюха і відкинув назад його густі лляні кучерики, помацав його тонкі руки й тендітні пальці. Під час цього огляду панич Лінтон перестав плакати і, звівши великі блакитні очі, у свою чергу почав розглядати Гіткліфа.
- Ти мене знаєш? - запитав Гіткліф, упевнившись, що всі члени цього тільця були однаково мізерні й кволі.
- Ні,- відповів малий Лінтон, втупившись у нього з безтямним острахом.
- Але, сподіваюся, чув про мене?
- Ні,- знову відповів він.
- Ні? То стид і сором твоїй матері, що вона не навчила тебе поважати батька! Тоді я тобі скажу: ти - мій син, а твоя мати - паскудна потолоч, якщо вона не розповіла тобі, який у тебе батько. Чого це ти супишся та червонієш? Про мене, воно й непогано - хоч видно, що кров у тебе не біла. Будь справжнім хлопцем, і ми з тобою порозуміємося. Неллі, якщо ти втомилася, присядь спочити; якщо ні, йди додому. Я здогадуюся, ти маєш доповісти у Грейнджі про все побачене й почуте в нас, але я не зможу дати хлопцеві ради, поки ти в'єшся над ним.
- Гаразд, - мовила я. - Сподіваюся, ви будете добрі до нього, містере Гіткліф, бо в іншому разі він довго у вас не заживеться. Він - єдина рідна для вас істота у всьому світі; якщо й є у вас інші родичі, ви їх ніколи не стрінете. Не забувайте про це.
- Я буду до нього дуже добрим, не бійся, - сміючись, відказав він. - Тільки хай уже ніхто інший не буде добрим до 3 нього - я хочу нероздільно користуватися його прихильністю. І на знак моєї майбутньої доброти, Джозефе, принеси хлопцеві чогось поснідати. Гортоне, бісове теля, а ну бігом до роботи!
- Так, Неллі,- додав він, коли ті двоє пішли, - мій син - майбутній хазяїн вашого маєтку, і мені б не
Вы читаете Буремний Перевал
