- Отже, мені краще піти? - повторила вона.
- Краще дай мені спокій, - сказав він, - ти без упину говориш, це просто нестерпно.
Вона вагалась і ще кілька хвилин не слухала моїх намовлянь іти звідси. Але хлопець не дивився на неї і не казав ані слова, і тому вона врешті-решт рушила до дверей - а я за А нею. Нас спинив голосний стогін. Лінтон сповз зі свого крісла і корчився на підлозі, мов розбещене дитя, що не заспокоїться, поки не допече до живого всім довкола. З його поведінки я відразу ж збагнула, що це за один і наскільки нерозумно було б йому потурати. Але дівчина вжахнулася з побаченого. Вона кинулася назад, стала на коліна, і плакала, і втішала його, і заспокоювала, поки він не замовк, бо йому забило подих - але не від того, що засмутив її.
- Я покладу його на канапі,- сказала я, - і хай корчиться на ній, скільки душа забажає; а нам це око не тішить. Сподіваюся, міс Кеті, тепер ви розумієте, що не ви - його спасіння, і не в любові до вас причина його страждань. Отак! Ходімо звідси: тільки-но він побачить, що нема кому з ним панькатись, він радий буде спокійненько полежати.
Вона поклала йому під голову подушку і принесла води. Хлопчина відштовхнув її руку і засовався на подушці, наче то був камінь чи поліно. Кеті спробувала покласти її зручніше.
- Ні, так я не можу лежати, - сказав він. - Це надто низько.
Катрина підклала ще одну подушку.
- А так надто високо, - пробурмотів страждальник.
- То як ти хочеш? - спитала вона у відчаї.
Він підповз до неї, коли вона стояла навколішках біля канапи, і сперся на її плече.
- Ні, так не піде, - мовила я. - Ви вже вдовольніться подушкою, містере Гіткліф. Панянка і так згаяла на вас забагато часу: ми більш не можемо сидіти з вами й п'яти хвилин.
- Ні, можемо! - заперечила Кеті. - Він тепер буде добрим і терплячим. Він уже розуміє, що сьогодні вночі я буду нещасніша за нього, якщо переконаюся, що йому стало гірше через мене; тоді я ніколи більше не посмію прийти знов. Скажи мені правду, Лінтоне, - адже я справді більше не повинна приходити, якщо я завдала тобі шкоди.
- Ти можеш приходити, щоб полегшувати мій стан, - відповів він.- І ти мусиш приходити, бо справді заподіяла мені зло - сама знаєш, яке страшне! Мені ж не було так погано, коли ви прийшли, хіба ні?
- Та ви самі наробили собі лиха своїм плачем і безтямною поведінкою.
- Я взагалі нічого тобі не зробила, - мовила його кузина. - Так чи інак, тепер ми будемо друзями. Ти ж цього хочеш? Ти б хотів, аби я іноді тебе провідувала, правда ж?
- Я вже сказав, що так, - нетерпляче відповів він. - Сідай на канапі і дай я зіпруся тобі на коліна. Так я завжди сидів із мамою. Сиди тихо й не розмовляй. Можеш лише заспівати пісню, якщо вмієш, або розказуй напам'ять яку-небудь цікаву баладу - одну з тих, яких ти обіцяла мене навчити, - або якусь історію. Але краще баладу, починай.
Катрина прочитала найдовшу, яку тільки змогла пригадати. Це заняття дуже сподобалось обом. Лінтон зажадав прослухати іншу баладу, а потім іще одну, незважаючи на мій суворий протест. Так вони тішилися, поки не пробило дванадцяту і ми не розчули на подвір'ї кроки Гортона, що прийшов пообідати.
- А завтра, Катрино, завтра ти прийдеш? - спитав Гіткліф-молодший, вхопивши її за рукав, коли вона знехотя підводилася.
- Ні,- відповіла я за неї,- ні завтра, ні позавтра.
Але вона, певно, відповіла інакше - бо його лице прояснилося, коли вона, схилившись, прошепотіла йому щось на вухо.
- Ви завтра не прийдете, міс, затямте собі! - почала я, коли ми вийшли з будинку. - Можете про це і не мріяти!
Вона лиш посміхнулась.
- О, та я вже про це подбаю, - продовжувала я. - Скажу, щоб той замок полагодили, а більше вам ніяк не втекти.
- Я можу і через мур перелізти, - розсміялася вона. - Грейндж - не тюрма, Неллі, а ти не мій наглядач. І до того ж А мені майже сімнадцять років. Я вже доросла жінка. І я впевнена, що Лінтон швидко одужає, якщо я візьмуся його доглядати. Я за нього старша, ти ж знаєш, і розумніша; в мені не так багато дитинячого, правда? І він дуже скоро почне робити те, що я захочу, - з ним можна впоратися ласкою. Коли він гарно поводиться, на нього ж просто глянути любо! Якби він був мій, я зробила б із нього таку милу дитину! Ми ніколи не будемо сваритися - справді, не будемо? - коли звикнемо одне до одного. Він тобі подобається, Неллі?
- Подобається? - вигукнула я. - Отаке плаксиве та препогане? Це щастя, що, як вважає містер Гіткліф, він не доживе до двадцяти років. Я навіть сумніваюся, чи побачить він цю весну. Та як і зараз його грець вхопить, для сім'ї то невелика втрата. Нам пощастило, що батько забрав його до себе: що більше з ним панькатися, то більше він знахабніє! Я тільки рада, що йому ніколи не стати вашим чоловіком, міс Катрине.
Дівчина спохмурніла, вислухавши ці слова. її обурило, що я так байдуже кажу про його смерть.
- Він молодший за мене, - відповіла вона по тривалому роздумі,- і мусить прожити довше! Він буде… він мусить жити, поки живу я. Він зараз такий само міцний, як і тоді, коли вперше приїхав на північ; я цього певна. Він просто застудився, як тато. Ти казала, що тато видужає,- чом би і йому не видужати?
- Ну, гаразд, - мовила я, - зрештою, це не наш клопіт. Послухайте, міс, і затямте, я свого слова тримаюсь, - якщо ви надумаєте знову піти до Буремного Перевалу, зі мною чи без мене, я все розповім містеру Лінтону, і, поки він не дозволить, ваші стосунки з кузеном не будуть поновлені.
- Вони вже поновлені,- сердито сказала Кеті.
- То будуть припинені,- відрізала я.
- Побачимо, - пролунало у відповідь. Дівчина побігла вперед, залишивши мене плентатися позаду.
Ми прийшли додому ще до обіду. Хазяїн вирішив, що ми гуляли в парку, і тому не вимагав пояснень, чого нас не було так довго. Ледве ступивши на поріг, я кинулася знімати мокрі черевики й панчохи. Але в Перевалі я надто довго просиділа у мокрому взутті, і це далося взнаки: наступного ранку я вже лежала крижем, і минуло ще три тижні, перш ніж я змогла виконувати свої обов'язки. Доти зі мною ще не траплялося такої халепи - і відтоді, дякувати Богові, також.
Моя маленька панянка була просто янголом - так вона піклувалася про мене, так розвіювала мою самотність - оте лежання було для мене справжньою карою. Воно й не диво, якщо знати мою непосидючість; та мало кому щастить зовсім не мати підстав для нарікань, як ото мені. Міс Катрина, вийшовши з кімнати містера Лінтона, з'являлася біля мого ліжка. Вона ділила свій день між нами двома, ні хвилини не гаючи на власні розваги - ні на їду, ні на навчання, ні на забавки, і була найвідданішою доглядальницею. У неї справді було золоте серце, якщо вона, так щиро люблячи батька, стільки віддавала й мені! Я сказала, що її дні були поділені між нами двома; але хазяїн лягав спати рано, а мені після шостої години, власне, нічого не було потрібно; тому вечори цілком належали їй. Бідна дитина! Я ніколи не замислювалася, що ж вона робить, сама-самісінька, після чаю. І хоч іноді, коли вона заглядала до мене сказати «на добраніч», я помічала свіжий рум'янець на її щоках і її тонкі почервонілі пальчики, я не здогадувалась, що виною цьому холодний вітер лук, а не жар від коминка у бібліотеці.
Розділ двадцять четвертий
За три тижні я змогла залишити свою кімнату і сяк-так пересуватися по дому. І першого ж вечора, коли ми знову сиділи вдвох, я попросила Катрину почитати мені вголос, бо й сама я недобачала. Ми сиділи в бібліотеці; хазяїн уже пішов спочивати. Вона погодилася на моє прохання, та наче знехотя; я вирішила, що вибрана мною книжка їй не цікава, і запропонувала почитати щось на власний вибір. Вона взяла одну зі своїх улюблених книжок і читала десь із годину. Потім посипалися питання:
- Неллі, ти не втомилася? Може, тобі краще лягти? Ти знову заслабнеш, якщо лягатимеш так пізно, Неллі.
- Ні, ні, люба, не втомилася, - щоразу відповідала я.
Побачивши мою несхитність, вона віднайшла інший спосіб показати мені, що це заняття їй не до душі. Замість питань почалися позіхання. І нарешті…
Вы читаете Буремний Перевал
