- Джозефе! - почувся водночас із моїм вередливий голос із кімнати. - Скільки можна тебе кликати? У коминку лише кілька жаринок. Джозефе! Іди сюди негайно!
Голосне пихкання і незворушний погляд, утуплений у черінь, свідчили, що Джозеф лишився глухим до цього заклику. Покоївки і Гортона не було видно; перша кудись пішла у справах, а той, мабуть, десь працював. Ми впізнали голос Лінтона й увійшли.
- О, та щоб ти здох на своєму горищі! Сконав із голоду! - вигукнув хлопець, вочевидь гадаючи, що це йде його ледачий прислужник.
Він затнувся, зрозумівши свою помилку. Кеті кинулася до нього.
- Це ви, міс Лінтон! - сказав він, піднімаючи голову з поруччя великого крісла, в якому лежав. - Ні, не цілуйте мене, а то я почну задихатись. О Боже! Тато сказав, що ви прийдете, - продовжував він, відсапуючись після обіймів Катрини. Вона стояла і знічено дивилася на нього. - Ви не могли б зачинити двері? Ви лишили їх відчиненими. А ці… ці паскуди не хочуть принести вугілля. Тут так холодно!
Я поворушила жар у коминку й сама принесла цеберко вугілля. Хворий одразу ж почав скаржитися, що на нього летить попіл. Але хлопця мучив кашель, а сам він виглядав геть слабим і змореним, тож я не стала дорікати йому за таку примхливість.
- Ну ж бо, Лінтоне, - тихенько мовила Катрина, коли його спохмурніле лице прояснилося. - Ти мені радий? Що я можу зробити для тебе?
- Чому ви не приходили раніше? - спитав він. - Вам слід було прийти до мене, а не писати. Мене це страшенно втомлювало - писати такі довгі листи. Краще вже розмовляти.
Але тепер мені й розмовляти не хочеться. І взагалі нічого не хочеться! Не розумію, куди поділася Зілла! Може, ви (він поглянув на мене) збігаєте на кухню і подивитесь?
Я не діждалася подяки за щойно зроблену послугу, тому, не маючи бажання бігати туди й сюди з його примхи, відповіла:
- Там нема нікого, крім Джозефа.
- Я хочу пити, - обурено вигукнув він і відвернувся. - Як тато поїхав, Зілла почала щодня швендяти до Гімертона - просто жах якийсь! А я маю сидіти тут унизу - вони вдають, що не чують, якщо я кличу їх згори.
- А ваш батько уважний до вас, містере Гіткліф? - спитала я, помітивши, як він уникає дружніх обіймів Катрини.
- Уважний? Він хоч їх примушує бути трохи уважнішими! - вигукнув він. - Паскуди! Знаєте, міс Лінтон, цей бидлак Гортон насміхається з мене! Я його ненавиджу! Справді, я їх усіх ненавиджу: вони просто огидні!
Кеті метушилася, шукаючи води. На полиці вона побачила глек і принесла кузенові. Він попросив додати ложку вина з пляшки, що на столі, й, трохи відсьорбнувши, начебто заспокоївся і сказав, що вона дуже добра.
- А ти радий мене бачити? - знову спитала вона, зрадівши його слабкій посмішці.
- Так. Це щось нове - чути голос, подібний до вашого! - відповів він. - Але мене просто виводило з себе, що ви не ці приходите. А тато кричав, що я сам у цьому винен, називав мене жалюгідним, миршавим, нікчемним створінням і казав, що ви мене зневажаєте і що якби він був на моєму місці, то у Грейнджі давно вже хазяйнував би він, а не ваш батько. Але ж ви не зневажаєте мене, ні, міс…
- Я хочу, щоб ти називав мене Катриною або Кеті,- перервала юна леді. - Зневажати тебе? Ні! Після тата й Неллі я люблю тебе більше від усіх на світі. Але я не люблю містера Гіткліфа і не зможу приходити, коли він повернеться. Його ще довго не буде?
- Не дуже довго, - відповів Лінтон, - але він часто ходить на болота - зараз мисливська пора, і ти могла б посидіти зі мною годину-дві, поки його немає. Скажи, що ти згодна. Я постараюся бути люб'язним: ти ж не дратуватимеш мене навмисне і завжди мені допомагатимеш, так?
- Так, - відповіла Катрина, погладжуючи його довге м'яке волосся, - якби тільки тато дозволив, я б половину всього часу проводила з тобою. Любий Лінтоне! Я б хотіла, щоб ти був моїм рідним братом.
- І тоді ти б мене любила, як свого батька? - мовив він, пожвавившись. - А втім, тато каже, що ти любила б мене більше, ніж батька, і більше від будь-кого в світі, якби була моєю жінкою; тому краще б ти вийшла за мене заміж.
- Ні, я нікого не полюблю більше, ніж тата, - різко відповіла вона. - До того ж буває, що люди ненавидять своїх жінок; але не сестер чи братів. І якби ти був моїм братом, ти б жив із нами, і тато любив би тебе так само, як мене.
Лінтон став заперечувати той факт, що інколи чоловіки ненавидять своїх жінок, та Кеті переконувала, що таке трапляється, і з великого розуму згадала про ставлення його власного батька до її покійної тітоньки. Я обірвала її, але вона не могла заспокоїтись, поки не вибовкала все, що їй було відомо. Містер Гіткліф, дуже розлючений, заявив, що це брехня.
- Це тато мені сказав; а він ніколи не говорить неправди, - вперто доводила вона.
- А мій тато зневажає твого! - крикнув Лінтон. - Він й його зве паскудним нікчемою.
- Твій тато - погана людина, - відказала Катрина, - і дуже негарно з твого боку повторювати те, що він каже. Звичайно ж, він лиха людина, якщо тітонька Ізабелла його покинула.
- Вона його не покинула, - сказав хлопець.- І тобі не слід сперечатися зі мною!
- Покинула! - вигукнула юна леді.
- Тоді слухай, що я тобі скажу! - мовив Лінтон. - Твоя мати ненавиділа твого батька! Ну, як тобі?
- О!.. - скрикнула Кеті, так розлютившись, що продовжувати далі просто не могла.
- І кохала мого, - додав він.
- Ти мале брехло! Ось тепер я тебе ненавиджу! - вона задихалася, її лице почервоніло від гніву.
- Кохала! Кохала! - завів Лінтон, потопаючи у глибині свого крісла, і закинув голову, щоб насолодитися спогляданням враженої супротивниці, яка стояла позаду.
- Годі вам, містере Гіткліф! - втрутилася я. - Це ви теж із батькового голосу співаєте.
- Ні! І помовчіть, ви! - відповів він. - Любила вона його, Катрино! Любила!
Кеті, не тямлячи себе, люто штурхнула крісло, і Лінтон, заточившись, упав на поруччя. Його охопив напад кашлю, що вмить переміг його зловтіху. Напад тривав так довго, що налякав навіть мене. Кеті плакала, гірко каючись у своїй провині, хоч і не казала нічого. Я обняла хлопця і підтримувала його, поки кашель не минувся. Тоді він одіпхнув мене і мовчки відкинувся назад. Катрина також перестала плакати і, сівши навпроти нього, відчужено дивилась у вогонь.
- Як ви себе почуваєте, містере Гіткліф? - спитала я, почекавши хвилин десять.
- Я б хотів, щоб вона так почувалася, - відповів він. - Підступне, жорстоке дівчисько! Гортон ніколи мене не чіпає - він мене жодного разу не вдарив! Мені сьогодні було краще, а зараз… - і він захлинувся слізьми.
- Я тебе не чіпала! - тихо сказала Кеті і прикусила губу, щоб втамувати новий вибух почуттів.
Він зітхав і стогнав буцімто від нестерпних страждань ще чверть години; певно, хотів провчити свою кривдницю, бо щоразу, як він чув її стишене ридання, його ремствування набували просто-таки трагічного звучання.
- Мені дуже жаль, що я завдала тобі шкоди, Лінтоне, - зрештою мовила вона, не витримавши цієї муки. - Та зі мною нічого не станеться, якщо мене злегка штовхнути, і я не думала, що тобі це зашкодить. Але ж тобі не дуже зле, правда, Лінтоне? Я не зможу піти додому, знаючи, що заподіяла тобі кривду. Скажи мені! Поговори зі мною.
- Я не можу з тобою говорити, - видушив він. - Через тебе я не спатиму всю ніч - мене замучить кашель. Якби з тобою хоч раз таке трапилося, ти б зрозуміла, що це! Але ти спокійно спатимеш, поки я тут страждаю, всіма покинутий! Хотів би я побачити, як ти сама проводиш такі жахливі ночі! - і він розридався на повний голос - так йому стало жаль самого себе.
- Якщо вам страшні ночі невдивовижу, - мовила я, - навряд чи міс Катрина цьому виною: ви почувалися б так само, якби вона й не прийшла. Проте більше вона вас не турбуватиме. Мабуть, вам буде краще, як ми підемо.
- Мені піти? - сумно спитала Кеті, схилившись до нього. - Ти хочеш, щоб я пішла, Лінтоне?
- Ти вже не зміниш того, що наробила, - похмуро відповів він, - хіба що зміниш на гірше, якщо доведеш мене до гарячки.
Вы читаете Буремний Перевал
