зразковий - похмурий і німий, і глухий до будь-якої спроби пробудити в ньому почуття справедливості чи співчуття.
Розділ двадцять восьмий
На п'ятий ранок, чи то на п'ятий день, бо було по обіді, почулися інші кроки - легші й коротші; і цього разу гостя увійшла до кімнати. Це була Зілла. У яскраво-червоному шалику, у чорному шовковому капелюшку, на руці - плетений кошик.
- Ой, Боже мій! Місіс Дін! - скрикнула вона. - А в Гімертоні чого тільки про вас не говорять! Я ж бо гадала - не інак ви втонули у болоті Чорного коня, і панночка з вами, - поки хазяїн мені не сказав, що ви знайшлись і що він вас улаштував тута в мене! Оце так! Ви, мабуть, вибралися на острівець? Це ж скільки ви просиділи там у багнюці? А хазяїн вас порятував, так, місіс Дін? Та я бачу, ви не схудли - певно, вам не так уже й злецько велося?
- Ваш хазяїн - справжній мерзотник! - відповіла я. - Але він за все відповість. Міг би й не вигадувати баєчок - усе одно люди правду взнають.
- Про що це ви? - спитала Зілла. - То ж не він вигадує. То в селищі кажуть, наче ви потонули в болоті; а я, тільки прийшла, кажу до Ерншо: «Ой, яке ж то лихо скоїлося, поки мене не було! Страх як шкода панночки - така була з себе краля, - і горопашної Неллі Дін!» Він глип на мене - й мовчить. Я думала, він нічого не знає, і розказала йому, які ходять чутки. А хазяїн також слухає і посміхається тако до себе, а тоді каже: «Якщо вони й сиділи в болоті, то тепер їх витягли, Зілло. Неллі Дін сидить у вашій кімнаті. Можете їй сказати, коли підніметесь, щоб вшивалася звідси. Ось ключ. їй, мабуть, болотяний туман забив памороки, і вона рвалася бігти додому, та я її замкнув, щоб очуняла. Ви скажіть їй, щоб вона одразу йшла до Грейнджу, якщо може, і передайте їй від мене, що її юна леді вирушить за нею саме вчасно, щоб устигнути на похорон сквайра».
- Містер Едгар помер? - видихнула я. - Ох, Зілло, Зілло!..
- Ні, ні. Ви присядьте, любонько, вам наче й справді зле! Він не помер. Лікар Кеннет гадає, що він протягне ще день. Я стріла його дорогою та спитала.
Я не захотіла сідати, а схопила своє дорожнє вбрання і кинулася вниз, бо, на щастя, шлях був вільний. Потрапивши в дім, я озирнулась у пошуках когось, хто зміг би розповісти щось про Катрину. Кімната була залита сонцем; двері стояли навстіж розчинені. Однак поблизу не було нікого. Поки я роздумувала, слід мені одразу ж піти чи повернутися шукати Катрину, мою увагу привернуло тихе кахикання біля коминка. Лінтон сам-один лежав на канапі, смоктав льодяника і млявим поглядом стежив за мною.
- Де міс Катрина? - жорстко спитала я, думаючи, що зможу налякати хлопчину і витягти з нього все, що він знає, поки ми тут наодинці. Він продовжував займатись своєю цукеркою - невинне ягнятко.
- Вона пішла? - продовжувала я.
- Ні,- відповів він. - Вона нагорі. Нікуди вона не піде, ми її не відпустимо.
- Як це не відпустите, малий ідіоте! - вигукнула я. - Нумо проведи мене до її кімнати, бо хутко в мене іншої заспіваєш!
- Це ви в тата заспіваєте, якщо спробуєте туди поткнутися, - відповів він. - Тато каже, що мені нема чого панькатися з Катриною: вона моя дружина, і це ганьба, що вона хоче мене покинути. Він каже, що вона мене ненавидить і хоче моєї смерті заради моїх грошей; та вона їх не матиме і додому не піде! Ніколи не піде! Хай плаче і непритомніє скільки заманеться!
Він повернувся до свого заняття, заплющивши очі, ніби збирався заснути.
- Містере Гіткліфе, - почала я знов, - невже ви забули, яка добра була до вас Катрина цієї зими, коли ви запевняли, що її любите, а вона приносила вам книжки і співала пісень, і стільки разів приходила у холод і заметіль, аби вас побачити? Вона плакала, пропустивши один вечір, бо не хотіла вас розчаровувати. Ви тоді самі відчували, що вона у сотню разів добріша до вас, ніж треба, а тепер вірите у брехню власного батька, хоча й знаєте, що він вас обох ненавидить. Та ще й змовляєтеся з ним проти неї! Гарно ви їй віддячили, нівроку!
Кутики вуст в хлопчини поповзли донизу; він витяг із рота льодяника.
- Хіба вона приходила б до Буремного Перевалу, якби вас ненавиділа? - вела я далі. - Подумайте! А що ж до ваших грошей, то вона навіть не знає, що вони у вас є. Ви кажете, що вона непритомніє, і все-таки залишили її саму в чужому домі! Хоча ви начебто маєте знати, що це таке - коли вас цькують зусібіч! Ви так жаліли самого себе, і вона також вас жаліла; а її ви пожаліти не хочете! Я плачу, містере Гіткліфе, ви бачите, - я немолода жінка і всього лише служниця. А ви переконували, що так її любите, - вам справді слід було б її обожнювати, - і бережете кожну свою сльозинку, й лежите собі, наче нічого не сталося. Ох, яка ж ви безсердечна, егоїстична істота!
- Я не можу біля неї сидіти, - сердито відповів він. - Сам я там не лишатимусь. Вона так репетує, що я не можу цього витерпіти! І не хоче замовкнути, навіть коли я кажу їй, що покличу батька. Якось я покликав його, і він настрахав її, що за-видушить, якщо вона не стулить рота. Вона почала знов, він вийшов за двері, і кричала, і плакала всю ніч, хоч я й бідкався, що не можу заснути.
- Містера Гіткліфа немає? - спитала я, побачивши, що від цього убогого марно чекати співчуття до душевних мук дівчини.
- Він надворі,- відповів Лінтон, - розмовляє з Кеннетом. Лікар каже, що дядько справді нарешті помирає. Я радий, бо це ж я буду після нього хазяїном Трашкрос-Грейнджу. Катрина завжди говорить так, наче цей дім - її. А він не її, він мій. Тато каже, що все, що є в неї,- моє. Всі її чудові книжки - мої; вона пропонувала віддати мені книжки, і всіх своїх гарних пташок, і свою Мінні, якщо я дістану ключа від нашої кімнати і її випущу. Але я відповів, що вона нічого не може мені віддати, бо все це моє, все! І тоді вона заплакала і зняла з шиї маленький портрет, і сказала, що віддасть його мені: там два портрети у золотому медальйоні, з одного боку її мати, а з другого - дядько, ще молоді. Це сталося вчора. Я сказав, що портрети також мої, і спробував забрати їх у неї, а вона не віддавала. Гидке дівчисько! Вона штовхнула мене і зробила мені боляче. Я зойкнув. Вона злякалася - почула, що іде мій батько, - розламала медальйон навпіл і віддала мені один портрет - своєї матері. Другий хотіла сховати, але тато спитав, у чому річ, і я пояснив. Тоді він узяв собі той портрет, що був у мене, і наказав їй віддати мені свій. Вона відмовилася, ці і він… він збив її з ніг, і зірвав медальйон із ланцюжка, і розчавив його ногою.
- І вам було приємно дивитись, як її б'ють? - спитала я, зумисне заохочуючи його говорити.
- Я старався не дивитись, - відповів він, - я завжди так роблю, коли тато б'є собаку чи коня: це дуже страшно. Спершу я все-таки зрадів - вона заслужила покарання за те, що штовхнула мене. Та коли тато пішов, вона підвела мене до вікна і показала мені, що в неї щока зсередини роздерта об зуби, а рот повний крові. Потім вона зібрала рештки портрета, відійшла і сіла обличчям до стіни, і більше не розмовляла зі мною. Іноді мені здавалося, що вона не може говорити через біль. Мені неприємно так думати; але вона мені огидна, бо весь час плаче, і така бліда й дика з виду, що я її боюся.
- А ви можете дістати ключа, якщо захочете? - спитала я.
- Так, коли піду нагору, - відповів він. - Але зараз я не можу туди піднятися.
- В якій це кімнаті? - спитала я.
- Ні,- закричав він, - вам я цього не скажу! Це наша таємниця. Ніхто не мусить знати, ні Гортон, ні Зілла! Отак! Ви мене втомили. Ідіть звідси! - і він поклав голову на руки і знову заплющив очі.
Я визнала за краще піти, не побачившись із містером Гіткліфом, і покликати моїй панянці на допомогу когось із Грейнджу. Коли я прийшла, слуги зустріли мене з величезним подивом і не меншою радістю, а коли почули, що й Катрина жива-здорова, двоє чи троє з них одразу ж хотіли кинутися нагору і сповістити про це містера Едгара. Проте я вирішила сама розказати йому про цю новину. Як він змінився за останні кілька днів! Він лежав, мов живе втілення скорботи й покори, очікуючи на смерть. Виглядав він зовсім молодим; хоч насправді йому було тридцять дев'ять, ніхто б не дав більше тридцяти. Він, мабуть, думав про Катрину, бо шепотів її ім'я. Узявши його за руку, я заговорила.
- Катрина прийде, любий мій хазяїне, - тихо мовила я, - з нею все гаразд. Сподіваюся, вона буде тут надвечір.
Я здригнулася, побачивши, як вплинула на нього ця звістка: він підвівся на ліжку, нетерпляче почав озиратися довкола - і, знепритомнівши, впав на подушки. Коли він прийшов до тями, я розповіла йому про наш візит до Буремного Перевалу і подальше ув'язнення. Сказала, що Гіткліф силоміць затяг мене до
Розділ двадцять восьмий
На п'ятий ранок, чи то на п'ятий день, бо було по обіді, почулися інші кроки - легші й коротші; і цього разу гостя увійшла до кімнати. Це була Зілла. У яскраво-червоному шалику, у чорному шовковому капелюшку, на руці - плетений кошик.
- Ой, Боже мій! Місіс Дін! - скрикнула вона. - А в Гімертоні чого тільки про вас не говорять! Я ж бо гадала - не інак ви втонули у болоті Чорного коня, і панночка з вами, - поки хазяїн мені не сказав, що ви знайшлись і що він вас улаштував тута в мене! Оце так! Ви, мабуть, вибралися на острівець? Це ж скільки ви просиділи там у багнюці? А хазяїн вас порятував, так, місіс Дін? Та я бачу, ви не схудли - певно, вам не так уже й злецько велося?
- Ваш хазяїн - справжній мерзотник! - відповіла я. - Але він за все відповість. Міг би й не вигадувати баєчок - усе одно люди правду взнають.
- Про що це ви? - спитала Зілла. - То ж не він вигадує. То в селищі кажуть, наче ви потонули в болоті; а я, тільки прийшла, кажу до Ерншо: «Ой, яке ж то лихо скоїлося, поки мене не було! Страх як шкода панночки - така була з себе краля, - і горопашної Неллі Дін!» Він глип на мене - й мовчить. Я думала, він нічого не знає, і розказала йому, які ходять чутки. А хазяїн також слухає і посміхається тако до себе, а тоді каже: «Якщо вони й сиділи в болоті, то тепер їх витягли, Зілло. Неллі Дін сидить у вашій кімнаті. Можете їй сказати, коли підніметесь, щоб вшивалася звідси. Ось ключ. їй, мабуть, болотяний туман забив памороки, і вона рвалася бігти додому, та я її замкнув, щоб очуняла. Ви скажіть їй, щоб вона одразу йшла до Грейнджу, якщо може, і передайте їй від мене, що її юна леді вирушить за нею саме вчасно, щоб устигнути на похорон сквайра».
- Містер Едгар помер? - видихнула я. - Ох, Зілло, Зілло!..
- Ні, ні. Ви присядьте, любонько, вам наче й справді зле! Він не помер. Лікар Кеннет гадає, що він протягне ще день. Я стріла його дорогою та спитала.
Я не захотіла сідати, а схопила своє дорожнє вбрання і кинулася вниз, бо, на щастя, шлях був вільний. Потрапивши в дім, я озирнулась у пошуках когось, хто зміг би розповісти щось про Катрину. Кімната була залита сонцем; двері стояли навстіж розчинені. Однак поблизу не було нікого. Поки я роздумувала, слід мені одразу ж піти чи повернутися шукати Катрину, мою увагу привернуло тихе кахикання біля коминка. Лінтон сам-один лежав на канапі, смоктав льодяника і млявим поглядом стежив за мною.
- Де міс Катрина? - жорстко спитала я, думаючи, що зможу налякати хлопчину і витягти з нього все, що він знає, поки ми тут наодинці. Він продовжував займатись своєю цукеркою - невинне ягнятко.
- Вона пішла? - продовжувала я.
- Ні,- відповів він. - Вона нагорі. Нікуди вона не піде, ми її не відпустимо.
- Як це не відпустите, малий ідіоте! - вигукнула я. - Нумо проведи мене до її кімнати, бо хутко в мене іншої заспіваєш!
- Це ви в тата заспіваєте, якщо спробуєте туди поткнутися, - відповів він. - Тато каже, що мені нема чого панькатися з Катриною: вона моя дружина, і це ганьба, що вона хоче мене покинути. Він каже, що вона мене ненавидить і хоче моєї смерті заради моїх грошей; та вона їх не матиме і додому не піде! Ніколи не піде! Хай плаче і непритомніє скільки заманеться!
Він повернувся до свого заняття, заплющивши очі, ніби збирався заснути.
- Містере Гіткліфе, - почала я знов, - невже ви забули, яка добра була до вас Катрина цієї зими, коли ви запевняли, що її любите, а вона приносила вам книжки і співала пісень, і стільки разів приходила у холод і заметіль, аби вас побачити? Вона плакала, пропустивши один вечір, бо не хотіла вас розчаровувати. Ви тоді самі відчували, що вона у сотню разів добріша до вас, ніж треба, а тепер вірите у брехню власного батька, хоча й знаєте, що він вас обох ненавидить. Та ще й змовляєтеся з ним проти неї! Гарно ви їй віддячили, нівроку!
Кутики вуст в хлопчини поповзли донизу; він витяг із рота льодяника.
- Хіба вона приходила б до Буремного Перевалу, якби вас ненавиділа? - вела я далі. - Подумайте! А що ж до ваших грошей, то вона навіть не знає, що вони у вас є. Ви кажете, що вона непритомніє, і все-таки залишили її саму в чужому домі! Хоча ви начебто маєте знати, що це таке - коли вас цькують зусібіч! Ви так жаліли самого себе, і вона також вас жаліла; а її ви пожаліти не хочете! Я плачу, містере Гіткліфе, ви бачите, - я немолода жінка і всього лише служниця. А ви переконували, що так її любите, - вам справді слід було б її обожнювати, - і бережете кожну свою сльозинку, й лежите собі, наче нічого не сталося. Ох, яка ж ви безсердечна, егоїстична істота!
- Я не можу біля неї сидіти, - сердито відповів він. - Сам я там не лишатимусь. Вона так репетує, що я не можу цього витерпіти! І не хоче замовкнути, навіть коли я кажу їй, що покличу батька. Якось я покликав його, і він настрахав її, що за-видушить, якщо вона не стулить рота. Вона почала знов, він вийшов за двері, і кричала, і плакала всю ніч, хоч я й бідкався, що не можу заснути.
- Містера Гіткліфа немає? - спитала я, побачивши, що від цього убогого марно чекати співчуття до душевних мук дівчини.
- Він надворі,- відповів Лінтон, - розмовляє з Кеннетом. Лікар каже, що дядько справді нарешті помирає. Я радий, бо це ж я буду після нього хазяїном Трашкрос-Грейнджу. Катрина завжди говорить так, наче цей дім - її. А він не її, він мій. Тато каже, що все, що є в неї,- моє. Всі її чудові книжки - мої; вона пропонувала віддати мені книжки, і всіх своїх гарних пташок, і свою Мінні, якщо я дістану ключа від нашої кімнати і її випущу. Але я відповів, що вона нічого не може мені віддати, бо все це моє, все! І тоді вона заплакала і зняла з шиї маленький портрет, і сказала, що віддасть його мені: там два портрети у золотому медальйоні, з одного боку її мати, а з другого - дядько, ще молоді. Це сталося вчора. Я сказав, що портрети також мої, і спробував забрати їх у неї, а вона не віддавала. Гидке дівчисько! Вона штовхнула мене і зробила мені боляче. Я зойкнув. Вона злякалася - почула, що іде мій батько, - розламала медальйон навпіл і віддала мені один портрет - своєї матері. Другий хотіла сховати, але тато спитав, у чому річ, і я пояснив. Тоді він узяв собі той портрет, що був у мене, і наказав їй віддати мені свій. Вона відмовилася, ці і він… він збив її з ніг, і зірвав медальйон із ланцюжка, і розчавив його ногою.
- І вам було приємно дивитись, як її б'ють? - спитала я, зумисне заохочуючи його говорити.
- Я старався не дивитись, - відповів він, - я завжди так роблю, коли тато б'є собаку чи коня: це дуже страшно. Спершу я все-таки зрадів - вона заслужила покарання за те, що штовхнула мене. Та коли тато пішов, вона підвела мене до вікна і показала мені, що в неї щока зсередини роздерта об зуби, а рот повний крові. Потім вона зібрала рештки портрета, відійшла і сіла обличчям до стіни, і більше не розмовляла зі мною. Іноді мені здавалося, що вона не може говорити через біль. Мені неприємно так думати; але вона мені огидна, бо весь час плаче, і така бліда й дика з виду, що я її боюся.
- А ви можете дістати ключа, якщо захочете? - спитала я.
- Так, коли піду нагору, - відповів він. - Але зараз я не можу туди піднятися.
- В якій це кімнаті? - спитала я.
- Ні,- закричав він, - вам я цього не скажу! Це наша таємниця. Ніхто не мусить знати, ні Гортон, ні Зілла! Отак! Ви мене втомили. Ідіть звідси! - і він поклав голову на руки і знову заплющив очі.
Я визнала за краще піти, не побачившись із містером Гіткліфом, і покликати моїй панянці на допомогу когось із Грейнджу. Коли я прийшла, слуги зустріли мене з величезним подивом і не меншою радістю, а коли почули, що й Катрина жива-здорова, двоє чи троє з них одразу ж хотіли кинутися нагору і сповістити про це містера Едгара. Проте я вирішила сама розказати йому про цю новину. Як він змінився за останні кілька днів! Він лежав, мов живе втілення скорботи й покори, очікуючи на смерть. Виглядав він зовсім молодим; хоч насправді йому було тридцять дев'ять, ніхто б не дав більше тридцяти. Він, мабуть, думав про Катрину, бо шепотів її ім'я. Узявши його за руку, я заговорила.
- Катрина прийде, любий мій хазяїне, - тихо мовила я, - з нею все гаразд. Сподіваюся, вона буде тут надвечір.
Я здригнулася, побачивши, як вплинула на нього ця звістка: він підвівся на ліжку, нетерпляче почав озиратися довкола - і, знепритомнівши, впав на подушки. Коли він прийшов до тями, я розповіла йому про наш візит до Буремного Перевалу і подальше ув'язнення. Сказала, що Гіткліф силоміць затяг мене до
Вы читаете Буремний Перевал
