невиразно, що могли бути чиїми завгодно родичами. Літня дама, мати одного з присутніх, деякий час висловлювала прописні істини таким тоном, ніби вони щойно народилися внаслідок її роздумів.
— А зараз ще одна звістка, — оголосив Шіромако, — дуже важлива для одного із джентльменів.
Настала пауза, після якої озвався новий голос, попередивши свої слова демонічним сміхом.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Краще не йдіть додому! Послухайте моєї поради!
— До кого ви звертаєтеся? — запитав Трент.
— До одного з вас трьох. На його місці я не пішов би додому. Небезпека! Кров! Не дуже багато, але цілком досить. Не йдіть додому! — Голос став затихати. — Не йді-і-і-ть до-до-о-му!
Голос замовк. Дермот відчував, як стугонить його кров. Він був певний, що пересторога стосується його. У всякому разі, якась небезпека існує.
Почулося тяжке зітхання, потім стогін. Медіум поверталася в себе. Увімкнули світло. Вона сиділа випростана, очі в неї трохи блищали.
— Сподіваюся, з вами все гаразд?
— Усе було дуже добре, спасибі вам, місіс Томпсон.
— Тобто, спасибі Шіромако?
— Авжеж, і вам іншим. Місіс Томпсон позіхнула.
— Я смертельно втомилася і геть виснажена, але чесно заслужила вашу похвалу і задоволена, що все минуло добре. Я трохи боялася, щоб, бува, не сталося чогось непередбаченого. В цій кімнаті якась тривожна атмосфера. — Вона глянула через своє плече, через друге, занепокоєно знизала ними і повела далі: — Мені це не подобається. Серед вас не було недавно раптової смерті?
— Серед нас? Кого ви маєте на увазі?
— Ну, серед ваших близьких родичів або друзів. Ні? От і гаразд. Якби я не боялася видатись мелодраматичною, то сказала б, що сьогодні тут витає смерть. Ну, та це лише моя фантазія. До побачення, місіс Трент. Я рада, що ви задоволені.
Місіс Томпсон, у своєму темно-червоному оксамиті, вийшла.
— Сподіваюся, вам було цікаво, сер Ейлінгтон? — тихо спитала Клер.
— Надзвичайно цікавий вечір, люба господине. Щиро дякую за цю виставу. Дозвольте побажати вам на добраніч. А ви всі, здається, їдете на танцювальний вечір?
— Може, й ви поїдете з нами?
— Ні, ні. Я взяв собі за правило вкладатися в ліжко до пів на дванадцяту. До побачення. До побачення, місіс Еверслі. Ага, Дермоте! Я дуже хотів би поговорити з тобою. Може, поїдемо разом7 А потім ти приєднаєшся до інших у «Графтоні».
— Звичайно, дядечку. Отже, зустрінемося там, Джеку. Під час недовгої дороги до Харлі-стріт дядько й племінник майже не розмовляли. Сер Ейлінгтон лише вибачався за те, що потяг Дермота з собою і запевнив, що забере в нього лише кілька хвилин, а коли вони приїхали, запитав:
— Хай машина почекає на тебе, хлопче?
— О, не турбуйтеся, дядечку, я візьму таксі.
— Дуже добре. Я не люблю затримувати Чарлсона надовше, ніж це конче потрібно. До побачення, Чарлсоне. Куди, в біса, я подів свій ключ?
Машина від'їхала, а сер Ейлінгтон усе ще стояв на ґанку, марно обмацуючи свої кишені.
— Мабуть, залишив у другому пальті, — сказав він нарешті. — Подзвони, будь ласка. Я певен, Джонсон ще не спить.
Незворушний Джонсон справді відчинив двері менш як за хвилину.
— Я десь загубив свого ключа, Джонсоне, — сказав сер Ейлінггон. — Принеси, будь ласка, до бібліотеки дві склянки віскі з содовою.
— Слухаюся, сер Ейлінггон.
Увімкнувши в бібліотеці світло, лікар жестом запросив Дермота ввійти і зачинити двері.
— Не стану довго затримувати тебе, тільки хочу про дещо запитати. Чи це моя фантазія, чи ти справді почуваєш, так би мовити, ніжність до місіс Трент?
— Джек Трент — мій найближчий товариш.
— Пробач, але це не відповідь на моє запитання. Ти, мабуть, вважаєш мої погляди на розлучення аж надто пуританськими, але мушу нагадати тобі: ти мій єдиний близький родич і спадкоємець.
— Про розлучення тут не йдеться, — сердито відказав Дермот.
— Звісно, не йдеться. З причини, яка мені відома краще, ніж тобі. Саму причину я зараз відкрити тобі не можу, але мушу застерегти: Клер Трент — не для тебе.
Молодий чоловік стійко витримав погляд дядька.
— Мені вона теж відома і, мабуть, краще, ніж вам здається. Я знаю, чому ви були сьогодні на обіді.
— Знаєш? — здивувався лікар. — Звідки?
— Вважайте, що здогадався, сер. Мабуть, я не помилюся, коли скажу, що ви були там як фахівець, хіба не так?
Сер Ейлінггон заходив по кімнаті.
— Ти не помиляєшся, Дермоте. Я, звичайно, не міг тобі відкритись, хоча боюся, що скоро це перестане бути таємницею.
Серце Дермота стислося.
— Ви хочете сказати, що дійшли певного висновку?
— Так, у сім'ї божевілля з боку матері. Сумний, дуже сумний випадок.
— Я не можу в це повірити, сер.
— Природно. Не для фахівця ознак мало, по суті, взагалі немає.
— А для фахівця?
— Незаперечний факт. Такого хворого слід ізолювати — і якомога швидше.
— Боже мій! — видихнув Дермот. — Ви ж не можете посадити людину під замок ні за що ні про що?
— Мій любий Дермоте, хворих ізолюють лише тоді, коли на волі вони становлять небезпеку для суспільства. В даному разі небезпека дуже серйозна.
Цілком імовірно, що це особлива форма манії вбивства. Так було у випадку з матір'ю.
Затуливши руками обличчя, Дермот відвернувся і аж застогнав. О Клер, о біло-золотава Клер!..
— За таких обставин, — спокійно провадив лікар, — я вважаю за свій обов'язок остерегти тебе.
— Клер, — прошепотів Дермот. — Бідолашна Клер!
— Так, усім нам, певна річ, шкода її. Раптом Дермот підвів голову.
— Я не вірю в це.
— Що ти сказав?
— Сказав, що я не вірю в це. Лікарі іноді помиляються. Це всім відомо. Вони аж надто закохані в свою професію.
— Мій любий Дермоте!.. — сердито вигукнув сер Ейлінггон.
— Не вірю я в це, та й годі! А якщо це й так, мені байдуже. Я кохаю Клер. Якщо вона поїде зі мною, я заберу її звідси. Далеко. Туди, де її не дістануть настирні лікарі. Я оберігатиму її, турбуватимуся про неї, захищаючи її своїм коханням.
— Нічого подібного не зробиш, ти що, збожеволів? Дермот зневажливо посміхнувся.
— Це у вас фахове — вважати усіх людей божевільними.
— Зрозумій мене, Дермоте... — Обличчя сера Ейлінгтона почервоніло від гніву. — Якщо ти зганьбиш себе таким вчинком, це буде кінець. Я позбавлю тебе утримання, яке ти одержуєш від мене тепер, складу новий заповіт, і все, що маю, залишу різним лікарням.
— Робіть з вашими клятими грішми що хочете, — тихо промовив Дермот. — Зате в мене буде кохана жінка,
— Жінка, яка...
— А зараз ще одна звістка, — оголосив Шіромако, — дуже важлива для одного із джентльменів.
Настала пауза, після якої озвався новий голос, попередивши свої слова демонічним сміхом.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Краще не йдіть додому! Послухайте моєї поради!
— До кого ви звертаєтеся? — запитав Трент.
— До одного з вас трьох. На його місці я не пішов би додому. Небезпека! Кров! Не дуже багато, але цілком досить. Не йдіть додому! — Голос став затихати. — Не йді-і-і-ть до-до-о-му!
Голос замовк. Дермот відчував, як стугонить його кров. Він був певний, що пересторога стосується його. У всякому разі, якась небезпека існує.
Почулося тяжке зітхання, потім стогін. Медіум поверталася в себе. Увімкнули світло. Вона сиділа випростана, очі в неї трохи блищали.
— Сподіваюся, з вами все гаразд?
— Усе було дуже добре, спасибі вам, місіс Томпсон.
— Тобто, спасибі Шіромако?
— Авжеж, і вам іншим. Місіс Томпсон позіхнула.
— Я смертельно втомилася і геть виснажена, але чесно заслужила вашу похвалу і задоволена, що все минуло добре. Я трохи боялася, щоб, бува, не сталося чогось непередбаченого. В цій кімнаті якась тривожна атмосфера. — Вона глянула через своє плече, через друге, занепокоєно знизала ними і повела далі: — Мені це не подобається. Серед вас не було недавно раптової смерті?
— Серед нас? Кого ви маєте на увазі?
— Ну, серед ваших близьких родичів або друзів. Ні? От і гаразд. Якби я не боялася видатись мелодраматичною, то сказала б, що сьогодні тут витає смерть. Ну, та це лише моя фантазія. До побачення, місіс Трент. Я рада, що ви задоволені.
Місіс Томпсон, у своєму темно-червоному оксамиті, вийшла.
— Сподіваюся, вам було цікаво, сер Ейлінгтон? — тихо спитала Клер.
— Надзвичайно цікавий вечір, люба господине. Щиро дякую за цю виставу. Дозвольте побажати вам на добраніч. А ви всі, здається, їдете на танцювальний вечір?
— Може, й ви поїдете з нами?
— Ні, ні. Я взяв собі за правило вкладатися в ліжко до пів на дванадцяту. До побачення. До побачення, місіс Еверслі. Ага, Дермоте! Я дуже хотів би поговорити з тобою. Може, поїдемо разом7 А потім ти приєднаєшся до інших у «Графтоні».
— Звичайно, дядечку. Отже, зустрінемося там, Джеку. Під час недовгої дороги до Харлі-стріт дядько й племінник майже не розмовляли. Сер Ейлінгтон лише вибачався за те, що потяг Дермота з собою і запевнив, що забере в нього лише кілька хвилин, а коли вони приїхали, запитав:
— Хай машина почекає на тебе, хлопче?
— О, не турбуйтеся, дядечку, я візьму таксі.
— Дуже добре. Я не люблю затримувати Чарлсона надовше, ніж це конче потрібно. До побачення, Чарлсоне. Куди, в біса, я подів свій ключ?
Машина від'їхала, а сер Ейлінгтон усе ще стояв на ґанку, марно обмацуючи свої кишені.
— Мабуть, залишив у другому пальті, — сказав він нарешті. — Подзвони, будь ласка. Я певен, Джонсон ще не спить.
Незворушний Джонсон справді відчинив двері менш як за хвилину.
— Я десь загубив свого ключа, Джонсоне, — сказав сер Ейлінггон. — Принеси, будь ласка, до бібліотеки дві склянки віскі з содовою.
— Слухаюся, сер Ейлінггон.
Увімкнувши в бібліотеці світло, лікар жестом запросив Дермота ввійти і зачинити двері.
— Не стану довго затримувати тебе, тільки хочу про дещо запитати. Чи це моя фантазія, чи ти справді почуваєш, так би мовити, ніжність до місіс Трент?
— Джек Трент — мій найближчий товариш.
— Пробач, але це не відповідь на моє запитання. Ти, мабуть, вважаєш мої погляди на розлучення аж надто пуританськими, але мушу нагадати тобі: ти мій єдиний близький родич і спадкоємець.
— Про розлучення тут не йдеться, — сердито відказав Дермот.
— Звісно, не йдеться. З причини, яка мені відома краще, ніж тобі. Саму причину я зараз відкрити тобі не можу, але мушу застерегти: Клер Трент — не для тебе.
Молодий чоловік стійко витримав погляд дядька.
— Мені вона теж відома і, мабуть, краще, ніж вам здається. Я знаю, чому ви були сьогодні на обіді.
— Знаєш? — здивувався лікар. — Звідки?
— Вважайте, що здогадався, сер. Мабуть, я не помилюся, коли скажу, що ви були там як фахівець, хіба не так?
Сер Ейлінггон заходив по кімнаті.
— Ти не помиляєшся, Дермоте. Я, звичайно, не міг тобі відкритись, хоча боюся, що скоро це перестане бути таємницею.
Серце Дермота стислося.
— Ви хочете сказати, що дійшли певного висновку?
— Так, у сім'ї божевілля з боку матері. Сумний, дуже сумний випадок.
— Я не можу в це повірити, сер.
— Природно. Не для фахівця ознак мало, по суті, взагалі немає.
— А для фахівця?
— Незаперечний факт. Такого хворого слід ізолювати — і якомога швидше.
— Боже мій! — видихнув Дермот. — Ви ж не можете посадити людину під замок ні за що ні про що?
— Мій любий Дермоте, хворих ізолюють лише тоді, коли на волі вони становлять небезпеку для суспільства. В даному разі небезпека дуже серйозна.
Цілком імовірно, що це особлива форма манії вбивства. Так було у випадку з матір'ю.
Затуливши руками обличчя, Дермот відвернувся і аж застогнав. О Клер, о біло-золотава Клер!..
— За таких обставин, — спокійно провадив лікар, — я вважаю за свій обов'язок остерегти тебе.
— Клер, — прошепотів Дермот. — Бідолашна Клер!
— Так, усім нам, певна річ, шкода її. Раптом Дермот підвів голову.
— Я не вірю в це.
— Що ти сказав?
— Сказав, що я не вірю в це. Лікарі іноді помиляються. Це всім відомо. Вони аж надто закохані в свою професію.
— Мій любий Дермоте!.. — сердито вигукнув сер Ейлінггон.
— Не вірю я в це, та й годі! А якщо це й так, мені байдуже. Я кохаю Клер. Якщо вона поїде зі мною, я заберу її звідси. Далеко. Туди, де її не дістануть настирні лікарі. Я оберігатиму її, турбуватимуся про неї, захищаючи її своїм коханням.
— Нічого подібного не зробиш, ти що, збожеволів? Дермот зневажливо посміхнувся.
— Це у вас фахове — вважати усіх людей божевільними.
— Зрозумій мене, Дермоте... — Обличчя сера Ейлінгтона почервоніло від гніву. — Якщо ти зганьбиш себе таким вчинком, це буде кінець. Я позбавлю тебе утримання, яке ти одержуєш від мене тепер, складу новий заповіт, і все, що маю, залишу різним лікарням.
— Робіть з вашими клятими грішми що хочете, — тихо промовив Дермот. — Зате в мене буде кохана жінка,
— Жінка, яка...
Вы читаете Червоний сигнал
×