— Скажіть про неї погане слово і, їй-Богу, я вб'ю вас! — вигукнув Дермот.
Почувши тихий дзенькіт склянок, вони озирнулися. В розпалі суперечки до кімнати нечутно увійшов Джонсон з тацею в руках. У нього було незворушне обличчя вихованого слуги, але Дермотові хотілося б знати, що він устиг підслухати. — Гаразд, Джонсоне, — різко сказав сер Ейлінггон, — можете йти відпочивати.
— Дякую, сер. На добраніч, сер. Джонсон вийшов. Сер Ейлінггон і Дермот перезирнулися. Раптова поява Джонсона втихомирила бурю.
— Дядечку, — заговорив Дермот, — я не повинен був так розмовляти з вами. Я добре розумію, що з вашого погляду ви маєте цілковиту рацію. Але я давно вже кохаю Клер. Те, що Джек Трент — мій найближчий товариш, досі не дозволяло мені навіть натякнути їй про своє кохання. Але за теперішніх обставин це вже не має ваги. Дарма й сподіватися, щоб я відмовився від неї заради грошей. Гадаю, ми обидва сказали все, що вважали за потрібне сказати. До побачення!
— Дермоте...
— Сперечатися далі ні до чого. Мені шкода, але це так. На добраніч, дядечку Ейлінгтоне!
Дермот швидко вийшов із кімнати, перетнув темний передпокій і грюкнув за собою дверима. Трохи далі по вулиці, біля сусіднього будинку, якраз звільнилося таксі, і, взявши його, Дермот доїхав до «Графтона». У дверях танцювальної зали він на якусь мить нерішуче став і розглянувся навколо. Гучна музика, усміхнені жінки — здавалося, він потрапив у інший світ. Може, йому все наснилося? Неймовірно, щоб ота прикра розмова з дядьком справді відбулася. Усміхнувшись йому, повз нього пропливла Клер, схожа на лілею у своїй білій із сріблястими блискітками сукні, що облягала її струнку і граційну постать. Обличчя її було спокійне. Певне, та неймовірна розмова таки наснилась йому.
Танець скінчився. Незабаром Клер, усміхаючись, підійшла до нього. Немов уві сні, він запросив її до танцю. Знову заграла музика. Та ось Дермот відчув, що Клер ніби обм'якла в його руках.
— Ви втомилися? Хочете відпочити?
— Якщо не заперечуєте. Ходімо куди-небудь, де можна поговорити без свідків. Мені треба вам дещо сказати.
Ні, то таки був не сон. Наче боляче вдарившись, Дермот повернувся у світ реальності. Як він міг подумати, що обличчя в неї спокійне? На ньому відбивалися тривога й страх. Невже їй щось відомо?
Він знайшов тихий куточок, і вони сіли.
— То я вас слухаю, — сказав він безтурботним тоном, хоч насправді на душі йому було тяжко. — Ви, здається, хотіли мені щось сказати?
— Так. — Опустивши очі, вона нервово смикала за китицю пояска своєї сукні. Я не знаю, як мені краще висловитись...
— Говоріть, Клер.
— Розумієте.. Я хотіла б, щоб ви... щоб ви на якийсь час виїхали.
Його подиву не було меж. Він сподівався чого завгодно, тільки не цього.
— Ви хочете, щоб я виїхав? Чому?
— Краще бути відвертою, правда ж? Я... я знаю, ви джентльмен і мій друг. Я хочу, щоб ви виїхали, бо я... я дозволила собі... покохати вас.
— Клер!..
Почувши її слова, він утратив дар мови.
— Не осуджуйте мене, будь ласка, я не така самовпевнена, щоб мати надію на вашу взаємність. Просто я... не дуже щаслива і... О! Я прошу вас виїхати.
— Клер, невже ви не знаєте, що я кохаю вас, кохаю палко, ще відтоді як ми вперше зустрілися?
Вона злякано заглянула йому в обличчя. — Ви мене кохаєте? Давно?
— З першого погляду.
— О Боже! — скрикнула вона. — Чому ви не призналися мені раніше, коли я могла бути з вами? Чому сказали про це тільки тепер — занадто пізно? Ні, я просто збожеволіла... Я не знаю, що кажу... Я ніколи не могла бути з вами...
— Клер, що ви мали на увазі, коли сказали: «тепер — занадто пізно»? Це... Це через мого дядька? Через те, що він про вас знає? Через те, що він думає?
Вона мовчки кивнула. По щоках у неї текли сльози.
— Слухайте, Клер, ви не повинні всьому цьому вірити. Ви не повинні думати про це. Ви поїдете зі мною. Ми поїдемо у південні моря — на острови, що схожі на зелені смарагди. Ви будете там щасливі. Я піклуватимуся про вас, я завжди вас оберігатиму.
Дермот пригорнув її до себе й відчув, що вона вся тремтить. Раптом вона випручалася з його обіймів.
— О ні, будь ласка, не треба! Хіба ви не розумієте? Тепер я не змогла б... Це було б жахливо!.. Жахливо!.. Жахливо!.. Я завжди намагалася бути порядною... А тепер... Це було б жахливо, просто жахливо!
Приголомшений ЇЇ словами, він не знав як йому бути. А вона дивилася на нього благальним поглядом.
— Прошу вас, не треба... Я хочу бути порядною... її слова розчулили Дермота і в той же час завдали йому пекельної муки. Він пішов по пальто й капелюх і там зіткнувся з Трентом.
— А, Дермоте, чогось ти сьогодні рано зібрався додому.
— Атож, нема настрою танцювати.
— Поганий вечір, — погодився Трент. — А якби тобі ще мої турботи...
Дермот злякався, що Трент наміряється звіряти йому свої таємниці. Тільки не це! Що завгодно, тільки не це.
— Ну, бувай, — кинув він квапливо. — Я додому.
— Гм, додому? А як щодо погрози духів під час сеансу?
— Я ризикую. На добраніч, Джеку.
Дермот мешкав недалеко і, відчуваючи потребу подихати прохолодним нічним повітрям, щоб остудити збуджений мозок, пішов пішки. Відімкнувши двері, він зайшов до квартири, ввімкнув у спальні світло й відразу ж, удруге за цей вечір, відчув, що перед ним спалахнув червоний сигнал. Небезпека! Відчуття загрози було таке сильне, що витіснило з його свідомості навіть Клер.
Небезпека! Він у небезпеці! Саме в цю хвилину й у цій кімнаті.
Марно Дермот намагався посміятися з себе і забути про страх. Можливо, його намагання були не досить рішучі. Адже червоний сигнал остеріг його своєчасно, і це давало йому змогу уникнути лиха. Все ж таки трохи підсміюючись над своєю забобонністю, він обережно обійшов квартиру, — чи не сховався де якийсь зловмисник, — але нічого не виявив. Його слуга, Мілсон, уже пішов, і в квартирі нікого не було.
Повернувшись до спальні, Дермот повільно роздягся. Відчуття небезпеки залишалося таким же гострим, як і раніше. Він підійшов до комода взяти носовичок і раптом став як укопаний. Посеред шухляди здіймався незнайомий горбок — видимо щось тверде. Тремтячими пальцями Дермот відкинув носовички і дістав те, що було під ними, — револьвер якогось невідомого йому зразка. Вкрай здивований, Дермот уважно оглянув револьвер і зрозумів лише, що з нього недавно було зроблено постріл і покладено його до шухляди тільки сьогодні ввечері.
Вія був певен, що коли вдягався до обіду, револьвера там не було.
Тільки-но Дермот хотів покласти зброю назад до шухляди, як пролунав дзвінок у двері, що все дзеленчав і дзеленчав — дуже гучно в тиші порожньої квартири. Хто міг прийти в такий час? На це запитання була лише одна — підсвідома — відповідь: «Небезпека!.. Небезпека!.. Небезпека!..»
Скоряючись цілком підсвідомому інстинкту, Дермот вимкнув світло, накинув пальто, що лежало на стільці, й відчинив двері. На ґанку стояли двоє чоловіків, а позаду них Дермот помітив третього в голубій уніформі. Полісмен!
— Містер Уест? — запитав старший із двох. Дермотові здалося, що минула вічність, перш ніж він відповів. Насправді ж збігло лише кілька секунд, і він досконало наслідуючи безвиразний голос свого слуги, промовив:
Почувши тихий дзенькіт склянок, вони озирнулися. В розпалі суперечки до кімнати нечутно увійшов Джонсон з тацею в руках. У нього було незворушне обличчя вихованого слуги, але Дермотові хотілося б знати, що він устиг підслухати. — Гаразд, Джонсоне, — різко сказав сер Ейлінггон, — можете йти відпочивати.
— Дякую, сер. На добраніч, сер. Джонсон вийшов. Сер Ейлінггон і Дермот перезирнулися. Раптова поява Джонсона втихомирила бурю.
— Дядечку, — заговорив Дермот, — я не повинен був так розмовляти з вами. Я добре розумію, що з вашого погляду ви маєте цілковиту рацію. Але я давно вже кохаю Клер. Те, що Джек Трент — мій найближчий товариш, досі не дозволяло мені навіть натякнути їй про своє кохання. Але за теперішніх обставин це вже не має ваги. Дарма й сподіватися, щоб я відмовився від неї заради грошей. Гадаю, ми обидва сказали все, що вважали за потрібне сказати. До побачення!
— Дермоте...
— Сперечатися далі ні до чого. Мені шкода, але це так. На добраніч, дядечку Ейлінгтоне!
Дермот швидко вийшов із кімнати, перетнув темний передпокій і грюкнув за собою дверима. Трохи далі по вулиці, біля сусіднього будинку, якраз звільнилося таксі, і, взявши його, Дермот доїхав до «Графтона». У дверях танцювальної зали він на якусь мить нерішуче став і розглянувся навколо. Гучна музика, усміхнені жінки — здавалося, він потрапив у інший світ. Може, йому все наснилося? Неймовірно, щоб ота прикра розмова з дядьком справді відбулася. Усміхнувшись йому, повз нього пропливла Клер, схожа на лілею у своїй білій із сріблястими блискітками сукні, що облягала її струнку і граційну постать. Обличчя її було спокійне. Певне, та неймовірна розмова таки наснилась йому.
Танець скінчився. Незабаром Клер, усміхаючись, підійшла до нього. Немов уві сні, він запросив її до танцю. Знову заграла музика. Та ось Дермот відчув, що Клер ніби обм'якла в його руках.
— Ви втомилися? Хочете відпочити?
— Якщо не заперечуєте. Ходімо куди-небудь, де можна поговорити без свідків. Мені треба вам дещо сказати.
Ні, то таки був не сон. Наче боляче вдарившись, Дермот повернувся у світ реальності. Як він міг подумати, що обличчя в неї спокійне? На ньому відбивалися тривога й страх. Невже їй щось відомо?
Він знайшов тихий куточок, і вони сіли.
— То я вас слухаю, — сказав він безтурботним тоном, хоч насправді на душі йому було тяжко. — Ви, здається, хотіли мені щось сказати?
— Так. — Опустивши очі, вона нервово смикала за китицю пояска своєї сукні. Я не знаю, як мені краще висловитись...
— Говоріть, Клер.
— Розумієте.. Я хотіла б, щоб ви... щоб ви на якийсь час виїхали.
Його подиву не було меж. Він сподівався чого завгодно, тільки не цього.
— Ви хочете, щоб я виїхав? Чому?
— Краще бути відвертою, правда ж? Я... я знаю, ви джентльмен і мій друг. Я хочу, щоб ви виїхали, бо я... я дозволила собі... покохати вас.
— Клер!..
Почувши її слова, він утратив дар мови.
— Не осуджуйте мене, будь ласка, я не така самовпевнена, щоб мати надію на вашу взаємність. Просто я... не дуже щаслива і... О! Я прошу вас виїхати.
— Клер, невже ви не знаєте, що я кохаю вас, кохаю палко, ще відтоді як ми вперше зустрілися?
Вона злякано заглянула йому в обличчя. — Ви мене кохаєте? Давно?
— З першого погляду.
— О Боже! — скрикнула вона. — Чому ви не призналися мені раніше, коли я могла бути з вами? Чому сказали про це тільки тепер — занадто пізно? Ні, я просто збожеволіла... Я не знаю, що кажу... Я ніколи не могла бути з вами...
— Клер, що ви мали на увазі, коли сказали: «тепер — занадто пізно»? Це... Це через мого дядька? Через те, що він про вас знає? Через те, що він думає?
Вона мовчки кивнула. По щоках у неї текли сльози.
— Слухайте, Клер, ви не повинні всьому цьому вірити. Ви не повинні думати про це. Ви поїдете зі мною. Ми поїдемо у південні моря — на острови, що схожі на зелені смарагди. Ви будете там щасливі. Я піклуватимуся про вас, я завжди вас оберігатиму.
Дермот пригорнув її до себе й відчув, що вона вся тремтить. Раптом вона випручалася з його обіймів.
— О ні, будь ласка, не треба! Хіба ви не розумієте? Тепер я не змогла б... Це було б жахливо!.. Жахливо!.. Жахливо!.. Я завжди намагалася бути порядною... А тепер... Це було б жахливо, просто жахливо!
Приголомшений ЇЇ словами, він не знав як йому бути. А вона дивилася на нього благальним поглядом.
— Прошу вас, не треба... Я хочу бути порядною... її слова розчулили Дермота і в той же час завдали йому пекельної муки. Він пішов по пальто й капелюх і там зіткнувся з Трентом.
— А, Дермоте, чогось ти сьогодні рано зібрався додому.
— Атож, нема настрою танцювати.
— Поганий вечір, — погодився Трент. — А якби тобі ще мої турботи...
Дермот злякався, що Трент наміряється звіряти йому свої таємниці. Тільки не це! Що завгодно, тільки не це.
— Ну, бувай, — кинув він квапливо. — Я додому.
— Гм, додому? А як щодо погрози духів під час сеансу?
— Я ризикую. На добраніч, Джеку.
Дермот мешкав недалеко і, відчуваючи потребу подихати прохолодним нічним повітрям, щоб остудити збуджений мозок, пішов пішки. Відімкнувши двері, він зайшов до квартири, ввімкнув у спальні світло й відразу ж, удруге за цей вечір, відчув, що перед ним спалахнув червоний сигнал. Небезпека! Відчуття загрози було таке сильне, що витіснило з його свідомості навіть Клер.
Небезпека! Він у небезпеці! Саме в цю хвилину й у цій кімнаті.
Марно Дермот намагався посміятися з себе і забути про страх. Можливо, його намагання були не досить рішучі. Адже червоний сигнал остеріг його своєчасно, і це давало йому змогу уникнути лиха. Все ж таки трохи підсміюючись над своєю забобонністю, він обережно обійшов квартиру, — чи не сховався де якийсь зловмисник, — але нічого не виявив. Його слуга, Мілсон, уже пішов, і в квартирі нікого не було.
Повернувшись до спальні, Дермот повільно роздягся. Відчуття небезпеки залишалося таким же гострим, як і раніше. Він підійшов до комода взяти носовичок і раптом став як укопаний. Посеред шухляди здіймався незнайомий горбок — видимо щось тверде. Тремтячими пальцями Дермот відкинув носовички і дістав те, що було під ними, — револьвер якогось невідомого йому зразка. Вкрай здивований, Дермот уважно оглянув револьвер і зрозумів лише, що з нього недавно було зроблено постріл і покладено його до шухляди тільки сьогодні ввечері.
Вія був певен, що коли вдягався до обіду, револьвера там не було.
Тільки-но Дермот хотів покласти зброю назад до шухляди, як пролунав дзвінок у двері, що все дзеленчав і дзеленчав — дуже гучно в тиші порожньої квартири. Хто міг прийти в такий час? На це запитання була лише одна — підсвідома — відповідь: «Небезпека!.. Небезпека!.. Небезпека!..»
Скоряючись цілком підсвідомому інстинкту, Дермот вимкнув світло, накинув пальто, що лежало на стільці, й відчинив двері. На ґанку стояли двоє чоловіків, а позаду них Дермот помітив третього в голубій уніформі. Полісмен!
— Містер Уест? — запитав старший із двох. Дермотові здалося, що минула вічність, перш ніж він відповів. Насправді ж збігло лише кілька секунд, і він досконало наслідуючи безвиразний голос свого слуги, промовив:
Вы читаете Червоний сигнал
