Мені кортіло створити зовсім інший роман, який я так і не написав і вже ніколи не напишу, бо сюжети художніх творів підвладні ерозії, як і все інше.
Усі мої колеги по редакції пригодницького журналу в один голос радили засісти за книгу. Всі були впевнені, що вона принесе мені удачу й гроші. На мою користь свідчили й цікаві епізоди, які задумувалися для книги. Всі мої знайомі були переконані, що саме цим я мав зайнятися, і зрештою, я взявся за написання. І звільнився з роботи.
А закінчив лише через три роки. Протягом цього часу писав по три пригодницьких оповідання для «Мартін Гудмена» як нештатний співробітник, видав крадькома дитячу книжку, яка отримала захоплену рецензію від журнал; «Нью-Йоркер» і завдяки якій цей журнал вперше довідався про моє існування. Написав також чимало книжкових оглядів. А ще були журнальні описи, два з них для «Нью Йорк Тайме Санді Мегезін», хоча там і не набивають ваш кишені золотом, проте ставляться до вашої роботи з повагою. До того ж, на мій погляд, це найкраще місце для друкування, якщо ви прагнете впливати на суспільство. Хай там що, але протягом цих трьох років я створив більше ніж протягом усіх попередніх. І переважно все це писалося собі на втіху. Цей час згадується мені як найкращий період мого життя (родина і друзі такої думки не поділяють)
Мені соромно зізнатися, але «Хрещеного Батька» я на писав цілком і повністю на підставі вивчення джерел, бо ніколи не зустрічався з більш-менш серйозним гангстером. Світ гральних закладів я знав досить добре, але тільки й того. Коли вже книга стала «відомою», мене познайомили з кількома джентльменами, причетними до цієї справи. Вони розсипали компліменти і ніяк не хотіли повірити, що я ніколи не був зв'язаний з рекетом. Вони так і не повірили, що я не користувався довірою котрогось із донів. Проте книга їм усім сподобалась.
В різних кінцях країни я чув цікаву байку: нібито мафія заплатила мені мільйон доларів, щоб я написав «Хрещеного Батька» як засіб пошити публіку в дурні. Я не багато ошиваюсь у літературному світі, але чув, як деякі письменники стверджували, що я мусив бути причетним до мафії, бо таку книгу неможливо написати на матеріалах кабінетних досліджень. Що ж, я належно ціную їхній комплімент;
Зрештою, мені треба було завершити «Хрещеного Батька» в липні 1968 року, оскільки останніх тисячу двісті доларів в авансу від «Патнам» я потребував, щоб вивезти дружину й дітей до Європи. Дружина не бачилася зі своїми родичами вже двадцять років, і я пообіцяв їй поїздку цього року. Грошей у мене не було, натомість я мав при собі гарну колекцію кредитних карток. Проте ці тисяча двісті мені потрібні були готівкою, отож я віддав ще сирий рукопис. Перед відбуттям до Європи я попросив видавця нікому не показувати рукопис, бо по ньому ще треба було пройтись.
Моя родина чудово провела час в Європі. Відділення «Емерікен-Експрес по пред'явленні їхньої кредитної карта» беруть для оплати готівкою п'ятсотдоларові чеки. Я скористався послугами відділень у Лондоні, Каннах, Ніцці й Віс-Бадені. Я грав з дітьми у найшикарніших казино французької Рив’єри. Коли бодай би одному з нас пощастило, я б оплатив по всіх тих чеках, що їх «Емерікен-Експрес» відправив авіапоштою до Сполучених Штатів. Та всі ми програли. Як батько я зазнав невдачі. Коли ми зрештою дістались додому, я заборгував кредитним компаніям вісім тисяч доларів. Та я не турбувався. Якщо вже буде непереливки, ми завжди зможемо продати наш дім. Або я можу загриміти до в'язниці.
Я поїхав до Нью-Йорка, щоб зустрітися з своїм агентом — Кандідою Донадіо. Мав надію, що вона, як фокусник, видобуде гарненький контракт при якомусь журналі і виручить мене, як це вона вже не раз робила в минулому. Кандіда повідомила, що мій видавець щойно відхилив пропозицію в триста сімдесят п'ять тисяч доларів за право видати «Хрещеного Батька» кишеньковим форматом.
Мої вказівки були досить чіткі щодо того, щоб книжку не показували навіть редакціям кишенькових видань, проте тепер було не до нарікань. Я зателефонував Біллу Таргу, моєму редакторові в «Патнам», і він сказав, що вони наполягають на чотириста десятьох тисячах, бо чотириста тисяч були своєрідним рекордом. Чи не хотів би я переговорити з Клайдом Тейлором, їхнім фахівцем по правах на перевидання, який провадив переговори? Я відповів: «Ні», — і додав, що був цілковито впевнений в людині, яка змогла відхилити пропозицію в триста сімдесят п'ять тисяч доларів. Я потинявся по Нью-Йорку, потім з Таргом з'їв у ресторані дуже пізно другий сніданок, і, коли ми вже пили каву, йому подзвонили. Ралф Дей із «Фоусетт» купив право на кишенькове видання за чотириста десять тисяч.
Я заскочив у редакцію пригодницького журналу, щоб відмовитися від своєї позаштатної роботи, і повідомив усім друзям приємну новину. Тоді ми трохи випили, і я вирішив поїхати додому на Лонг Айленд. Очікуючи, поки виведуть машину, я подзвонив братові, щоб поділитися з ним приємною новиною. Цьому братові належало десять відсотків від «Хрещеного Батька», тому що він підтримував мене протягом усього мого життя і дав мені останню добрячу позичку на завершення роботи над книгою. Роками я діймав його телефонними дзвінками, потребуючи кількох сот доларів, щоб сплатити по заставній чи щоб купити взуття дітям. А тоді приїздив до нього на таксі забрати гроші. Хай дощ чи сніг, він зроду не користувався таксі, проте ніколи не дорікав і завжди виручав мене. Отож тепер я хотів, що він знав, що оскільки моя половина прав на кишенькове видання дорівнювала двомстам п'яти тисячам (друга поло вина належала первісному видавцеві книги), його доля становила трохи більше двадцяти тисяч.
Він з тих, хто завжди буває вдома, коли треба попросити у нього в борг. А тепер, коли у мене були гроші, щоб повернути, його, звісна річ, дома не було. Я додзвонився до матері. Вона погано говорить англійською, але чудово все розуміє. Отож я їй розтлумачив, що й до чого.
Вона запитала:
— Сорок тисяч доларів?
Я відповів, що не сорок, а чотириста десять тисяч. Повторив їй тричі, аж поки вона нарешті сказала:
— Нікому не розповідай.
З гаража вивели мою машину, і я повісив слухавку. Дорога була забита, і мені довелось понад дві години діставатися до свого дому в передмісті. Коли я увійшов досередини, дружина куняла перед телевізором, а діти гралися десь надворі. Я поцілував дружину в щоку і сказав:
— Золотко, нам вже не треба буде ніколи сушити собі голову з грішми. Я щойно продав свою книгу за чотириста десять тисяч доларів.
Вона посміхнулась мені й куняла собі далі. Я пішов до своєї робочої кімнати, щоб задзвонити братам і сестрам. Мені кортіло це зробити, бо кожна італійська родина має свого «чуча» — свого телепня. Тобто свого сімейного ідіота, який, за загальним визнанням, ніколи не зможе заробити собі на прожиття, і тому всі разом і кожен зокрема мають допомагати йому, не нарікаючи і не ремствуючи. Саме я й був отаким родинним «чучем», і мені кортіло повідомити всім їм, що я зрікався цієї ролі в нашому сімействі.
Я подзвонив старшій сестрі.
— Ти вже чула? — запитав я її.
Сестра розмовляла досить стримано. Це починало дратувати мене. Здається, ніхто не надавав цій події великого значення. Хоча все моє життя повинно було змінитися. Мені вже не доведеться сушити собі голову роздобуванням грошей. Це майже все одно, ніби не дбати про смерть. Сестра сказала:
— Та знаю, ти отримав сорок тисяч за книгу. Мені мама дзвонила.
Ні, таки моя мати може кого завгодно довести до сказу. Опісля всіх моїх пояснень вона все ж таки зрозуміла по-своєму. І її вісімдесят років тут ні при чому.
— Ні, — відповів я сестрі, — не сорок, а чотириста десять тисяч доларів.
Нарешті я почув реакцію, якої мені хотілось. Після відчайдушного зойку настала хвилина збудженої розмови. Але треба було знову переговорити з матір'ю. Я зателефонував і сказав:
— Ма, ну як ти могла переплутати? Я ж тобі разів п'ять втовкмачував, що чотириста десять тисяч, а не сорок. Звідки воно запало тобі в голову?
По тривалій мовчанці моя мати прошепотіла в трубку:
— Нічого мені не запало. Я не хотіла їй казати.
Коли я перебалакав з усіма, дружина вже спала в ліжку.
І діти теж. Я й собі пішов і заснув як мертвий. Коли я прокинувся наступного дня вранці, дружина й діти оточили моє ліжко. Дружина запитала:
— Чого це ти мені вчора ввечері нагородив? — До неї лише тепер дійшло.
Так, це справді чудовий «щасливий кінець». Проте, здається, ніхто не хотів мені вірити. І тому я подзвонив Біллові Таргу й оформив чек на аванс — на сто тисяч доларів. Я розквитався з боргами, виплатив комісійні агентові, заплатив братові чесно зароблені десять відсотків і через три місяці знову зателефонував
Усі мої колеги по редакції пригодницького журналу в один голос радили засісти за книгу. Всі були впевнені, що вона принесе мені удачу й гроші. На мою користь свідчили й цікаві епізоди, які задумувалися для книги. Всі мої знайомі були переконані, що саме цим я мав зайнятися, і зрештою, я взявся за написання. І звільнився з роботи.
А закінчив лише через три роки. Протягом цього часу писав по три пригодницьких оповідання для «Мартін Гудмена» як нештатний співробітник, видав крадькома дитячу книжку, яка отримала захоплену рецензію від журнал; «Нью-Йоркер» і завдяки якій цей журнал вперше довідався про моє існування. Написав також чимало книжкових оглядів. А ще були журнальні описи, два з них для «Нью Йорк Тайме Санді Мегезін», хоча там і не набивають ваш кишені золотом, проте ставляться до вашої роботи з повагою. До того ж, на мій погляд, це найкраще місце для друкування, якщо ви прагнете впливати на суспільство. Хай там що, але протягом цих трьох років я створив більше ніж протягом усіх попередніх. І переважно все це писалося собі на втіху. Цей час згадується мені як найкращий період мого життя (родина і друзі такої думки не поділяють)
Мені соромно зізнатися, але «Хрещеного Батька» я на писав цілком і повністю на підставі вивчення джерел, бо ніколи не зустрічався з більш-менш серйозним гангстером. Світ гральних закладів я знав досить добре, але тільки й того. Коли вже книга стала «відомою», мене познайомили з кількома джентльменами, причетними до цієї справи. Вони розсипали компліменти і ніяк не хотіли повірити, що я ніколи не був зв'язаний з рекетом. Вони так і не повірили, що я не користувався довірою котрогось із донів. Проте книга їм усім сподобалась.
В різних кінцях країни я чув цікаву байку: нібито мафія заплатила мені мільйон доларів, щоб я написав «Хрещеного Батька» як засіб пошити публіку в дурні. Я не багато ошиваюсь у літературному світі, але чув, як деякі письменники стверджували, що я мусив бути причетним до мафії, бо таку книгу неможливо написати на матеріалах кабінетних досліджень. Що ж, я належно ціную їхній комплімент;
Зрештою, мені треба було завершити «Хрещеного Батька» в липні 1968 року, оскільки останніх тисячу двісті доларів в авансу від «Патнам» я потребував, щоб вивезти дружину й дітей до Європи. Дружина не бачилася зі своїми родичами вже двадцять років, і я пообіцяв їй поїздку цього року. Грошей у мене не було, натомість я мав при собі гарну колекцію кредитних карток. Проте ці тисяча двісті мені потрібні були готівкою, отож я віддав ще сирий рукопис. Перед відбуттям до Європи я попросив видавця нікому не показувати рукопис, бо по ньому ще треба було пройтись.
Моя родина чудово провела час в Європі. Відділення «Емерікен-Експрес по пред'явленні їхньої кредитної карта» беруть для оплати готівкою п'ятсотдоларові чеки. Я скористався послугами відділень у Лондоні, Каннах, Ніцці й Віс-Бадені. Я грав з дітьми у найшикарніших казино французької Рив’єри. Коли бодай би одному з нас пощастило, я б оплатив по всіх тих чеках, що їх «Емерікен-Експрес» відправив авіапоштою до Сполучених Штатів. Та всі ми програли. Як батько я зазнав невдачі. Коли ми зрештою дістались додому, я заборгував кредитним компаніям вісім тисяч доларів. Та я не турбувався. Якщо вже буде непереливки, ми завжди зможемо продати наш дім. Або я можу загриміти до в'язниці.
Я поїхав до Нью-Йорка, щоб зустрітися з своїм агентом — Кандідою Донадіо. Мав надію, що вона, як фокусник, видобуде гарненький контракт при якомусь журналі і виручить мене, як це вона вже не раз робила в минулому. Кандіда повідомила, що мій видавець щойно відхилив пропозицію в триста сімдесят п'ять тисяч доларів за право видати «Хрещеного Батька» кишеньковим форматом.
Мої вказівки були досить чіткі щодо того, щоб книжку не показували навіть редакціям кишенькових видань, проте тепер було не до нарікань. Я зателефонував Біллу Таргу, моєму редакторові в «Патнам», і він сказав, що вони наполягають на чотириста десятьох тисячах, бо чотириста тисяч були своєрідним рекордом. Чи не хотів би я переговорити з Клайдом Тейлором, їхнім фахівцем по правах на перевидання, який провадив переговори? Я відповів: «Ні», — і додав, що був цілковито впевнений в людині, яка змогла відхилити пропозицію в триста сімдесят п'ять тисяч доларів. Я потинявся по Нью-Йорку, потім з Таргом з'їв у ресторані дуже пізно другий сніданок, і, коли ми вже пили каву, йому подзвонили. Ралф Дей із «Фоусетт» купив право на кишенькове видання за чотириста десять тисяч.
Я заскочив у редакцію пригодницького журналу, щоб відмовитися від своєї позаштатної роботи, і повідомив усім друзям приємну новину. Тоді ми трохи випили, і я вирішив поїхати додому на Лонг Айленд. Очікуючи, поки виведуть машину, я подзвонив братові, щоб поділитися з ним приємною новиною. Цьому братові належало десять відсотків від «Хрещеного Батька», тому що він підтримував мене протягом усього мого життя і дав мені останню добрячу позичку на завершення роботи над книгою. Роками я діймав його телефонними дзвінками, потребуючи кількох сот доларів, щоб сплатити по заставній чи щоб купити взуття дітям. А тоді приїздив до нього на таксі забрати гроші. Хай дощ чи сніг, він зроду не користувався таксі, проте ніколи не дорікав і завжди виручав мене. Отож тепер я хотів, що він знав, що оскільки моя половина прав на кишенькове видання дорівнювала двомстам п'яти тисячам (друга поло вина належала первісному видавцеві книги), його доля становила трохи більше двадцяти тисяч.
Він з тих, хто завжди буває вдома, коли треба попросити у нього в борг. А тепер, коли у мене були гроші, щоб повернути, його, звісна річ, дома не було. Я додзвонився до матері. Вона погано говорить англійською, але чудово все розуміє. Отож я їй розтлумачив, що й до чого.
Вона запитала:
— Сорок тисяч доларів?
Я відповів, що не сорок, а чотириста десять тисяч. Повторив їй тричі, аж поки вона нарешті сказала:
— Нікому не розповідай.
З гаража вивели мою машину, і я повісив слухавку. Дорога була забита, і мені довелось понад дві години діставатися до свого дому в передмісті. Коли я увійшов досередини, дружина куняла перед телевізором, а діти гралися десь надворі. Я поцілував дружину в щоку і сказав:
— Золотко, нам вже не треба буде ніколи сушити собі голову з грішми. Я щойно продав свою книгу за чотириста десять тисяч доларів.
Вона посміхнулась мені й куняла собі далі. Я пішов до своєї робочої кімнати, щоб задзвонити братам і сестрам. Мені кортіло це зробити, бо кожна італійська родина має свого «чуча» — свого телепня. Тобто свого сімейного ідіота, який, за загальним визнанням, ніколи не зможе заробити собі на прожиття, і тому всі разом і кожен зокрема мають допомагати йому, не нарікаючи і не ремствуючи. Саме я й був отаким родинним «чучем», і мені кортіло повідомити всім їм, що я зрікався цієї ролі в нашому сімействі.
Я подзвонив старшій сестрі.
— Ти вже чула? — запитав я її.
Сестра розмовляла досить стримано. Це починало дратувати мене. Здається, ніхто не надавав цій події великого значення. Хоча все моє життя повинно було змінитися. Мені вже не доведеться сушити собі голову роздобуванням грошей. Це майже все одно, ніби не дбати про смерть. Сестра сказала:
— Та знаю, ти отримав сорок тисяч за книгу. Мені мама дзвонила.
Ні, таки моя мати може кого завгодно довести до сказу. Опісля всіх моїх пояснень вона все ж таки зрозуміла по-своєму. І її вісімдесят років тут ні при чому.
— Ні, — відповів я сестрі, — не сорок, а чотириста десять тисяч доларів.
Нарешті я почув реакцію, якої мені хотілось. Після відчайдушного зойку настала хвилина збудженої розмови. Але треба було знову переговорити з матір'ю. Я зателефонував і сказав:
— Ма, ну як ти могла переплутати? Я ж тобі разів п'ять втовкмачував, що чотириста десять тисяч, а не сорок. Звідки воно запало тобі в голову?
По тривалій мовчанці моя мати прошепотіла в трубку:
— Нічого мені не запало. Я не хотіла їй казати.
Коли я перебалакав з усіма, дружина вже спала в ліжку.
І діти теж. Я й собі пішов і заснув як мертвий. Коли я прокинувся наступного дня вранці, дружина й діти оточили моє ліжко. Дружина запитала:
— Чого це ти мені вчора ввечері нагородив? — До неї лише тепер дійшло.
Так, це справді чудовий «щасливий кінець». Проте, здається, ніхто не хотів мені вірити. І тому я подзвонив Біллові Таргу й оформив чек на аванс — на сто тисяч доларів. Я розквитався з боргами, виплатив комісійні агентові, заплатив братові чесно зароблені десять відсотків і через три місяці знову зателефонував
Вы читаете Хрещений Батько
