видавцеві та агентові, потребуючи грошей. Вони були приголомшені. А що сталося з тим чеком на добрячу суму, якого я отримав лише три місяці тому? Я не втримався. Та й чому б я мав ставитися до них інакше, ніж я ставився до родини всі ці скрутні роки?
— Сто тисяч не вічні, — відповів я їм.
Що ж, принаймні буду «чучем» свого видавця.
На сьогодні «Хрещений Батько» приніс понад мільйони доларів, але я так і не розбагатів. Частину грошей поклав на убезпечення дітей. Крім того, сплатив комісійні агентові і гонорар адвокатові. Федеральні податки і податки штату. Все це зменшило первісний мільйон більш ніж вдвічі. Але поки я збагнув цю істину, я був щасливою людиною. Розтринькував гроші, ледве вони потрапляли мені до рук. Тільки якось вельми неприродно було не почувати себе боржником. Нікому не був винен ані цента.
Гроші мені подобаються, а от «слава» — не зовсім. Вона мені видається просто-напросто набридливою. Я ніколи не був у захопленні від прийомів, ніколи не любив розмовляти більш ніж з двома- трьома особами заразом. Не люблю давати інтерв'ю і фотографуватися (не без підстав).
Мене втягли до телевізійної передачі «Ті-Ві тудей шоу», коли один з редакторів у фірмі «Патнам» заявив: «Звідки тобі знати, що це тобі не подобається, якщо ти ніколи не брав участі у телешоу?» Це виглядало логічно. Отож я пристав на пропозицію. І мав саму лише прикрість. Зате мені вже ніколи більше не кортіло, коли надходили пропозиції від інших телевізійних розмовних передач. Не вважаю, що це з мого боку «снобізм навпаки» чи якась удавана скромність. Просто я почуваюсь до біса ні в сих ні в тих. І майже кожний письменник, якого мені доводилося бачити по телевізору, виглядає по-дурному, цей засіб не про нас.
А в інтерв'ю я розпатякую як чорт його знає хто, і я не звинувачую й тих, хто бере інтерв'ю. Всі оці дурні заяви робив я, але ж я їх робив не так. Отож я відмовився від телебачення і будь-якої реклами, з інтерв'ю включно. І, дякуючи богу, я зроду не вдавався до поїздок по всій країні, які нібито сприяють успіхові книги. Не з огляду на інших людей, а з власної причини. Зустріч з незнайомою людиною завжди є стресом для моєї нервової системи, хоча, гадаю, це ж саме стосується більшості людей.
А тим часом я зробив, як виявилося, величезну помилку. Перед завершенням «Хрещеного Батька» я продав права на кишенькове видання «Щасливого пілігрима» за звичайний гонорар з виплатою півтори тисячі авансу. Я продав його видавництву «Лансер букс», і один з партнерів, Ірвін Стейн, був настільки люб'язний, що вислав мені півтори тисячі відразу, не відділяючи половину до дати виходу в світ.
Ще більшої помилки я припустився задовго до публікації, ще коли були написані перші сто сторінок «Хрещеного Батька». Агентство Уїльяма Морріса схвалило контракт зі студією «Парамаунт» на книгу за дванадцять з половиною тисяч на право вибору книги, з «підвищенням» до п'ятдесяти тисяч, якщо вони скористаються цим правом. Я вже мав своїм агентом Кандіду Донадіо, проте Уїльям Морріс підписав первісний контракт на книгу і тому репрезентував мене у відносинах з кіношниками. Мені не радили погоджуватися на ті умови, радили зачекати. Це все одно що комусь зануреному під воду порадити глибоко вдихнути. Я потребував грошей, і дванадцять з половиною тисяч готівкою здавалися мені скарбами самого форту Нокс. Тепер я маю сказати, що та помилка лежить цілком і повністю на моїй совісті. Я ніколи не закидав «Парамаунт», що вони придбали «Хрещеного Батька» так дешево. Протягом всього цього розділу я раз по раз згадую, як люди вдаються до речей, схожих на шахрайство, і у читача може скластися враження, що це мене обурює, дивує чи ображає. Нічого подібного. У тому світі і в тому суспільстві, в якому ми живемо, всі ці дії є цілком логічними. Той факт, що мені здається, ніби агентство Уїльяма Морріса обмахлювало, й продало мене з тельбухами студії «Парамаунт Пікчерз», не означає, що я ставлюсь несхвально, чи засуджую, чи навіть ображаюсь на нього з цього приводу. Я вважаю, що ним було виявлено зрозумілий діловий підхід.
Та будемо закінчувати. «Хрещений Батько» став у США бестселером номер один; шістдесят сім тижнів у списку бестселерів у «Нью-Йорк Таймс»; так само в Англії, Франції, Німеччині та інших країнах. Його перекладено на сімнадцять чи двадцять мов, я вже облишив підрахунок. Мене запевняють, що це найшвидше й найкраще розпродуване кишенькове літературне видання всіх часів або буде таким, коли одночасно з кінофільмом побачить світ «кіно видання» — але ж годі вірити всьому тому, що видавці можуть набалакати своєму авторові. Хоча Ралф Дей з видавництва «Фоусетт» виявився надійним чолов'ягою і забезпечив книзі дивовижну рекламу. Навіть виплатив мені все за те, що, як він каже, продав я сам. Хай там що, але книжка мала незаперечний успіх, і мені пригадується один з тих днів, коли я працював над нею. Дружина відправляла мене в продовольчий супермаркет, дочка попросила підкинути її до подруги, син хотів, щоб я відвіз його на тренування з футболу. Я спалахнув і вигукнув: «Господи-боже ж ти мій, чи ви, люди, не знаєте, що я працюю над книгою, яка може дати мені сто тисяч доларів?» Вони подивились на мене, і ми всі разом розсміялись.
Книга отримала значно кращі рецензії, ніж я сподівався. Мені б страшенно хотілося написати її краще. Вона мені подобається. У ній є міць, мені пощастило із створенням головного персонажу, якого широко сприйняли як майстерну вигадку. Але в цій книзі я писав нижче своїх можливостей.
Кінофільм
Мене аж ніяк не обходило, що робитиме Голлівуд з моєю книгою, ставлячи фільм, якщо звідти не звертатимуться до мене по допомогу. Але якось мені на очі потрапила газета з повідомленням, що Денні Томас хотів грати роль Хрещеного Батька. Ця новина нагнала на мене страху. Я завжди вважав, що для цієї ролі найкраще підходить Марлон Брандо. Отож через спільного приятеля Джеффа Брауна я зв'язався з Брандо, написав йому листа, і він люб'язно подзвонив мені. Ми переговорили по телефону. Він не читав книги, але сказав мені, що студія зроду не запросить його, хіба що на його участі наполягатиме хтось з впливових директорів. Вій був ввічливий, але не відчувалось, щоб пропозиція його зацікавила по- справжньому.
Я не знав під ту пору, що студія «Парамаунт» вирішила не знімати картину. Спричинилася до такого рішення та обставина, що поставлений студією фільм, під назвою «Побратимство» — також про мафію, — став творчою і фінансовою катастрофою. Коли я дивився «Побратимство», у мене було таке відчуття, ніби перші сто сторінок моєї книги дали якомусь кіносценаристу-пройдисвіту із завданням їх перелицювати. Відтак доручили Кірку Дугласу грати провідну роль і показувати, який він гангстер-симпатяга, що знай цілує малих діточок. А тоді звеліли братові вбити цього гангстера за наказом зверху.
Переглянувши той фільм, я не розсердився, хоча й вважав, що в «Парамаунт» мене обшахрували. Це нормально. Працюючи на журнали, в свій час я теж грішив заробітчанськими перелицюваннями. Але викликала огиду неприхована тупість кінофільму, його сценарію, всієї концепції, цілковите нерозуміння світу мафії. Я не знав тоді, що фінансовий крах того фільму примусив мозковий центр студії вважати, що стрічки про мафію прибутків не обіцяють. Лише коли «Хрещений Батько» став екстра-бестселером (шістдесят сім тижнів в списку бестселерів, складеному «Нью-Йорк Таймс», забезпечили йому таке визначення від комерсантів), на студії вирішили ставити кінокартину.
Нарешті продюсеру Елу Радді було доручено робити фільм, він прибув до Нью-Йорка, зустрівся з моїм агентом і повідомив, що студія «Парамаунт Пікчерз» хотіла, щоб я написав кіносценарій. Це буде дешевий фільм, сказав він, отож вони не можуть мені запропонувати багато. Я відхилив їхню пропозицію. Вони знайшли більше грошей, ще й процент з прибутків, і я погодився зустрітися з Радді. Ми домовилися поснідати в «Плаза». Радді — високий довгов'язий чолов'яга з нью-йоркською невимушеністю й шармом.
Він був такий славний, я навіть подумав, що поїздка до Каліфорнії, мабуть, і справді може бути приємною розвагою. Коли йому треба було під час нашої зустрічі вийти з залу «Плаза Едвардіан Рум», щоб відповісти на телефонні дзвінки, він елегантно вибачився: «Боже, — сказав він, — виглядає, так ніби те лайно в кінофільмах, але мені й справді треба переговорити».
Я теревенив з його дружиною і був потішений, коли вона видобула зі своєї ручної торбинки малесенького живого пуделя. Заледве той заскавчав, як торбинка у нього над головою знову закрилась на зіпер, щоб метрдотель не вгледів, звідки видобулося те дзявоління. Схоже на те, що Ел з дружиною скрізь крадькома тягають пуделя за собою. З торбинки цуцик не давав жодних ознак життя. Під кінець ленчу я був зачарований і подружжям, і пудельком і погодився написати сценарій.
Колеги-романісти цікавилися: чому я захотів устряти в кіно? Я ж не люблю шоу-бізнес, мені, як письменникові, треба писати романи.
Як же воно справді сталося? Коли я був бідний і працював вдома над своїми книжками, я клятвено пообіцяв своїй дружині, що якщо мені колись страшенно поталанить, я винайму собі студію й вирвусь з-під її тиранії. Протягом дня я був у домі як сіль в оці: вічно плутався у неї під ногами, зминав ліжко, створював безладдя у вітальні, тинявся з прокльонами по дому, вилітав, репетуючи, з своєї робочої кімнати, коли діти
— Сто тисяч не вічні, — відповів я їм.
Що ж, принаймні буду «чучем» свого видавця.
На сьогодні «Хрещений Батько» приніс понад мільйони доларів, але я так і не розбагатів. Частину грошей поклав на убезпечення дітей. Крім того, сплатив комісійні агентові і гонорар адвокатові. Федеральні податки і податки штату. Все це зменшило первісний мільйон більш ніж вдвічі. Але поки я збагнув цю істину, я був щасливою людиною. Розтринькував гроші, ледве вони потрапляли мені до рук. Тільки якось вельми неприродно було не почувати себе боржником. Нікому не був винен ані цента.
Гроші мені подобаються, а от «слава» — не зовсім. Вона мені видається просто-напросто набридливою. Я ніколи не був у захопленні від прийомів, ніколи не любив розмовляти більш ніж з двома- трьома особами заразом. Не люблю давати інтерв'ю і фотографуватися (не без підстав).
Мене втягли до телевізійної передачі «Ті-Ві тудей шоу», коли один з редакторів у фірмі «Патнам» заявив: «Звідки тобі знати, що це тобі не подобається, якщо ти ніколи не брав участі у телешоу?» Це виглядало логічно. Отож я пристав на пропозицію. І мав саму лише прикрість. Зате мені вже ніколи більше не кортіло, коли надходили пропозиції від інших телевізійних розмовних передач. Не вважаю, що це з мого боку «снобізм навпаки» чи якась удавана скромність. Просто я почуваюсь до біса ні в сих ні в тих. І майже кожний письменник, якого мені доводилося бачити по телевізору, виглядає по-дурному, цей засіб не про нас.
А в інтерв'ю я розпатякую як чорт його знає хто, і я не звинувачую й тих, хто бере інтерв'ю. Всі оці дурні заяви робив я, але ж я їх робив не так. Отож я відмовився від телебачення і будь-якої реклами, з інтерв'ю включно. І, дякуючи богу, я зроду не вдавався до поїздок по всій країні, які нібито сприяють успіхові книги. Не з огляду на інших людей, а з власної причини. Зустріч з незнайомою людиною завжди є стресом для моєї нервової системи, хоча, гадаю, це ж саме стосується більшості людей.
А тим часом я зробив, як виявилося, величезну помилку. Перед завершенням «Хрещеного Батька» я продав права на кишенькове видання «Щасливого пілігрима» за звичайний гонорар з виплатою півтори тисячі авансу. Я продав його видавництву «Лансер букс», і один з партнерів, Ірвін Стейн, був настільки люб'язний, що вислав мені півтори тисячі відразу, не відділяючи половину до дати виходу в світ.
Ще більшої помилки я припустився задовго до публікації, ще коли були написані перші сто сторінок «Хрещеного Батька». Агентство Уїльяма Морріса схвалило контракт зі студією «Парамаунт» на книгу за дванадцять з половиною тисяч на право вибору книги, з «підвищенням» до п'ятдесяти тисяч, якщо вони скористаються цим правом. Я вже мав своїм агентом Кандіду Донадіо, проте Уїльям Морріс підписав первісний контракт на книгу і тому репрезентував мене у відносинах з кіношниками. Мені не радили погоджуватися на ті умови, радили зачекати. Це все одно що комусь зануреному під воду порадити глибоко вдихнути. Я потребував грошей, і дванадцять з половиною тисяч готівкою здавалися мені скарбами самого форту Нокс. Тепер я маю сказати, що та помилка лежить цілком і повністю на моїй совісті. Я ніколи не закидав «Парамаунт», що вони придбали «Хрещеного Батька» так дешево. Протягом всього цього розділу я раз по раз згадую, як люди вдаються до речей, схожих на шахрайство, і у читача може скластися враження, що це мене обурює, дивує чи ображає. Нічого подібного. У тому світі і в тому суспільстві, в якому ми живемо, всі ці дії є цілком логічними. Той факт, що мені здається, ніби агентство Уїльяма Морріса обмахлювало, й продало мене з тельбухами студії «Парамаунт Пікчерз», не означає, що я ставлюсь несхвально, чи засуджую, чи навіть ображаюсь на нього з цього приводу. Я вважаю, що ним було виявлено зрозумілий діловий підхід.
Та будемо закінчувати. «Хрещений Батько» став у США бестселером номер один; шістдесят сім тижнів у списку бестселерів у «Нью-Йорк Таймс»; так само в Англії, Франції, Німеччині та інших країнах. Його перекладено на сімнадцять чи двадцять мов, я вже облишив підрахунок. Мене запевняють, що це найшвидше й найкраще розпродуване кишенькове літературне видання всіх часів або буде таким, коли одночасно з кінофільмом побачить світ «кіно видання» — але ж годі вірити всьому тому, що видавці можуть набалакати своєму авторові. Хоча Ралф Дей з видавництва «Фоусетт» виявився надійним чолов'ягою і забезпечив книзі дивовижну рекламу. Навіть виплатив мені все за те, що, як він каже, продав я сам. Хай там що, але книжка мала незаперечний успіх, і мені пригадується один з тих днів, коли я працював над нею. Дружина відправляла мене в продовольчий супермаркет, дочка попросила підкинути її до подруги, син хотів, щоб я відвіз його на тренування з футболу. Я спалахнув і вигукнув: «Господи-боже ж ти мій, чи ви, люди, не знаєте, що я працюю над книгою, яка може дати мені сто тисяч доларів?» Вони подивились на мене, і ми всі разом розсміялись.
Книга отримала значно кращі рецензії, ніж я сподівався. Мені б страшенно хотілося написати її краще. Вона мені подобається. У ній є міць, мені пощастило із створенням головного персонажу, якого широко сприйняли як майстерну вигадку. Але в цій книзі я писав нижче своїх можливостей.
Кінофільм
Мене аж ніяк не обходило, що робитиме Голлівуд з моєю книгою, ставлячи фільм, якщо звідти не звертатимуться до мене по допомогу. Але якось мені на очі потрапила газета з повідомленням, що Денні Томас хотів грати роль Хрещеного Батька. Ця новина нагнала на мене страху. Я завжди вважав, що для цієї ролі найкраще підходить Марлон Брандо. Отож через спільного приятеля Джеффа Брауна я зв'язався з Брандо, написав йому листа, і він люб'язно подзвонив мені. Ми переговорили по телефону. Він не читав книги, але сказав мені, що студія зроду не запросить його, хіба що на його участі наполягатиме хтось з впливових директорів. Вій був ввічливий, але не відчувалось, щоб пропозиція його зацікавила по- справжньому.
Я не знав під ту пору, що студія «Парамаунт» вирішила не знімати картину. Спричинилася до такого рішення та обставина, що поставлений студією фільм, під назвою «Побратимство» — також про мафію, — став творчою і фінансовою катастрофою. Коли я дивився «Побратимство», у мене було таке відчуття, ніби перші сто сторінок моєї книги дали якомусь кіносценаристу-пройдисвіту із завданням їх перелицювати. Відтак доручили Кірку Дугласу грати провідну роль і показувати, який він гангстер-симпатяга, що знай цілує малих діточок. А тоді звеліли братові вбити цього гангстера за наказом зверху.
Переглянувши той фільм, я не розсердився, хоча й вважав, що в «Парамаунт» мене обшахрували. Це нормально. Працюючи на журнали, в свій час я теж грішив заробітчанськими перелицюваннями. Але викликала огиду неприхована тупість кінофільму, його сценарію, всієї концепції, цілковите нерозуміння світу мафії. Я не знав тоді, що фінансовий крах того фільму примусив мозковий центр студії вважати, що стрічки про мафію прибутків не обіцяють. Лише коли «Хрещений Батько» став екстра-бестселером (шістдесят сім тижнів в списку бестселерів, складеному «Нью-Йорк Таймс», забезпечили йому таке визначення від комерсантів), на студії вирішили ставити кінокартину.
Нарешті продюсеру Елу Радді було доручено робити фільм, він прибув до Нью-Йорка, зустрівся з моїм агентом і повідомив, що студія «Парамаунт Пікчерз» хотіла, щоб я написав кіносценарій. Це буде дешевий фільм, сказав він, отож вони не можуть мені запропонувати багато. Я відхилив їхню пропозицію. Вони знайшли більше грошей, ще й процент з прибутків, і я погодився зустрітися з Радді. Ми домовилися поснідати в «Плаза». Радді — високий довгов'язий чолов'яга з нью-йоркською невимушеністю й шармом.
Він був такий славний, я навіть подумав, що поїздка до Каліфорнії, мабуть, і справді може бути приємною розвагою. Коли йому треба було під час нашої зустрічі вийти з залу «Плаза Едвардіан Рум», щоб відповісти на телефонні дзвінки, він елегантно вибачився: «Боже, — сказав він, — виглядає, так ніби те лайно в кінофільмах, але мені й справді треба переговорити».
Я теревенив з його дружиною і був потішений, коли вона видобула зі своєї ручної торбинки малесенького живого пуделя. Заледве той заскавчав, як торбинка у нього над головою знову закрилась на зіпер, щоб метрдотель не вгледів, звідки видобулося те дзявоління. Схоже на те, що Ел з дружиною скрізь крадькома тягають пуделя за собою. З торбинки цуцик не давав жодних ознак життя. Під кінець ленчу я був зачарований і подружжям, і пудельком і погодився написати сценарій.
Колеги-романісти цікавилися: чому я захотів устряти в кіно? Я ж не люблю шоу-бізнес, мені, як письменникові, треба писати романи.
Як же воно справді сталося? Коли я був бідний і працював вдома над своїми книжками, я клятвено пообіцяв своїй дружині, що якщо мені колись страшенно поталанить, я винайму собі студію й вирвусь з-під її тиранії. Протягом дня я був у домі як сіль в оці: вічно плутався у неї під ногами, зминав ліжко, створював безладдя у вітальні, тинявся з прокльонами по дому, вилітав, репетуючи, з своєї робочої кімнати, коли діти
Вы читаете Хрещений Батько
