ладити.
— Послухай, — переконував він, — ти лише спробуй. А згодом ми завжди зможемо її вирізати.
— Гаразд, — відповів я йому й пішов нагору до свого кабінету, де ще раз перечитав контракт. Авжеж, там було сказано, що продюсер може вказувати письменнику, як писати сценарій. Мені довелось починати фільм сценою молодечого кохання. Я написав її, і вона вийшла в мене нікчемною. Та коли показав її Елу, вона йому сподобалась.
Це мене потішило — полюби мою роботу, і я любитиму тебе. Проте я все одно був переконаний, що він помиляється. Наступні три дні я провів, граючи в теніс. Еге ж! Не три дні, а наступні два тижні. А потім вирішив на пару тижнів завіятися додому. Я сумував за дружиною і дітьми. Був місяць квітень, а весна в Нью-Йорку завжди гарна.
Радді поставився до мого рішення як джентльмен. Поки я жив удома, він і надалі сплачував мені щотижня п'ятсот доларів на дрібні витрати. Я пробув вдома пару тижнів, дещо зробив і прилетів знову до Каліфорнії із зупинкою в Лас-Вегасі, де проциндрив до решти все з того, що заощадив із своїх кишенькових.
Від квітня до серпня я чудово проводив час: Каліфорнія, теніс і загоряння на сонці — аж поки не з'явиться ностальгія, а тоді знову подорож додому. А тоді, коли вже мені починає діяти на нерви домашнє життя — назад до Каліфорнії. Ніхто не знав, де й коли я об'явлюся. А тим часом усі, з ким доводилося зустрічатися в Каліфорнії, перевершували самих себе у зачаровуванні моєї особи. Переді мною майже запобігали, іншого слова тут і не добереш. Я аж ніяк не перепрацьовував, та на це, здається, ніхто не зважав.
Той факт, що я був самітником, який після двадцяти років виповз із своєї схованки, не означав, що я був «зеленим наївняком». Проте люди з кіносвіту й справді завжди обворожують, навіть якщо їхні чари і не завжди бувають безкорисливі. Однією з найбільших несподіванок для мене було відкриття такої душевності акторів. Сценаристи, режисери й продюсери завжди тиранять виконавців. А актори-кінозірки вважаються телепнями. Актрисами в їхньому особистому і професійному житті завжди маніпулюють силоміць. Вважається, що у них не може бути ні інтелекту, ні чутливості.
Хоча я на власні очі побачив: дуже часто має місце якраз протилежне. Я відкрив для себе, що багато хто з них обдаровані інтелектом і скромністю, чутливі й сором'язливі за характером. Я бачив, що на початку кар'єри, та й потім, їх жорстоко експлуатують продюсери, студії, агенти й всілякі пройдисвіти. їм доводиться зазнавати найнеймовірніших принижень, щоб отримати саму лише можливість займатися своїм мистецтвом. Побачивши, через що їм доводиться перейти на початку кар'єри, і беручи до уваги довгі роки очікування, легко вибачити їхні ексцеси, коли згодом вони стають відомими й впливовими.
З квітня по серпень 1970 року я гасав між Нью-Йорком і Лос-Анджелесом, працюючи над сценарієм, граючи в теніс, смакуючи голлівудський спосіб життя. Все було чудесно. Час, поки автор не здасть рукопис, є своєрідним медовим місяцем. Всі тебе люблять, всі тебе знають.
Мені подобалося спостерігати гарненьких дівчаток, що обходять офіси режисерів, беручи проби на ролі. У кожної студії є зграя режисерів, що винаймають офіси на її території, коли готуються зйомки фільму. Дев'ятсот дев'яносто дев'ять з тисячі цих фільмів так ніколи і не бувають реалізовані. А тим часом режисери зустрічаються з артистами, що приходять читати і розігрувати ролі, вивчають рукописи і ведуть тривалі щирі розмови про те, як слід грати ту чи ту роль. Поза студією є ще десять тисяч претендентів, які написали сценарії і мають при собі три контейнери плівки, щоб знімати самотужки незалежний фільм. І вони теж бесідують з мільйоном гарненьких молодих американок і американців, які злетілися в Лос-Анджелес, щоб потрапити на кіноекран. Усе це, на додаток до чудової погоди і яскравого сонця, створює в Голлівуді атмосферу, яка не була позбавлена для мене принаймні деякої привабливості.
Інколи я бував на перегляді фільмів у закритому кінозалі. Ніякого задоволення. Під час сеансу люди говорять по телефону, передають і отримують повідомлення, жартують, теревенять. Я ж ходжу в кіно, як віруючий до церкви — сприймаю фільм серйозно. Або просто виходжу з кінотеатру, і квит.
Вечорами я заглядав у офіс до Ела Радді, і ми випивали з ним і з його персоналом. З Елом завжди дуже легко, він чудовий оповідач, його оточення — симпатичні люди. Це був один з найприємніших періодів мого дня на студії.
Тепер уже мені хотілося подати «Парамаунт Пікчерз» видатний рукопис і зробити знаменитий видатний фільм. Я ставав амбітним, це ж, зрештою, був мій фільм. Чудово знаючи своє місце в «заявочному списку» команди (я йшов восьмим номером), я все ж таки настільки себе накрутив, що заявив: перша редакція сира і її не слід брати до уваги. Це дорівнювало з мого боку наданню студії права на довільну переробку рукопису й втрату кругленьких двадцяти п'яти тисяч. Мені ж хотілося завоювати їхні симпатії, хотілось довести, що я й справді «вкоренився на нашому боці». Звідки мені було знати, що як тільки я заявлю про неспроможність першого варіанта, його ніхто не стане читати.
А тоді відбулися дві події, що примусили мене позбуватися отих сентиментальних дурниць.
Одного дня, коли я зайшов до його кабінету, Радді говорив по телефону. Розмовляючи, він переписував сценарій, який йому треба було подати до іншої кіностудії. Я здивовано стежив за ним. По суті, він працював, не відволікаючись від телефонної розмови. У мене завжди викликали захоплення люди, здатні робити два діла одночасно. Таке вдається не багатьом. Але це був особливий випадок. Заключною фразою його телефонної розмови було: «Тепер, здається, я вже вилизав рукопис».
Я переповідаю цей випадок без наміру викликати обурення у письменників чи присоромити режисерів. Але він тоді відкрив мені очі на моє становище. І я знову на п'ять днів поринув у теніс. Бо то був не мій фільм.
Гадаю, треба пояснити, чому цей випадок не засмутив і не образив мене як письменника. Часто доводиться читати, що кінозірка переписує її чи його слова, що режисер виправляє сценарій, а продюсер «доводить рукопис до кондиції». І все ж таки неможливо сердитися, якщо ви справді розумієте, чому це відбувається. Приміром, під час другої світової війни я був прикомандирований до англійської армії, якось ми зустрілися з частинами російської армії в одному містечку на півночі Німеччини. Здається, ця російська дивізія, набрана в дикій азіатській області, ніколи не бачила водогону. Вони були вражені тим, що вода біжить з мідного крана. Росіянин у хутряній шапці відірвав кран від стіни і прибив його до стовпчика в паркані. Відкрутивши кран, він здивувався, коли звідти й не капнула вода. Він вважав, що вода тече просто з самого крана. Йому ніколи не доводилося мати справу з принципом дії водогону. Якщо хочете, можете сміятися над цим, але справа тут не в примітивній тупості, а в звичайнісінькій необізнаності.
Коли режисер, чи кінозірка, чи продюсер беруться за перо, стаються такі ж самі речі (безперечно, бувають і винятки). Вони вірять, що слова течуть з пера. І знову ж таки це не тупість, а все та ж сама необізнаність. Вони просто поняття не мають про принципи дії художнього слова. Ось чому письменникам і не слід ображатися. їм слід забиратися якомога далі від кінобізнесу.
Друга річ, яка мене доконала, пов'язана з Пітером Бартом. На один з літніх місяців я винайняв будинок у Малібу і привіз з Нью-Йорка свою родину. Проваландавшись перед тим майже чотири місяці, я тепер серйозно засів за роботу. Мені друкувала секретарка, робота над кіносценарієм, як то кажуть, пішла. Але я не витримав термінів подання першого варіанта (якщо б я був не віддав на їхню милість першу редакцію, намагаючись засвідчити моє добре до них ставлення, все було б гаразд). Бартові було відомо, що я бив байдики, і він почав на мене тиснути. Я сказав: добре, до кінця тижня. Звісно, до кінця тижня я не вклався. Але він наполягав. Мені залишалося переписати заключний розділ, ще раз пройтись по ньому й відредагувати, як того заслуговує серйозна робота. А тоді, й не тому, що Барт чи ще хтось «діставали» мене, вони при цьому завжди були ввічливі й люб'язні, просто зненацька я сказав собі: «Яка мені різниця? Це ж не МІЙ фільм!»
І тому я наказав секретарці просто передрукувати написане й не став переглядати заключну частину. А потім вдягнув плавки і вперше після переїзду в будинок на чудовому узбережжі в Малібу подався на пляж: буду розкошувати на океанських хвилях.
Вчинив я абсолютно по-дурному. Замість ображатися, я мав примусити їх ще зачекати. Відчуваю докори сумління. Треба б мені бути дорослішим. Невірно це було з мого боку ще й тому, що я терпіти не можу мокнути в океані.
Отже, я подав рукопис, і він усім сподобався. Звісно, відповідно до контракту, я мав його виправляти. Тепер треба було винайняти режисера. Пішов серпень 1970 року. А тим часом протягом наступних місяців, поки тривали пошуки режисера, у мене сталося кілька пригод. Найцікавіша — з Френком Сінатрою, який входить до десятки найпопулярніших людей світу. Я захоплювався ним на відстані, він був моїм кумиром.
— Послухай, — переконував він, — ти лише спробуй. А згодом ми завжди зможемо її вирізати.
— Гаразд, — відповів я йому й пішов нагору до свого кабінету, де ще раз перечитав контракт. Авжеж, там було сказано, що продюсер може вказувати письменнику, як писати сценарій. Мені довелось починати фільм сценою молодечого кохання. Я написав її, і вона вийшла в мене нікчемною. Та коли показав її Елу, вона йому сподобалась.
Це мене потішило — полюби мою роботу, і я любитиму тебе. Проте я все одно був переконаний, що він помиляється. Наступні три дні я провів, граючи в теніс. Еге ж! Не три дні, а наступні два тижні. А потім вирішив на пару тижнів завіятися додому. Я сумував за дружиною і дітьми. Був місяць квітень, а весна в Нью-Йорку завжди гарна.
Радді поставився до мого рішення як джентльмен. Поки я жив удома, він і надалі сплачував мені щотижня п'ятсот доларів на дрібні витрати. Я пробув вдома пару тижнів, дещо зробив і прилетів знову до Каліфорнії із зупинкою в Лас-Вегасі, де проциндрив до решти все з того, що заощадив із своїх кишенькових.
Від квітня до серпня я чудово проводив час: Каліфорнія, теніс і загоряння на сонці — аж поки не з'явиться ностальгія, а тоді знову подорож додому. А тоді, коли вже мені починає діяти на нерви домашнє життя — назад до Каліфорнії. Ніхто не знав, де й коли я об'явлюся. А тим часом усі, з ким доводилося зустрічатися в Каліфорнії, перевершували самих себе у зачаровуванні моєї особи. Переді мною майже запобігали, іншого слова тут і не добереш. Я аж ніяк не перепрацьовував, та на це, здається, ніхто не зважав.
Той факт, що я був самітником, який після двадцяти років виповз із своєї схованки, не означав, що я був «зеленим наївняком». Проте люди з кіносвіту й справді завжди обворожують, навіть якщо їхні чари і не завжди бувають безкорисливі. Однією з найбільших несподіванок для мене було відкриття такої душевності акторів. Сценаристи, режисери й продюсери завжди тиранять виконавців. А актори-кінозірки вважаються телепнями. Актрисами в їхньому особистому і професійному житті завжди маніпулюють силоміць. Вважається, що у них не може бути ні інтелекту, ні чутливості.
Хоча я на власні очі побачив: дуже часто має місце якраз протилежне. Я відкрив для себе, що багато хто з них обдаровані інтелектом і скромністю, чутливі й сором'язливі за характером. Я бачив, що на початку кар'єри, та й потім, їх жорстоко експлуатують продюсери, студії, агенти й всілякі пройдисвіти. їм доводиться зазнавати найнеймовірніших принижень, щоб отримати саму лише можливість займатися своїм мистецтвом. Побачивши, через що їм доводиться перейти на початку кар'єри, і беручи до уваги довгі роки очікування, легко вибачити їхні ексцеси, коли згодом вони стають відомими й впливовими.
З квітня по серпень 1970 року я гасав між Нью-Йорком і Лос-Анджелесом, працюючи над сценарієм, граючи в теніс, смакуючи голлівудський спосіб життя. Все було чудесно. Час, поки автор не здасть рукопис, є своєрідним медовим місяцем. Всі тебе люблять, всі тебе знають.
Мені подобалося спостерігати гарненьких дівчаток, що обходять офіси режисерів, беручи проби на ролі. У кожної студії є зграя режисерів, що винаймають офіси на її території, коли готуються зйомки фільму. Дев'ятсот дев'яносто дев'ять з тисячі цих фільмів так ніколи і не бувають реалізовані. А тим часом режисери зустрічаються з артистами, що приходять читати і розігрувати ролі, вивчають рукописи і ведуть тривалі щирі розмови про те, як слід грати ту чи ту роль. Поза студією є ще десять тисяч претендентів, які написали сценарії і мають при собі три контейнери плівки, щоб знімати самотужки незалежний фільм. І вони теж бесідують з мільйоном гарненьких молодих американок і американців, які злетілися в Лос-Анджелес, щоб потрапити на кіноекран. Усе це, на додаток до чудової погоди і яскравого сонця, створює в Голлівуді атмосферу, яка не була позбавлена для мене принаймні деякої привабливості.
Інколи я бував на перегляді фільмів у закритому кінозалі. Ніякого задоволення. Під час сеансу люди говорять по телефону, передають і отримують повідомлення, жартують, теревенять. Я ж ходжу в кіно, як віруючий до церкви — сприймаю фільм серйозно. Або просто виходжу з кінотеатру, і квит.
Вечорами я заглядав у офіс до Ела Радді, і ми випивали з ним і з його персоналом. З Елом завжди дуже легко, він чудовий оповідач, його оточення — симпатичні люди. Це був один з найприємніших періодів мого дня на студії.
Тепер уже мені хотілося подати «Парамаунт Пікчерз» видатний рукопис і зробити знаменитий видатний фільм. Я ставав амбітним, це ж, зрештою, був мій фільм. Чудово знаючи своє місце в «заявочному списку» команди (я йшов восьмим номером), я все ж таки настільки себе накрутив, що заявив: перша редакція сира і її не слід брати до уваги. Це дорівнювало з мого боку наданню студії права на довільну переробку рукопису й втрату кругленьких двадцяти п'яти тисяч. Мені ж хотілося завоювати їхні симпатії, хотілось довести, що я й справді «вкоренився на нашому боці». Звідки мені було знати, що як тільки я заявлю про неспроможність першого варіанта, його ніхто не стане читати.
А тоді відбулися дві події, що примусили мене позбуватися отих сентиментальних дурниць.
Одного дня, коли я зайшов до його кабінету, Радді говорив по телефону. Розмовляючи, він переписував сценарій, який йому треба було подати до іншої кіностудії. Я здивовано стежив за ним. По суті, він працював, не відволікаючись від телефонної розмови. У мене завжди викликали захоплення люди, здатні робити два діла одночасно. Таке вдається не багатьом. Але це був особливий випадок. Заключною фразою його телефонної розмови було: «Тепер, здається, я вже вилизав рукопис».
Я переповідаю цей випадок без наміру викликати обурення у письменників чи присоромити режисерів. Але він тоді відкрив мені очі на моє становище. І я знову на п'ять днів поринув у теніс. Бо то був не мій фільм.
Гадаю, треба пояснити, чому цей випадок не засмутив і не образив мене як письменника. Часто доводиться читати, що кінозірка переписує її чи його слова, що режисер виправляє сценарій, а продюсер «доводить рукопис до кондиції». І все ж таки неможливо сердитися, якщо ви справді розумієте, чому це відбувається. Приміром, під час другої світової війни я був прикомандирований до англійської армії, якось ми зустрілися з частинами російської армії в одному містечку на півночі Німеччини. Здається, ця російська дивізія, набрана в дикій азіатській області, ніколи не бачила водогону. Вони були вражені тим, що вода біжить з мідного крана. Росіянин у хутряній шапці відірвав кран від стіни і прибив його до стовпчика в паркані. Відкрутивши кран, він здивувався, коли звідти й не капнула вода. Він вважав, що вода тече просто з самого крана. Йому ніколи не доводилося мати справу з принципом дії водогону. Якщо хочете, можете сміятися над цим, але справа тут не в примітивній тупості, а в звичайнісінькій необізнаності.
Коли режисер, чи кінозірка, чи продюсер беруться за перо, стаються такі ж самі речі (безперечно, бувають і винятки). Вони вірять, що слова течуть з пера. І знову ж таки це не тупість, а все та ж сама необізнаність. Вони просто поняття не мають про принципи дії художнього слова. Ось чому письменникам і не слід ображатися. їм слід забиратися якомога далі від кінобізнесу.
Друга річ, яка мене доконала, пов'язана з Пітером Бартом. На один з літніх місяців я винайняв будинок у Малібу і привіз з Нью-Йорка свою родину. Проваландавшись перед тим майже чотири місяці, я тепер серйозно засів за роботу. Мені друкувала секретарка, робота над кіносценарієм, як то кажуть, пішла. Але я не витримав термінів подання першого варіанта (якщо б я був не віддав на їхню милість першу редакцію, намагаючись засвідчити моє добре до них ставлення, все було б гаразд). Бартові було відомо, що я бив байдики, і він почав на мене тиснути. Я сказав: добре, до кінця тижня. Звісно, до кінця тижня я не вклався. Але він наполягав. Мені залишалося переписати заключний розділ, ще раз пройтись по ньому й відредагувати, як того заслуговує серйозна робота. А тоді, й не тому, що Барт чи ще хтось «діставали» мене, вони при цьому завжди були ввічливі й люб'язні, просто зненацька я сказав собі: «Яка мені різниця? Це ж не МІЙ фільм!»
І тому я наказав секретарці просто передрукувати написане й не став переглядати заключну частину. А потім вдягнув плавки і вперше після переїзду в будинок на чудовому узбережжі в Малібу подався на пляж: буду розкошувати на океанських хвилях.
Вчинив я абсолютно по-дурному. Замість ображатися, я мав примусити їх ще зачекати. Відчуваю докори сумління. Треба б мені бути дорослішим. Невірно це було з мого боку ще й тому, що я терпіти не можу мокнути в океані.
Отже, я подав рукопис, і він усім сподобався. Звісно, відповідно до контракту, я мав його виправляти. Тепер треба було винайняти режисера. Пішов серпень 1970 року. А тим часом протягом наступних місяців, поки тривали пошуки режисера, у мене сталося кілька пригод. Найцікавіша — з Френком Сінатрою, який входить до десятки найпопулярніших людей світу. Я захоплювався ним на відстані, він був моїм кумиром.
Вы читаете Хрещений Батько
