Том Хейген ухилився:
— Я тобі скажу одну річ, якої ти не навчився від нього: ніколи не говори так, як ти оце почав говорити. Є речі, які треба робити, і їх роблять, але ніколи про них не говорять. Не намагайся виправдати їх. їх не можна виправдати. Просто роби, й квит. А потім забудь про це, та й годі.
Майкл насупився. А потім спокійно спитав:
— Чи вважаєш ти, як консільйорі, що для дона й для «родини» небезпечно залишати живим Солоццо?
— Так.
— Ну й квит, — сказав Майкл. — Отже, я повинен його вбити.
***
Майкл Корлеоне стояв на Бродвеї перед рестораном Джека Демпсі й чекав, коли за ним приїдуть. Він глянув на годинник. Було п'ять хвилин до восьмої. Видно, Солоццо збирався продемонструвати свою пунктуальність. Майкл навмисне приїхав заздалегідь. Він чекав уже п'ятнадцять хвилин. Дорогою від Лонг- Біч до міста він весь час намагався забути про наговорене Хейгенові. Бо якщо вірити сказаному, його життя ступало на шлях, з якого не звернути. Але ж чи можна буде змінити життя після сьогоднішнього вечора? Потім Майкл похмуро подумав: якщо він не перестане морочити собі голову такими дурницями, то й взагалі, чого доброго, після сьогоднішнього вечора буде мерцем. Треба думати про справу. Солоццо — не дурень, та й Маккласкі теж горішок міцний, дай боже. Перебита щелепа нову занила. Майкл навіть зрадів болеві, що мобілізував його волю.
Цього зимового холодного вечора Бродвей не був такий людний, як звичайно, хоча й наближався час початку вистав у театрах. Майкл здригнувся, коли довгий чорний автомобіль підкотив до тротуару. Перехилившись, водій відчинив передні дверцята й сказав: «Сідай, Майку». Майкл не знав цього молодого чепуруна з шовковистим волоссям, у розстебнутій сорочці, однак сів у машину. На задньому сидінні побачив капітана Маккласкі й Солоццо, який простяг руку через спинку сидіння. Майкл стиснув її. Рука була тверда, тепла й суха. Солоццо сказав:
— Я радий, що ти прийшов, Майку. Думаю, ми зможемо все залагодити. Страхіття, я хотів усе влаштувати зовсім не так. Цього б ніколи не сталося.
— Сподіваюся, ми утрясемо все ще сьогодні, я б не хотів, щоб мого батька знову турбували, — спокійно відповів йому Майкл Корлеоне.
— Ніхто його більше не турбуватиме, — щиро запевнив Солоццо. — Присягаюся тобі своїми дітьми, що його ніхто не турбуватиме. Просто будь неупереджений під час переговорів. Сподіваюсь, що ти не такий гарячкуватий, як твій брат Сонні. З ним просто неможливо вести справу.
Капітан Маккласкі буркнув і собі:
— Він добрий хлопчина, славний, їй-богу. — Капітан перехилився вперед і добродушно поплескав Майкла по плечу. — Я шкодую, що того вечора все так недоладно сталося, Майку. Я вже старію й через усяку дрібницю дратуюся, треба міняти роботу. Гадаю, що невдовзі піду у відставку. Вже не можу зносити спокійно прикрощів, а ви ж знаєте, цілий день самі прикрощі та прикрощі, та що там казати. — Сумно зітхнувши, Маккласкі безсоромно облапав Майкла, перевіряючи, чи немає при ньому зброї.
Майкл побачив легку усмішку на устах водія. Машина їхала на захід без видимих спроб відірватися від можливої погоні. З'їхали на трасу «Вест-Сайд-Хайвей», то випереджаючи інші машини, то пропускаючи їх уперед. Якби хтось сидів на «хвості», він мусив би робити те ж саме. А потім, на превеликий Майклів подив, звернули до мосту Джорджа Вашингтона. Отже, вони прямували до Нью-Джерсі. «Не знаю, хто інформував Сонні про місце зустрічі, — подумав Майкл, — але нас просто-таки пошили в дурні».
Машина проминула під'їзди і з'їхала на міст, залишивши позад себе яскраві вогні міста. Майкл сидів з байдужим виглядом. Збираються втопити його в драговині чи просто в останню хвилину хитрющий Солоццо змінив місце зустрічі? Та коли вони майже перетнули Гудзон, водій несподівано круто вивернув кермо. Важкий автомобіль ледь не злетів у повітря, наштовхнувшись на підвищення, що розділяє проїжджу смугу, й вилетів на ту половину дороги, що веде назад у Нью-Йорк. Маккласкі й Солоццо дивилися назад, чи не намагається ще хтось повторити їхній трюк. Тепер водій гнав щодуху у Нью-Йорк; вони з їхали я мосту й завернули в Бронкс. Пробиралися завулочками, па ними ніхто не гнався. Було вже близько дев'ятої години. Пересвідчившись, що їх ніхто не переслідує, Солоццо запалив сигарету. Перед тим він простяг свою пачку Маккласкі й Майклу, але обидва відмовилися. Солоццо сказав водієві:
— Добре зроблено. Я не забуду.
Через десять хвилин машина підкотилась до ресторану в невеликому італійському кварталі. На вулицях не було ні душі. Час був таки пізній, і вже мало хто вечеряв у ресторані. Майкл побоювався, що водій теж піде з ними, але той залишився в машині. Посередник не нагадував про шофера, про нього взагалі ніхто не говорив. Якщо підходити буквально, то Солоццо порушив домовленість, узявши його я собою. Але Майкл вирішив змовчати, знаючи, що, на їхню думку, він не наважиться звертати увагу на це порушення, побоїться ризикувати можливістю досягти згоди під час переговорів.
Всі троє сіли за єдиним круглим столом. Солоццо відмовився від окремого кабінету. Крім них, у ресторані було ніг двоє відвідувачів. Майкла цікавило: хто вони — чи не люди Солоццо? А втім, хіба не однаково. Доки вони втруться, все буде зроблено.
— Чи добре тут готують італійські страви? — спитав Маккласкі з щирим інтересом.
Солоццо запевнив його.
— Спробуйте телятину — кращої не покуштуєте ніде в Нью-Йорку.
Єдиний офіціант приніс і розкоркував пляшку вина. Він налив по вінця три келихи. Дивно, але Маккласкі не пив.
— Видно, я єдиний непитущий ірландець. Надто багато я бачив порядних людей, що попадали в халепу через зеленою змія.
— Я говоритиму з Майком по-італійському. Не тому, що я вам не довіряю чи там що, а просто я не можу як слід висловлюватися англійською, а мені треба переконати Майкла, що я не замишляю нічого поганого, що і наша сьогоднішня зустріч, і досягнення угоди — в наших спільних інтересах. Не ображайтеся, їй-богу, річ тут не в недовір'ї.
Капітан Маккласкі подивився на них з іронічною посмішкою.
— Ет, яка мені справа, говоріть собі, а я візьмусь до телятини та спагетті.
Солоццо швидко заговорив до Майка сицилійською говіркою.
— Ти повинен зрозуміти: те, що сталося між мною і твоїм батьком, — це суто ділова проблема. Я глибоко поважаю дона Корлеоне, навіть радо пішов би до нього на службу, але ти повинен зрозуміти, що твій батько відстав від життя. Він заважає прогресові. Бізнес, за який я взявся, — це перспективна справа, справа майбутнього, вона обіцяє кожному, хто за неї візьметься, нечувані мільйони доларів. Але твій батько не дає їй ходу, бо його обсіли якісь надумані сумніви. Тим самим він сковує ініціативу таких людей, як я. Так, я знаю, він каже мені: «Катай, це твоє діло», — але нам обом добре відомо, що це нездійсненна річ. Ми будемо наступати один одному на мозолі. І його відповідь, по суті, означає, що я не зможу провадити мій бізнес. Я — людина, яка поважає себе, і я нікому не дозволю нав'язувати мені свою волю. Отож що сталося, те мусило статися. Я тобі скажу більше — за мною підтримка, мовчазна підтримка всіх «родин» Нью-Йорка. А «родина» Татталья вступила до мене в спілку. Якщо ця сварка триватиме, то «родині» Корлеоне доведеться самій, без нікого, виступати проти всіх «родин». Можливо, якби твій батько був здоровий, у вас би щось і вийшло. Але твій старший брат, пробач на слові, — це не Хрещений. А ірландський консільйорі Хейген — не Дженко Абандандо, земля йому пухом. Отож я пропоную мир, перемир'я. Облишмо всю ворожнечу, поки не видужає твій батько і не зможе взяти участі в переговорах. «Родина» Татталья погоджується, під моїм впливом і за винагороду з мого боку, не мститися за їхнього сина Бруно. Ми укладемо мир. А тим часом мені треба якось заробляти, і я потроху робитиму свій бізнес. Я не прошу вашого співробітництва, але я прошу «родину» Корлеоне не втручатися. Це мої пропозиції. Я гадаю, що у тебе є повноваження приймати пропозиції, укладати угоду.
Майкл запитав також італійською:
— Скажи докладніше, як ти думаєш розпочати свій бізнес, яку роль приділяєш нашій «родині», які прибутки ми могли б з цього мати.
— Хочеш вислухати пропозиції у всіх подробицях? — перепитав Солоццо.
Майкл поважно відповів:
Вы читаете Хрещений Батько
