пані Корлеоне гнівно обернулася до Тома Хейгена і вичитала йому італійською, закінчивши словами:
— Ти навіть не налив бідній дівчині чашку кави, ех ти, безсоромнику. — Узяла Кей за руку і повела її до кухні. Рука старої була дивно тепла й жива.
— Випий кави і поїж, а потім тебе відвезуть додому. Я не хочу, щоб така гарна дівчина, як ти, їхала поїздом. — Вона всадовила Кей, а сама заметушилась по кухні, скидаючи пальто й капелюшок і кидаючи їх на стілець. За хвилину на столі з'явився хліб, сир і ковбаса, а на плиті вже закипала кава. Кей сказала соромливо:
— Я прийшла розпитати про Майкла, бо не мала від нього жодної звістки. Пан Хейген каже, що ніхто не знає, де Майкл тепер, і що згодом він сам сповістить про себе.
Хейген заквапився пояснити:
— Мамо, більше нічого ми їй зараз не можемо сказати.
Пані Корлеоне кинула на нього погляд, повний нищівного презирства:
— Хто ти такий, щоб учити мене, що робити? Навіть мій чоловік не вказує мені, що робити, хай його Господь помилує. — Вона перехрестилась.
— А як себе має пан Корлеоне? — запитала Кей.
— Добре, добре. Він уже старіє, дурнішає, отож і допустив, щоб сталась така оказія! — Вона не поважно постукала себе по лобі. Потім налила кави й примусила Кей з’їсти трохи хліба з сиром.
Коли випили каву, пані Корлеоне затисла долоню Кей у і моїх темних долонях і тихесенько сказала:
— Майкл не напише тобі, ти від нього не діждешся звістки. Він переховуватиметься два-три роки. А може, й довше, може , багато довше. Їдь собі додому, знайди собі доброго хлопця і виходь за нього заміж.
Кей витягла лист із своєї сумочки:
— Чи не могли б ви переслати йому?
Стара жінка взяла лист і погладила Кей по щоці:
— Авжеж, авжеж, — відповіла вона. Хейген почав було протестувати, але стара вилаялася на нього італійською. А потім провела Кей до дверей. Швидко цьомкнула її в щоку і сказала:
— Забудь про Майкла. Він уже не для тебе.
На Кей чекала машина, спереду сидів водій і ще один чоловік. Вони довезли її аж до готелю, не вимовивши дорозі ані слова. Кей також мовчала. Вона намагалася призвичаїти себе до думки, що той, кого вона кохала, був безжальним убивцею. Адже про це сказала його мати — людина, якій не можна не повірити.
Розділ 16
Карло Ріцці був злий на весь світ. По шлюбі він мав би стати повноправним членом «родини» Корлеоне, а йому лише для відчіпного віддали невеличку букмекерську контору в північно-східній частині Манхеттена. Він розраховував на один із будинків у завулку на Лонг-Біч; адже дон міг коли завгодно виселити пожильців, Карло якраз цього й сподівався, був певен, що, оселившись разом з родиною Корлеоне, буде втаємничений в усі справи. Але ж дон не по правді повівся з ним. «Великий дон», — думав Карло презирливо. Старий «вусатий ведмежатник», якого вбивці застукали серед вулиці, мов жовтодзьобого злодійкуватого молокососа. Він мав надію, що старе стерво скоро вріже дуба. Колись вони товаришували з Сонні. Якщо Сонні стане на чолі «родини», можливо, тоді Карло пощастить вибитися в люди.
Він дивився, як дружина наливає йому каву. Боже, на кого вона схожа. Не минуло й п'яти місяців після весілля, а її вже отак роздуло. Вже й понесла. Оці італійки зі Сходу — справжні корови.
Він поляскав її по м'якому опасистому стегну. Кокні всміхнулася до нього, але Карло сказав презирливо:
— На тобі більше сала, ніж на свині.
Було приємно бачити, як сльози набігли їй на очі від образи. Нехай вона й донька «Великого дона», але ж вона його дружина, його власність, і він може об неї хоч ноги витирати. Його самолюбство тішило бодай те, що він міг поводитися з дочкою самого Корлеоне, як з підстилкою при дверях.
Карло зразу ж поставив її на належне місце. Вона хотіла залишити собі оту торбинку з конвертами, в яких їм дарували гроші на весіллі. Карло нагородив її добрим синцем під око і забрав гроші, так і не сказавши, що він з тими грошима зробив, бо це могло й не минутись йому так легко. Ще й досі було трохи прикро. Боже, спустив майже п'ятнадцять тисяч у тоталізатор і на дівчат у кабаре.
Карло відчув, що Конні ззаду стежить за ним, і тому, граючи м'язами, потяг до себе тарілку з булочками через увесь стіл. Він тільки-но впорав яєчню й шинку, але ж був нівроку чолов'яга, отож любив добряче поснідати. Його тішило враження, яке він справляв цю мить на дружину. Вона бачила не звичайного вам чорнявого солоденького італійчика, а високо підстриженого блондина з міцними руками, вкритими золотавим волоссям, з широкими плечима й тонким станом. Авжеж, він сильніший за будь-кого з так званих «міцних хлопців», що працювали на «родину». Сильніший за Клеменцу, Тессіо, Рокко Лампоне й того Полі, якого хтось пристукнув. Цікаво, на чому він уклепався. Потім чомусь згадав про Сонні. Один на один він упорався б і з Сонні, хоч той трохи вищий і важчий. Щоправда, його страхала слава Сонні, хоча Карло знав його як веселого й дотепного хлопця. Так, хто-хто, а вони з Сонні — щирі приятелі. Може, як помре старий дон, усе налагодиться.
Не поспішаючи, він допив каву. Хіба це квартира? Він звик до просторіших помешкань Заходу. Скоро треба буде їхати на своє «підприємство», приймати ставки. Сьогодні неділя — найнапруженіший день тижня, бейсбольні ігри в повному розпалі, завершуються баскетбольні змагання і починаються вечірні перегони. Чого це там Конні метушиться? Він обернувся.
Вона вбиралася в модне серед нью-йоркських італійок вбрання, якого Карло терпіти не міг. Шовкова квітчаста сукня з паском, виставлені напоказ браслет і сережки й пишні рукави. Вона здавалась років на двадцять старішою.
— Куди це ти вичепурилася?
Вона холодно відповіла:
— Провідати батька на Лонг-Біч. Він ще не встає з ліжка, і комусь завжди треба бути коло нього.
— А «концертом» все ще Сонні заправляє? — поцікавився Карло.
— Яким концертом? — Конні безтямно глянула на нього.
Карло оскаженів.
— Ах ти ж, стерво вошиве, я тебе або навчу, як розмовляти зі мною, або ж виб'ю дитину з твого коров'ячого черева.
Конні перелякалась, і це тільки додало йому сказу. Карло підхопився зі стільця і ляснув її по щоці, залишивши червоний слід. Не відходячи, вдарив її ще, ще і ще раз. Верхня губа репнула, з неї бризнула кров, і вона на очах набрякла. Це зупинило його. Він не хотів залишати слідів. Конні побігла в спальню, грюкнула дверима й клацнула ключем. Карло засміявся і сів допивати каву.
Потім сидів і курив, аж поки настав час одягатися. Карло постукав у двері.
— Ану, відчини, поки я не виламав дверей. — Ніякої відповіді. — Давай, мені треба збиратися, — Карло підняв голос. Він чув, як вона встала з ліжка, підійшла до дверей і повернула ключа. Коли зайшов, Конні вже відвернулася спиною до нього, підійшла до ліжка і впала на нього обличчям до стіни.
Карло, хутенько вдягнувшись, побачив, що вона вже в самій сорочці. А йому хотілося, щоб Конні навідала батька — може принесе звідти якісь вісті.
— Що таке? Кілька ляпасів вибили з тебе всю охоту?
Ну й ледача ж вона.
— Нікуди я не піду, — якось невиразно промимрила він, і в її голосі бриніли сльози.
Карло нетерпляче схопив її за плече й повернув до себе. І зразу побачив, чому Конні не хотіла виходити з дому. Мабуть, її правда. Здається, він ударив її сильніше, ніж хотів. Ліва щока напухла, а розбита верхня губа висіла під носом смішною білою ґулею.
— Дарма. Але я пізно прийду. В неділю завжди багато роботи.
Вийшовши з дому, Карло побачив на своїй машині поліцейський зелений талон. Отже, його знову оштрафовано на п'ятнадцять доларів за те, що поставив машину в недозволеному місці. Він поклав талон на купку інших у машині в бардачок. Карло був у доброму гуморі. Йому завжди відлягало, коли притискав цю розбещену паскуду Конні. Ніби оце розквитався за те, що ним потурали в «родині» Корлеоне.
Коли він провчив її перший раз, то й сам трохи злякався. Вона зразу ж помчала на Лонг-Біч поскаржитися батькові й матері й показати їм синця під оком. Тоді він добряче перепудив. Але,
— Ти навіть не налив бідній дівчині чашку кави, ех ти, безсоромнику. — Узяла Кей за руку і повела її до кухні. Рука старої була дивно тепла й жива.
— Випий кави і поїж, а потім тебе відвезуть додому. Я не хочу, щоб така гарна дівчина, як ти, їхала поїздом. — Вона всадовила Кей, а сама заметушилась по кухні, скидаючи пальто й капелюшок і кидаючи їх на стілець. За хвилину на столі з'явився хліб, сир і ковбаса, а на плиті вже закипала кава. Кей сказала соромливо:
— Я прийшла розпитати про Майкла, бо не мала від нього жодної звістки. Пан Хейген каже, що ніхто не знає, де Майкл тепер, і що згодом він сам сповістить про себе.
Хейген заквапився пояснити:
— Мамо, більше нічого ми їй зараз не можемо сказати.
Пані Корлеоне кинула на нього погляд, повний нищівного презирства:
— Хто ти такий, щоб учити мене, що робити? Навіть мій чоловік не вказує мені, що робити, хай його Господь помилує. — Вона перехрестилась.
— А як себе має пан Корлеоне? — запитала Кей.
— Добре, добре. Він уже старіє, дурнішає, отож і допустив, щоб сталась така оказія! — Вона не поважно постукала себе по лобі. Потім налила кави й примусила Кей з’їсти трохи хліба з сиром.
Коли випили каву, пані Корлеоне затисла долоню Кей у і моїх темних долонях і тихесенько сказала:
— Майкл не напише тобі, ти від нього не діждешся звістки. Він переховуватиметься два-три роки. А може, й довше, може , багато довше. Їдь собі додому, знайди собі доброго хлопця і виходь за нього заміж.
Кей витягла лист із своєї сумочки:
— Чи не могли б ви переслати йому?
Стара жінка взяла лист і погладила Кей по щоці:
— Авжеж, авжеж, — відповіла вона. Хейген почав було протестувати, але стара вилаялася на нього італійською. А потім провела Кей до дверей. Швидко цьомкнула її в щоку і сказала:
— Забудь про Майкла. Він уже не для тебе.
На Кей чекала машина, спереду сидів водій і ще один чоловік. Вони довезли її аж до готелю, не вимовивши дорозі ані слова. Кей також мовчала. Вона намагалася призвичаїти себе до думки, що той, кого вона кохала, був безжальним убивцею. Адже про це сказала його мати — людина, якій не можна не повірити.
Розділ 16
Карло Ріцці був злий на весь світ. По шлюбі він мав би стати повноправним членом «родини» Корлеоне, а йому лише для відчіпного віддали невеличку букмекерську контору в північно-східній частині Манхеттена. Він розраховував на один із будинків у завулку на Лонг-Біч; адже дон міг коли завгодно виселити пожильців, Карло якраз цього й сподівався, був певен, що, оселившись разом з родиною Корлеоне, буде втаємничений в усі справи. Але ж дон не по правді повівся з ним. «Великий дон», — думав Карло презирливо. Старий «вусатий ведмежатник», якого вбивці застукали серед вулиці, мов жовтодзьобого злодійкуватого молокососа. Він мав надію, що старе стерво скоро вріже дуба. Колись вони товаришували з Сонні. Якщо Сонні стане на чолі «родини», можливо, тоді Карло пощастить вибитися в люди.
Він дивився, як дружина наливає йому каву. Боже, на кого вона схожа. Не минуло й п'яти місяців після весілля, а її вже отак роздуло. Вже й понесла. Оці італійки зі Сходу — справжні корови.
Він поляскав її по м'якому опасистому стегну. Кокні всміхнулася до нього, але Карло сказав презирливо:
— На тобі більше сала, ніж на свині.
Було приємно бачити, як сльози набігли їй на очі від образи. Нехай вона й донька «Великого дона», але ж вона його дружина, його власність, і він може об неї хоч ноги витирати. Його самолюбство тішило бодай те, що він міг поводитися з дочкою самого Корлеоне, як з підстилкою при дверях.
Карло зразу ж поставив її на належне місце. Вона хотіла залишити собі оту торбинку з конвертами, в яких їм дарували гроші на весіллі. Карло нагородив її добрим синцем під око і забрав гроші, так і не сказавши, що він з тими грошима зробив, бо це могло й не минутись йому так легко. Ще й досі було трохи прикро. Боже, спустив майже п'ятнадцять тисяч у тоталізатор і на дівчат у кабаре.
Карло відчув, що Конні ззаду стежить за ним, і тому, граючи м'язами, потяг до себе тарілку з булочками через увесь стіл. Він тільки-но впорав яєчню й шинку, але ж був нівроку чолов'яга, отож любив добряче поснідати. Його тішило враження, яке він справляв цю мить на дружину. Вона бачила не звичайного вам чорнявого солоденького італійчика, а високо підстриженого блондина з міцними руками, вкритими золотавим волоссям, з широкими плечима й тонким станом. Авжеж, він сильніший за будь-кого з так званих «міцних хлопців», що працювали на «родину». Сильніший за Клеменцу, Тессіо, Рокко Лампоне й того Полі, якого хтось пристукнув. Цікаво, на чому він уклепався. Потім чомусь згадав про Сонні. Один на один він упорався б і з Сонні, хоч той трохи вищий і важчий. Щоправда, його страхала слава Сонні, хоча Карло знав його як веселого й дотепного хлопця. Так, хто-хто, а вони з Сонні — щирі приятелі. Може, як помре старий дон, усе налагодиться.
Не поспішаючи, він допив каву. Хіба це квартира? Він звик до просторіших помешкань Заходу. Скоро треба буде їхати на своє «підприємство», приймати ставки. Сьогодні неділя — найнапруженіший день тижня, бейсбольні ігри в повному розпалі, завершуються баскетбольні змагання і починаються вечірні перегони. Чого це там Конні метушиться? Він обернувся.
Вона вбиралася в модне серед нью-йоркських італійок вбрання, якого Карло терпіти не міг. Шовкова квітчаста сукня з паском, виставлені напоказ браслет і сережки й пишні рукави. Вона здавалась років на двадцять старішою.
— Куди це ти вичепурилася?
Вона холодно відповіла:
— Провідати батька на Лонг-Біч. Він ще не встає з ліжка, і комусь завжди треба бути коло нього.
— А «концертом» все ще Сонні заправляє? — поцікавився Карло.
— Яким концертом? — Конні безтямно глянула на нього.
Карло оскаженів.
— Ах ти ж, стерво вошиве, я тебе або навчу, як розмовляти зі мною, або ж виб'ю дитину з твого коров'ячого черева.
Конні перелякалась, і це тільки додало йому сказу. Карло підхопився зі стільця і ляснув її по щоці, залишивши червоний слід. Не відходячи, вдарив її ще, ще і ще раз. Верхня губа репнула, з неї бризнула кров, і вона на очах набрякла. Це зупинило його. Він не хотів залишати слідів. Конні побігла в спальню, грюкнула дверима й клацнула ключем. Карло засміявся і сів допивати каву.
Потім сидів і курив, аж поки настав час одягатися. Карло постукав у двері.
— Ану, відчини, поки я не виламав дверей. — Ніякої відповіді. — Давай, мені треба збиратися, — Карло підняв голос. Він чув, як вона встала з ліжка, підійшла до дверей і повернула ключа. Коли зайшов, Конні вже відвернулася спиною до нього, підійшла до ліжка і впала на нього обличчям до стіни.
Карло, хутенько вдягнувшись, побачив, що вона вже в самій сорочці. А йому хотілося, щоб Конні навідала батька — може принесе звідти якісь вісті.
— Що таке? Кілька ляпасів вибили з тебе всю охоту?
Ну й ледача ж вона.
— Нікуди я не піду, — якось невиразно промимрила він, і в її голосі бриніли сльози.
Карло нетерпляче схопив її за плече й повернув до себе. І зразу побачив, чому Конні не хотіла виходити з дому. Мабуть, її правда. Здається, він ударив її сильніше, ніж хотів. Ліва щока напухла, а розбита верхня губа висіла під носом смішною білою ґулею.
— Дарма. Але я пізно прийду. В неділю завжди багато роботи.
Вийшовши з дому, Карло побачив на своїй машині поліцейський зелений талон. Отже, його знову оштрафовано на п'ятнадцять доларів за те, що поставив машину в недозволеному місці. Він поклав талон на купку інших у машині в бардачок. Карло був у доброму гуморі. Йому завжди відлягало, коли притискав цю розбещену паскуду Конні. Ніби оце розквитався за те, що ним потурали в «родині» Корлеоне.
Коли він провчив її перший раз, то й сам трохи злякався. Вона зразу ж помчала на Лонг-Біч поскаржитися батькові й матері й показати їм синця під оком. Тоді він добряче перепудив. Але,
Вы читаете Хрещений Батько
