ковбаси, клаптів паперу, надпалених сірників тощо. Самої підлоги не було видно.
- А в тебе нема пилососа? - спитав Малий, подумавши хвилину.
Видно було, що питання не сподобалося Карлсонові. Він невдоволено глянув на Малого.
- Мушу сказати, що дехто страх який ледачий. Я маю найкращу в світі мітлу і найкращу в світі лопатку, та вони не годяться деяким ледарям, ні, їм давай пилосос, щоб самим не довелося нічого робити!
Карлсон пирхнув.
- Я міг би мати тисячу пилососів, якби захотів. Але я не такий ледачий, як дехто. Я люблю працювати.
- Я теж люблю,- виправдувався Малий,- але... Та врешті, в тебе ж нема електрики до пилососа.
Він похопився, що Карлсонова хатка зовсім не сучасна. В ній не було ні електрики, ні водогону. Вечорами Карлсонові доводилося світити гасову лампу, а воду він брав із діжечки, що стояла на розі під ринвою.
- І смітника ти теж не маєш,- сказав Малий,- хоч він тобі найдужче потрібен.
- Я не маю смітника? - спитав Карлсон.- Що ти вигадуєш? Замітай лишень, і я покажу тобі найкращий у світі смітник.
Малий зітхнув. Тоді взяв мітлу і заходився замітати. Карлсон лежав, заклавши руки за шию, і задоволено стежив за Малим. Потім заспівав йому, як і обіцяв: [396]
Ясне сонце спати плине, Та лиш той, хто не лінився, Хто в роботі натомився, Солодко спочине.
- Саме так воно й є,- сказав Карлсон і вгніздився ще зручніше на подушці. Далі знов заспівав, а Малий усе замітав та й замітав. Раптом Карлсон сказав:
- Поки ти ще замітаєш, то міг би зварити мені кави.
- Я? - здивувався Малий.
- Так, будь ласка,- мовив Карлсон.- Але я не хочу, щоб ти через мене перепрацьовувався. Ти тільки розпали вогонь у каміні, принеси трохи води й звари каву, а питиму вже я сам.
Малий неприязно глянув на підлогу, що нітрохи не стала чистіша.
- Може, ти сам упорався б із кавою, поки я позамітаю? - сказав він.
Карлсон тяжко зітхнув.
- І де беруться такі ледарі, як ти? - сказав він.- Ти ж однаково крутишся, то невже так важко зварити трохи кави?
- Ні, звичайно, не важко,- погодився Малий.-
Мушу тільки сказати, що...
- А ти нічого не мусиш казати,- перебив Карлсон.- Не завдавай собі зайвого клопоту! Натомість спробуй стати хоч трохи в пригоді тому, хто геть виснажився, дбаючи про тебе,- вичистив пилососом вуха і, я вже й забув, що ще.
Малий відклав мітлу, взяв відро й побіг по воду. Потім набрав трісок із дровітні й набив ними камін. Та хоч як він намагався розпалити їх, а все дарма.
- Я не маю навички,- виправдувався Малий.- Може, ти... тільки розпалиш - і все?
- Нічого не вийде,- мовив Карлсон.- Якби я був на ногах, то інша річ. Я б тоді показав тобі, як треба [397]
розпалювати дрова, але ж тепер я випадково лежу, то невже ти хочеш, щоб я все за тебе робив?
Ні, Малий не хотів такого.
Він ще раз спробував розпалити дрова, і раптом у коминку затріщало й загуло.
- Горить! - вдоволено сказав він.
- От бачиш! Треба було лише трошки докласти рук,- мовив Карлсон.- Тепер тільки насип кави, наготуй гарненько тацю, дістань кілька булочок і замітай собі далі, поки закипить.
- А ти певний, що сам зможеш напитися кави? - спитав Малий. Далебі, він теж міг бути часом ущипливий.
- Еге ж, кави я вже сам нап'юся,- сказав Карлсон.- Але й ти можеш трошки скуштувати, бо я надзвичайно гостинний.
І коли Малий позамітав і позбирав усе горіхове лушпиння, і кісточки з вишень, і клапті паперу у старе відро, тоді вони з Карлсоном посідали на канапі й заходилися пити каву. До кави вони з'їли багато булочок. Малий пив каву, і йому було дуже гарно в Карлсоновій хатці, хоч він і стомився, поки її позамітав.
- Де ж твій смітник? - спитав Малий, коли проковтнув останній шматок булочки.
- Зараз я покажу тобі,- відповів Карлсон.- Бери відро й ходи.
Він вийшов на ґаночок.
- Он,- показав він униз на риштак.
- Як?.. Що ти маєш на думці? - здивувався Малий.
- Зійди вниз, там найкращий у світі смітник,
- Ти хочеш, щоб я висипав сміття на вулицю? - здивувався Малий.- Так не можна робити.
Карлсон потягнув до себе відро.
- Побачиш, чи можна, чи ні. Ходи,- і він з відром швидко рушив униз дахом. [398]
Малий злякався: а що, як Карлсон не зможе спинитися, коли досягне риштака!
- Гальмуй! - гукнув він.- Гальмуй!
І Карлсон загальмував. Проте аж тоді, як був на самому краєчку даху.
- Чого ти чекаєш? - гукнув Карлсон.- Ходи-но сюди!
Малий сів на дах і почав обережно з'їжджати до риштака.
- Найкращий у світі смітник... з висотою спаду двадцять метрів,- сказав Карлсон і витрусив з відра сміття.
На найкращий у світі смітник полетіла ціла купа кісточок з вишень, горіхового лушпиння та клаптів паперу і впала на голову якомусь ошатному добродієві, що йшов вулицею і курив сигару.
- Ой! - крикнув Малий.- Ой-ой, дивися, сміття впало на нього!
Карлсон здвигнув плечима.
- А хто ж його просив іти саме під моїм смітником? Та ще й під час осіннього прибирання!
Малий занепокоївся.
- Так, але ж йому попало лушпиння за комір і кісточки в чуб, а це не дуже приємно.
- Дурниці, не варто й згадувати,- сказав Карлсон.- Хай радіє, коли в нього немає в житті більшого лиха, ніж кілька лушпин за коміром.
Проте добродій з сигарою, мабуть, не дуже радів, бо обтрусився й почав гукати поліцію.
- Як можна зчиняти галас через такі дрібниці? - сказав Карлсон.- Хай би краще подякував мені. Бо як тепер кісточки в чубові пустять паростки, то в нього може вирости на голові чудова вишенька, і тоді він ходитиме собі й цілими днями скубатиме вишні й випльовуватиме кісточки. [399]
Поблизу не було жодного поліцая, і добродієві з сигарою довелося йти додому з кісточками та горіховим лушпинням.
Карлсон і Малий полізли дахом назад до хатки.
- Власне, я теж можу випльовувати кісточки,- сказав Карлсон.- Поки ти ще не скінчив роботи, то принеси торбинку з вишнями, що висить у кімнаті під стелею.
- Ти гадаєш, що я дістану? - спитав Малий.
- Вилізь на верстат,- порадив Карлсон.
Малий так і зробив. Потім вони сиділи на ґаночку, їли сушені вишні й випльовували навсібіч кісточки, що котилися вниз дахом і ледь чутно торохтіли - так смішно-смішно.
Почало вечоріти. М'який, теплий осінній присмерк спускався на будинки й дахи. Малий присунувся ближче до Карлсона. Йому було так гарно сидіти в Карл-сона на ґаночку, випльовувати кісточки й дивитися, як надворі дедалі смеркає. Будинки раптом стали якісь незвичайні, темні, таємничі, а потім і зовсім чорні. Здавалося, ніби їх хтось вирізав величезними ножицями з чорного паперу і лиш позначив кілька золотих чотирикутників там, де мали бути вікна. Тих чотирикутників ставало дедалі більше, бо люди почали засвічувати світло в кімнатах. Малий спробував їх порахувати. Спочатку чотирикутників було тільки три, потім десять, потім багато-багато. У вікнах видно було людей, що вешталися в кімнатах і робили своє діло. І можна було гадати, що вони роблять, хто вони і чому мешкають саме тут, а не в іншому місті.
І Малий почав розважати про все те. Лише Карлсон не хотів ні про що думати.
- Десь же їм треба мешкати, бідним людям,- сказав він.- Адже всі не можуть мати хатку на даху. І не
