Астрід Ліндгрен
Карлсон прилітає знов
Переклад Ольги Сенюк
Знов удома
В селі було чудово. Малий цілими днями грався і майже не згадував про Карлсона. Та як канікули скінчилися і він повернувся до Стокгольма, то, тільки-но пе-пеступивши поріг, зразу спитав:
- Мамо, а ви ні разу не бачили Карлсона?
- Ні, не бачила. Адже він полетів собі геть.
- Навіщо ви так кажете,- дорікнув її Малий.- Я хочу, щоб він і далі жив на даху. Він повинен вернутися.
- Але ж ти маєш тепер Бімбо,- намагалася заспокоїти його мама. Вона гадала, що пора б уже Малому забути про Карлсона.
Малий погладив Бімбо.
- Звісно, Бімбо дуже гарний, але він не має пропелера і не може літати. Та й гратися з Карлсоном цікавіше.
Малий помчав до своєї кімнати й відчинив вікно.
- Карлсоне, ти там? - гукнув він з усієї сили. Проте відповіді не було.
А назавтра в Малого почалось навчання в школі. Тепер він був у другому класі. Після обіду він щодня сидів у себе в кімнаті й готував уроки. Вікно Малий тримав відчинене, щоб почути, коли часом загуде щось так, як Карлсонів моторчик. Проте гули тільки машини на вулиці та ще інколи літаки, пролітаючи над дахами. А Карлсонового моторчика так і не чути було. [379]
- Він таки полетів геть,- сумно зітхав Малий.- І ніколи вже не повернеться.
Вечорами хлопчик лежав і думав про Карлсона, а часом і схлипував нишком під ковдрою, щоб ніхто не бачив. Так минали дні: то школа, то уроки, а Карлсона все не було.
Якось надвечір Малий сидів у кімнаті і давав лад своїм маркам. В альбомі в нього зібралося вже багато марок, але частину ще треба було наліпити. Малий узявся ліпити їх і швидко впорався. Лишилася тільки одна марка, найкраща - її він відклав наостанок. То була німецька марка з Червоною Шапочкою і вовком. Вона страх як подобалась Малому.
Він поклав її перед собою на столі. І враз почув за вікном гудіння. Таке гудіння, немов... о, справді, схоже на Карлсонове! І то таки був Карлсон. Він шугнув просто у вікно й вигукнув:
- Ге-гоп, Малий!
- Гей-гоп, Карлсоне! - гукнув Малий. Він схопився з місця, радий-радісінький, і стежив, як Карлсон двічі облетів лампу під стелею і врешті приземлився перед ним. Тільки-но Карлсон спинив моторчика, крутнувши за ґудзика на животі, як Малий кинувся обіймати його. Та Карлсон відіпхнув його пухкою ручкою і сказав:
- Спокійно, тільки спокійно! Нема в тебе чогось попоїсти? Наприклад, тюфтельок? Або, може, торта з кремом?
Малий похитав головкою:
- Ні, мама сьогодні не смажила тюфтельок. А торт у нас буває тільки на іменини.
Карлсон пирхнув.
- І що це за люди? «Тільки на іменини...» А коли [380] приходить давній приятель, що не бував місяцями? Твоїй мамі годилося б подумати, чим його зустріти.
- Так, але ж ми не знали...- почав Малий.
- Не знали! - обурився Карлсон.- Ви повинні були сподіватися! Повинні були сподіватися, що я можу прилетіти сьогодні, і твоїй мамі вже цього мало бути досить, щоб вона одною рукою ліпила тюфтельки, а другою підбивала крем.
- На підобідок у нас сьогодні була ковбаса,- знітився Малий,- може, хочеш...
- Ковбаса, коли приходить давній приятель, що не бував місяцями?! - Карлсон знову пирхнув.- Ну, звісно, як зв'яжешся з такою родиною, то навчишся обходитись абичим... Неси сюди ковбасу!
Малий щодуху помчав до кухні. Мами не було вдома, пішла до лікаря, і він не міг її спитатися за ковбасу. Але ж як було не пригостити Карлсона! На тарілці лежало ще п'ять кружалець, і Малий забрав їх усі.
Карлсон накинувся на ковбасу, мов шуліка. Він напхав повен рот і начебто був цілком задоволений.
- Ну,- сказав він,- щоб ковбаса мені страшенно смакувала, не можу сказати. Звісно, це не те, що тюфтельки, але від декого чогось путнього годі й чекати.
Малий збагнув, що то він «дехто», тому швидко звернув мову на інше.
- Гарно тобі було в бабусі? - запитав він.
- Так гарно, що й сказати не можна. Тому я й не думаю нічого казати,- відповів Карлсон, жадібно вминаючи ковбасу.
- Мені також було гарно,- сказав Малий і почав розповідати Карлсонові, що він робив у бабусі.- Моя бабуся така добра, така ласкава. Ти б навіть не повірив, як вона зраділа, коли я приїхав. Вона страх як міцно обняла мене.
- Чого це? - здивувався Карлсон. [381]
- Бо вона любить мене, розумієш,- пояснив Малий. Карлсон перестав жувати.
- Ти, звісно, не віриш, що моя бабуся любить мене ще дужче, га? Не віриш, що вона кинулась до мене і обняла так, що в мене аж лице посиніло, тільки з великої любові до мене, не віриш, га? То я скажу тобі, що в моєї бабусі руки немов залізні, і якби вона притиснула мене ще на сто грамів дужче, то я б не сидів тепер тут, бо було б по мені.
- Невже? - здивувався Малий.- Яка ж у тебе бабуся, що так обнімає!
Він сказав Карлсонові, що його бабуся не обіймає так міцно, але все-таки любить його і завжди ласкава з ним.
- Хоч вона часом буває найдокучливіша в світі,- докінчив Малий, трохи подумавши.- Ходить і надокучає: [382] то загадує міняти шкарпетки, то забороняє битися з Лассе Янсоном, то ще щось.
Карлсон відсунув від себе порожню тарілку.
- І ти, звісно, не віриш, що моя бабуся ще надокучливіша, га? Не віриш, що вона накручувала будильника і схоплювалася щодня о п'ятій годині, щоб мати час надокучати мені: то я мушу міняти шкарпетки, то не повинен битися з Лассе-Янсоном...
- Ти знаєш Лассе Янсона? - здивувався Малий.
- Ні, хвалити бога.
- То чого ж твоя бабуся казала...- почав Малий.
- Тому, що вона найдокучливіша в світі,- заявив Карлсон.- Збагнув нарешті? Ти справді бився з Лассе Янсоном і ще й насмілюєшся казати, що твоя бабуся найдокучливіша в світі! Ні, хвалити бога, я знаю свою бабусю, вона може торочити цілісінький день, щоб я не бився з Лассе Янсоном, хоч я ніколи не бачив того хлопчиська і щиро сподіваюся, що ніколи й не побачу.
Малий замислився. Ото дивина... Він так не любив, як бабуся надокучала йому, а тепер раптом доводиться ще й сперечатися з Карлсоном й виставляти бабусю докучливішою, ніж вона була насправді.
- Як тільки я ледь-ледь мочив ноги, вона починала надокучати, щоб я змінив шкарпетки,- сказав Малий.
Карлсон кивнув головою.
- І ти, звісно, не віриш, що моя бабуся теж хотіла, щоб я міняв шкарпетки, га? Не віриш, що вона бігла через усе село, як тільки я ступав десь у калюжу, й надокучала: «Зміни шкарпетки, любий Карлсоне, зміни шкарпетки...» Не віриш, га?
- Та, може, й було таке...- нерішуче погодився Малий.
Карлсон притиснув його до стільця і став перед ним, узявши руки в боки. [383]
- Ні, ти таки не віриш. Та послухай-но, я роз-1 повім тобі, як усе було. Я вийшов з дому і подався до* калюжі... збагнув? І мені було там дуже гарно. І раптом прибігає бабуся й кричить так, що чути на все село: «Зміни шкарпетки, любий Карлсоне, зміни шкарпетки!»
- А ти що сказав? - спитав Малий.
- Сказав, що не мінятиму, бо я найнеслухняніший у світі онук,- заявив Карлсон.- А потім я втік від бабусі і видряпався на дерево, щоб мати спокій.
- І що, вона, мабуть, була спантеличена? - спитав Малий.
