Казки матінки моєї Гуски

Підскочили враз лісоруб з жінкою, дивляться одне на одного та на цю дивовижну процесію.
Тут жінка і здогадалася, що це її чоловік з великого розуму своє бажання вголос проказав, не подумавши, та й ну його лаяти:
— Ах ти, негідний, та що ж ти накоїв! Ти ж міг би могугнім королем стати, всі кишені й гаманці самоцвітами та золотом напхати! А ти, дурень, ковбаски попросив!
І, розгнівана до краю його легковажністю, вона почала ще дужче голосити та лаяти свого чоловіка.
— Ех,— каже лісоруб, чухаючи потилицю,— здається, і справді негаразд вийшло. Ну, та вже вдруге....
— Дожидайся,— вона йому кричить,— як рак свисне! Таке щастя в руки саме йшло, а він...
І давай його лаяти ще дужче.
Стоїть він і слухає.
І без того злість бере, а тут іще жінка голосить, руками перед самим його носом розмахує.
Захотів він був навіть побажати, щоб вона куди-небудь провалилась, та схаменувся і тільки сказав у відповідь:
— Ну не кричи ж так, Фаншон. Ото вже кара мені з цією клятою ковбасою!
А ковбаса знай собі смажиться на сковороді, сама з боку на бік перевертається, сільниця підскакує і, де треба, солить. І все це так смачно пахне —просто слинка з рота котиться.
— Так тобі й треба, дурень ти, дурень!— налітає на нього жінка.
— Та замовкни ти, відьмо!— відповідає він спересердя і, не витримавши, кричить:— Бодай тобі ця ковбаса до носа приклеїлась!
І не встиг він ті слова вимовити, як ковбаса прямо з вогню — гульк!— вилетіла та жінці до носа й пристала, а сковорода з сільницею назад на полицю в одну мить прибігли.
Завила жінка від гарячої ковбаси, заскакала, хоче одірвати — та дарма!— не відірвеш. І боляче — ніби вона сама собі ніс одірвати хоче.
Дивиться на неї лісоруб, зовсім отетерів.
Була у нього гарненька молоденька дружина, а тепер — он яке чудисько.
Голосить жінка, плаче, по ковбасі горючі сльози течуть, а слова сказати не може: ковбаса говорити заважає.
Глянув на все це лісоруб та й думає:
“Ще добре, що вона говорити не може, а то б наслухався я досхочу її ласкавих слів! Що ж мені тепер робити? Власне, у мене залишилося ще одне бажання, і я можу в одну мить стати найбагатшим та наймогутнішим королем. Але ж вона тоді стане королевою, а їй навряд чи сподобається сидіти на троні зі смаженим ковбасним носом... Ні, краще вже я спитаю у неї самої, що вона хоче — бути королевою з таким чорно-червоним довжелезним носом чи залишитися дружиною лісоруба, але щоб у неї був такий самий гарненький носик, як і раніше”.
Спитав у жінки, а вона тільки головою замахала — не хочу, мовляв, бути я носатою королевою.
Бо хоч вона й знала, що про королеву ніхто не наважиться поганого слова сказати, а все-таки потворою лишатися не схотіла.
Вимовив лісоруб своє останнє бажання, і ковбаса зникла.
Так він нічого й не одержав і радий був, що хоч гірше не стало.
 
 
СПРИТНА ПРИНЦЕСА, АБО ПРИГОДИ РОЗУМНИЦІ
 
В давні-предавні часи один багатий і могутній король зібрався в далекий похід.
Дружина короля незадовго до того померла, і він дуже побивався, як без нього житимуть його дочки.
Старша була така лінива та вайлувата, що, відколи світ світом, ніхто ледащіщої за неї не бачив. Вона прокидалася в обідню пору, та й то її ледве вмовляли піднятися з постелі. Розхристана й простоволоса, принцеса цілими днями тинялася в пантофлях, і ніхто не міг умовити її взути черевички. Обідати вона сідала невмивана, а за вечерею так вередувала й комизилась, що майже всі страви перекидала собі на спідницю, і до сну її одводили тоді, коли надворі вже на світ благословлялося.
Тому й прозвали її Вередухою.
Середульша сестра була жвавіша за старшу, але над усе полюбляла плітки й повсякчас розносила їх по палацу.
Вона примушувала своїх кравчих та покоївок нишпорити скрізь, аби тільки дізнатися, що роблять герцоги й баронеси, рицарі й зброєносці, городяни та їхні слуги, а потім перебріхувала новини серед усіх, кого тільки зустрічала, й цокотіла від ранку до вечора.
За це її прозвали Цокотухою.
Обидві сестри не читали книжок, не любили грати на арфі та віолі, ненавиділи шитво та плетіння. Вони були такі легковажні і так звикли байдикувати, що ніколи не думали про своє майбутнє життя. .
А от менша сестра, найвродливіша принцеса в світі, мала зовсім іншу вдачу.
Вона й хвилини не могла всидіти без діла.
Беручка й надзвичайно кмітлива, дівчина не тільки чудово танцювала, співала і грала на арфі та віолі, а й пильнувала за порядком у палаці.
Принцеса була ще й напрочуд розумна та розсудлива, і король дуже часто звертався до неї за порадою. Якось вона навіть допомогла батькові викрити підступність посла сусіднього королівства,— і в пастку, яку цей хитрун хотів наставити королю, попав він сам та його вельможі.
Тож не дивно, що цю принцесу всі називали Розумницею.
Вирушаючи в похід, король дуже турбувався за двох старших принцес. І тому вирішив просити поради в чарівниці, своєї давньої приятельки.
— Я дуже боюся,— сказав король, приїхавши до неї,— щоб старші мої дочки не накоїли лиха, поки мене не буде. І хоч я спокійний за меншу дочку, проте не хочу її виділяти з-поміж інших і прошу вас придумати, як би я міг дізнатися після походу про поведінку всіх трьох принцес.
— Вашому горю легко зарадити,— відповіла чарівниця.— Я дам вам три кришталеві прядки. Якщо котрась із сестер вчинить дурницю, її прядка негайно розіб'ється на скалки, і вам не важко буде пересвідчитися, яка саме з принцес поводилася нерозважливо.
Король подякував чарівниці, взяв прядки та й поїхав додому. Він наказав одвезти дочок у старий замок, що стояв у безлюдному місці, й оселити їх у найвищій і неприступній вежі. Король не лишив принцесам ні слуг, ані покоївок, заборонив їм приймати гостей, а внизу поставив сторожу, якій доручив пильнувати вдень і вночі до самого його повернення.
Потім він оддав дочкам кришталеві прядки і розповів про їхні чарівні властивості.
Поцілувавши принцес на прощання, король замкнув вежу, забрав ключі з собою і рушив у дорогу.
А щоб сестри не померли з голоду, він залишив їм чималий кошик і довгу мотузку. Прив'язавши до мотузки кошик, принцеси мали щоранку спускати його з вікна й піднімати з їжею, яку слуги готували на цілий день.
Вередуха й Цокотуха не знаходили собі місця з нудьги й не знали, як змарнувати час.
Але згадка про батькові подарунки — чарівні кришталеві прядки, які могли розбитися при першому ж їхньому нерозважливому вчинку,— примушувала їх стримувати свої примхи.
Ну, а Розумниця не нудьгувала ані хвилини.
То вона пряла, то вишивала, то співала своїм дзвінким голосочком або грала на віолі.
А ще король дозволив класти в кошик принцесам листи, в яких розповідалося про новини, що відбувались у світі. І Розумниця залюбки читала ці вісточки.
Старші принцеси цілими днями стовбичили біля вікон, сподіваючись бодай щось побачити на рівнині.
Якось надвечір, коли менша сестра пішла до своєї світлиці, вони помітили під вікном жебрачку, вдягнену в брудне подерте лахміття. Варта заґавилася, і жінка непомітно підкралась до вежі.
Заламуючи руки, жебрачка стала розповідати про свою лиху долю, сказала, що приблукала з далеких країв, ось уже кілька днів нічого не їла і просить дозволити їй зайти в замок, бо дуже хоче прислужувати принцесам.
Сестри згадали про батьків наказ нікого не впускати до вежі, але Вередусі так набридло самій вдягатися й прибирати за собою постіль, а Цокотусі так кортіло з кимось погомоніти, що вони вирішили