Казки матінки моєї Гуски

Вередуха першою пішла в покої до Розумниці, взяла там прядку й показала її королю. Потім вона поклала прядку на місце.
Те саме зробила й Цокотуха.
Ну, а Розумниця — вона принесла свою прядку.
Але король не дуже довіряв старшим дочкам і тому звелів показати йому всі три прядки разом.
Тільки менша принцеса змогла покласти перед батьком свою кришталеву прядку.
Король так розгнівався на старших дочок, що наказав негайно одвезти їх до чарівниці, яка дала йому прядки, і переказати, аби вона залишила принцес у себе й придумала для них кару, яку вони заслужили своїми лінощами, непослухом і легковажністю.
Чарівниця одвела сестер до великої зали в своєму палаці, де на стінах були намальовані картини, що зображали різні повчальні історії з життя жінок, які уславилися своєю доброчесністю і працьовитістю.
А що все в цьому палаці було незвичайне, то й картини на стінах теж мали чарівну властивість: люди, зображені на малюнках, рухались і робили свої справи — так, наче були не намальовані, а живі. Можна було годинами спостерігати за їхніми потрібними й корисними ділами, що були гідні найглибшої поваги і не мали нічого спільного з тим, чим досі займалися принцеси.
Чарівниця сказала, що коли сестри в усьому наслідуватимуть цих жінок, то теж заслужать шану серед людей, бо тільки неробство й легковажність е джерелом усіх їхніх нещасть; їм слід відмовитись від лінощів і по-справжньому взятися до роботи.
Вона дала сестрам кошики та сапки і, не звертаючи уваги на їхні ремствування, наказала щодня ходити на город полоти бур'ян та збирати горох.
Ненаглядний Принц послав тим часом сватів до Розумниці.
Вислухавши їх, принцеса затремтіла від страху. Вона подумала, що молодий принц вирішив з нею одружитися за наказом старшого брата, аби помститися за нього.
Розумниця поїхала порадитись до чарівниці, яка дала принцесам кришталеві прядки і яку вона дуже поважала за справедливість і мудрість.
Добра жінка вислухала бідолашну дівчину, але нічого не стала їй пояснювати, а тільки мовила:
— Принцесо! Ви завжди були розумною і розважливою. Тож ви дасте собі раду й без допомоги моїх чар.
Розумниця повернулась додому дуже засмучена: адже їй знову треба було все вирішувати самій.
Через кілька днів король спорядив пишний почет і відправив дочку до Ненаглядного Принца.
В королівстві Добросердого Короля принцесу зустрів принц, який виїхав їй назустріч за наказом батька.
Та хоч він був розкішно вбраний і тримав у руках чудові квіти, всіх уразив його розпачливий вигляд.
Молодих повели до столу, і всі сіли бенкетувати під гучні звуки веселої музики та яскраві спалахи фейєрверка.
Та, покуштувавши весільного пирога, Розумниця попросила в Ненаглядного Принца дозволу ненадовго залишити свято.
Вона наказала своїй покоївці принести їй в опочивальню соломи, козячий міхур, відерце баранячої крові й лантух телячих кісток, що залишилися після вечері.
Замкнувшися, Розумниця змайструвала з соломи велику ляльку, напхала її телячими кістками, сховала всередині козячий міхур, наповнений баранячою кров'ю, одягла ляльку в нічну сорочку, наділа їй на голову чепчик, а тоді знову вийшла до гостей.
Після бенкету придворні побажали молодим щастя і залишили їх на самоті. Останньою попрощалася головна фрейліна, яка погасила свічку й зачинила за собою двері.
Скориставшися з темряви, Розумниця взяла солом'яну ляльку, кинула її на ліжко, а сама сховалася в найдальшому кутку опочивальні. Принц, який мусив виконати свою клятву, підійшов до ліжка, вихопив з піхов шпагу і з розпачливим стогоном встромив її в груди уявної принцеси.
На підлогу полилася кров.
Принц заточився.
— Горе мені! — вигукнув він.— Що я накоїв!.. Адже я знав, що мій мстивий брат хитрістю примусив мене присягнутися йому... Тільки-но я вперше побачив цю прекрасну принцесу, її краса зачарувала мене, і все-таки я не наважився зламати ганебну клятву... Ну що ж, Лихий Принце, я виконав твоє бажання, несправедливо помстившись бідолашній дівчині. Але тепер я мушу спокутувати провину, помстившись за Розумницю власною смертю. Тепер моя шпага прислужиться мені самому...
Розумниця почула, як принц шукає зброю, що перед тим кинув на підлогу. Вона вигукнула:
— Принце, я не вмерла! Я знала, що у вас добре серце, і була певна, що ви щиро розкаюватиметесь у сподіяному. Ось чому я вирішила оберегти вас від злочину.
І вона розповіла Ненаглядному Принцу про солом'яну ляльку.
Принц, не тямлячися з радості, кинувся Розумниці до ніг і дякував за те, що вона не дала йому вчинити злочин.
Згодом вони ще не раз згадували про цю сумну пригоду і завжди вихваляли кмітливість та розум, що так щасливо врятували їх од страшного лиха.
 
 
ОСЛЯЧА ШКУРА
 
Жив собі один дуже багатий і могутній король. Золота й солдатів було в нього стільки, скільки жоден інший король і уві сні не бачив. Та й за дружину він собі взяв найкрасивішу і найрозумнішу принцесу на світі.
Довгі роки король з королевою жили у злагоді, і тільки одне заважало їхньому повному щастю — у подружжя не було дітей.
Нарешті вони надумали взяти дівчинку і виховувати її, як рідну дочку.
Незабаром така нагода трапилась.
Несподівано помер близький друг короля, і після нього лишилася дочка, молода принцеса, кращої за яку ніхто ніде й не бачив.
Король з королевою розповіли їй про свої наміри, а коли вона погодилась, то відразу ж відвезли принцесу до себе в палац.
Королівський палац славився своєю пишністю на весь світ. Міністри короля були надзвичайно мудрими, воїни — хоробрими і відданими, слуги — меткими і працьовитими, а в королівських стайнях стояли найкращі в світі коні, вкриті розкішне вигаптуваними попонами.
Та найбільше король пильнував звичайнісінького сірого осла з довжелезними вухами, якого велів тримати окремо в найкращому стійлі.
Це був незвичайний осел. Щоранку на його підстилці знаходили золоті монети, які й збирали, коли осел прокидався.
Але ж трапляється так, що й найбільшому щастю надходить кінець.
Якось королева занедужала. З кожним днем їй ставало гірше й гірше.
Засмучений король дні і ночі не відходив од ліжка своєї улюбленої дружини.
Та вона дедалі слабішала, і лікарі зрештою в один голос сказали, що королева не видужає. Тоді король звернувся до добрих чарівниць, але й вони не знали, чим зарадити біді.
Незабаром це зрозуміла й сама королева.
Вона покликала короля і сказала:
— Я знаю, що скоро помру. Перед смертю я хочу попросити вас про одне: якщо ви надумаєте коли- небудь одружитися, то візьміть шлюб лише з тією жінкою, яка буде гарнішою й кращою за мене. Обіцяйте, що виконаєте останнє моє бажання.
Король обіцяв королеві ніколи не забувати про її прохання, і невдовзі вона померла.
Поховавши дружину, король не знаходив собі місця від горя. Він нічого не їв і не пив і так постарів, що придворні жахалися від цієї переміни.
Якось, коли король, зітхаючи й ридаючи, сидів у своїх покоях, до нього з'явилися міністри і почали просити, щоб він перестав сумувати і скоріше одружився.
Але король навіть і слухати не хотів про це. Він нагадав міністрам про обіцянку, яку дав покійній дружині, і просив їх більше ніколи не приходити до нього з такими розмовами.