Тож він натиснув кнопку «ГОВОРІТЬ/СЛУХАЙТЕ» і швидко–швидко заговорив у динамік, відчуваючи, що піт струмками стікає йому по щоках і шиї.
Постав мені питання.
— Отож, Блейне! Що ти робив ці кілька років? Навряд чи катався туди–сюди на південний схід, еге ж? А чого це так? Либонь, нездужав?
Відповіді не було, тільки голуби тріпотіли крильми в повітрі. Едді вже уявив собі, як силкувався закричати Ардіс, коли в нього почали плавитися щоки й зайнявся язик.
Волосся в Едді на потилиці заворушилося й почало злипатися. Страх? Чи електрика накопичується?
Швидше… він ще ніколи не був такий лютий.
— Хто тебе взагалі зробив? — гарячково спитав Едді, а сам подумав: «Якби ж я тільки знав, що цій клятій бляшанці треба!» — Хочеш про це поговорити? Тебе зібрали Сиві? Та ні… мабуть, Великі Древні, так? Або…
Едді замовк. Блейнова мовчанка зараз відчувалася шкірою, як пара товстих рук, що обмацують жертву.
— Що тобі треба? — закричав Едді. — Що ти, в біса, хочеш почути?
Відповіді не було, тільки кнопки на переговорному пристрої знову сердито засвітилися темно– червоним. І Едді зрозумів, що їхній час майже вичерпався. Він чув у повітрі тихе дзижчання — так дирчить електрогенератор, — і навряд чи цей звук був просто витвором його уяви, як би йому цього не хотілося.
— Блейне! — раптом закричала Сюзанна. — Блейне, ти мене чуєш?
Жодної відповіді… а Едді відчував, що повітря наповнюється електрикою, як миска під краном — водою. Електрика боляче жалила його в ніс із кожним вдихом, пломби в зубах дзижчали, як розлючені комахи.
— Блейне, я маю до тебе питання, воно досить цікаве! Слухай! — Вона заплющила очі, знавісніло тручи скроні пальцями, а потім знову розплющила повіки. — «У неї нема плоті, зате є ім'я. Часом вона висока, часом низенька…» — Сюзанна затнулася, благально дивлячись на Едді широко розплющеними очима. — Допоможи! Я не пам'ятаю, що там далі!
Едді дивився на неї так, наче вона несповна розуму. Що, на Бога, вона верзе? Аж раптом він дотумкав, про що йдеться. Звісно, це ж ідеальний варіант! І решта загадки згадалася так само точно, як два останні шматочки стали б на свої місця у пазлі. Едді знову нахилився до гучномовця.
— «Вона приєднується до нас, коли ми розмовляємо чи робимо вправи. І в кожній грі вона з нами». Що це таке? Хотів питання, то маєш. Що це?
Червоне світло в кнопках «КОМАНДА» і «ВВЕСТИ» під ромбом цифр, блимнувши, згасло. Блейн не озивався, і здавалося, цій мовчанці не буде кінця… але Едді відчув, що електричний струм, який поволі охоплював його тіло, зменшився.
— ЗВІСНО, ЦЕ ТІНЬ, — врешті–решт відповів голос Блейна. — ДУЖЕ ПРОСТЕ ПИТАННЯ… АЛЕ НЕПОГАНЕ. ГЕТЬ НЕПОГАНЕ.
Голос, що линув з динаміка, пожвавішав і став трохи задумливий. А ще відчувалося в ньому щось інше. Втіха? Жага чогось? Едді не міг визначити напевно, але точно знав, що в голосі поїзда були нотки Маленького Блейна. Він знав і дещо інше: Сюзанна щойно врятувала їхні душі. Принаймні, на деякий час. Він нахилився й поцілував її в холодне спітніле чоло.
— ВИ ЗНАЄТЕ ЩЕ ЯКІСЬ ЗАГАДКИ? — поцікавився Блейн.
— Так, звісно. Ми їх багато знаємо, — вмить озвалася Сюзанна. — У нашого друга Джейка є ціла книжка загадок.
— З НЬЮ–ЙОРКА? — уточнив Блейн. І цього разу Едді чітко збагнув, що коїться з його голосом. Хай навіть Блейн — машина, але не дарма Едді шість років сидів на героїні. Спрагу до кайфу в голосі він впізнав одразу ж.
— Так, саме з Нью–Йорка, — підтвердив він. — Але Джейка викрали. Викрадача звуть Ґешер.
Жодної відповіді… а потім кнопки знову засвітилися рожевим.
— Так тримати, — прошепотів голос Маленького Блейна. — Та все одно будьте обережні… він такий підступний…
І одразу загорілися червоні вогні.
— ХТОСЬ ІЗ ВАС ЩОСЬ СКАЗАВ? — холодним і підозріливим — Едді міг би заприсягтися — тоном спитав Блейн.
Едді подивився на Сюзанну. Сюзанна відповіла йому поглядом наляканої маленької дівчинки, яка почула, що під ліжком у неї потай ворушиться щось страшне.
— Це я горло прочищав, Блейне, — відповів Едді. Ковтнув слину і витер рукою піт з чола. — Я цейво… чорт, правду кажучи, я весь тремчу від страху.
— ДУЖЕ МУДРО З ТВОГО БОКУ. ТІ ЗАГАДКИ, ПРО ЯКІ ТИ ГОВОРИШ… ВОНИ ДУРНІ? БО Я НЕ ВИТРАЧАТИМУ ЧАС І ТЕРПІННЯ НА ТУПІ ЗАГАДКИ.
— Здебільшого вони розумні, — сказала Сюзанна, але стривожено глянула на Едді.
— ТИ БРЕШЕШ. ТИ ВЗАГАЛІ НЕ ЗНАЄШ, ЯКА ЯКІСТЬ ЦИХ ЗАГАДОК.
— Звідки ти…
— АНАЛІЗ ГОЛОСУ. ПЕРЕВІРКА СХЕМИ ФРИКАТИВНИХ І СТРЕСОВИХ НАГОЛОСІВ НА ДИФТОНГАХ ДОЗВОЛЯЄ ОТРИМАТИ ПОРІВНЯНО ТОЧНИЙ КОЕФІЦІЄНТ ПРАВДИ/НЕПРАВДИ. ПРОГНОЗОВАНА ТОЧНІСТЬ АНАЛІЗУ СТАНОВИТЬ 97 ВІДСОТКІВ, ПЛЮС–МІНУС 0,5 ВІДСОТКА. — На якусь мить голос замовк, а потім знову заговорив, проте вже з погрозливою протяжністю, яка здалася Едді до болю знайомою. Голос Гемфрі Боґарта. — КРАЛЕЧКО, Я ХОЧУ ЧУТИ ТІЛЬКИ ПРАВДУ. ОСТАННІЙ, ХТО СПРОБУВАВ МЕНЕ НАДУРИТИ, ПОГАНО СКІНЧИВ. НА ДНІ СЕНДА ВІН СКІНЧИВ, У ПАРІ БЕТОННИХ КОВБОЙСЬКИХ ЧОБІТ.
— Нічого собі, — сказав Едді. — Ми подолали чотириста миль чи десь так, щоб зіткнутися з комп'ютерною версією Річа Літла[9] Блейне, як це так, що ти пародіюєш Джона Вейна й Гемфрі Боґарта? Вони ж з нашого світу, а не з твого.
Тиша.
— Гаразд, на це питання можеш не відповідати. Але є інше — якщо тобі потрібна була загадка, то чого ж ти одразу не сказав?
І знову відповіді не було, але Едді збагнув, що насправді вона не потрібна. Блейн полюбляв загадки, тож перший загадав він. І Сюзанна відгадала. Вона зрозуміла, що він хоче. Якби все сталося інакше, то, мабуть, вони обоє зараз лежали б гігантськими компактними брилами вугілля на підлозі Колиски Лада.
— Блейне? — тривожно покликала Сюзанна. Відповіді не було. — Блейне, ти там?
— ТАК. ЗАГАДУЙТЕ ДАЛІ.
— Коли двері перестають бути дверима? — спитав Едді.
— КОЛИ ЇХ РОЗЧИНЯЮТЬ. ЯКЩО ВИ СПРАВДІ ХОЧЕТЕ, ЩОБ Я ВАС КУДИСЬ ПІДВІЗ, ТО БУДЬТЕ ВИНАХІДЛИВІШІ. У ВАС Є В ЗАПАСІ ЩОСЬ КРАЩЕ?
— Якщо прийде Роланд, то буде, — впевнено відповіла Сюзанна. — Хай навіть у Джейковій книжці гарні загадки, але Роланд знає їх тисячі, бо він їх вивчав у дитинстві. — Сказавши це, вона зрозуміла, що не може уявити Роланда малим. — То ти підвезеш нас, Блейне?
— МОЖЛИВО, — сказав Блейн, і Едді точно почув у його голосі тьмяний проблиск жорстокості. — АЛЕ, ЩОБ МЕНЕ ЗАВЕСТИ, ВАМ ДОВЕДЕТЬСЯ ЗАПРАВИТИ МІЙ НАСОС. А МІЙ НАСОС ЗАПРАВЛЯЄТЬСЯ ПРОСТИМИ: ЗЗАДУ НАПЕРЕД.
— Тобто? — спитав Едді й подивився крізь ґрати на гладеньку рожеву спину Блейна. Та Блейн не відповів на це питання так само, як і на інші. Кнопки світилися яскраво–помаранчевим вогнем, але Великий і Малий Блейни, здавалося, перейшли в режим сну. Втім, Едді знав, що це не так. Блейн не спав. Блейн спостерігав за ними. Блейн дослухався до їхніх схем фрикативних звуків і стресових наголосів на дифтонгах.
Едді подивився на Сюзанну.
— «Вам доведеться заправити насос, але насос заправляється простими: ззаду наперед», — понуро повторив він. — Це що, загадка?
— Так, звісно. — Сюзанна зиркнула на трикутне вікно, наче наполовину затулене повікою, і притягнула Едді до себе ближче, щоб прошепотіти на вухо: — Це повне божевілля, Едді… параноя,
