Посмішка зів'яла, і рот знову округлився, бо Джейк спрямував на нього дуло револьвера та звів курок. Рука, що стискала Джейкову гомілку, здавила її так, що, здавалося, ще трохи — й кістка хрусне.
— Ти не посмієш! — істерично прошепотів Цок–Цок.
— Ще й як посмію, — похмуро відповів Джейк і натиснув на гачок. Сухе клацання, з яким вистрілив револьвер, було геть не таким вражаючим, як гуркіт тевтонського «шмайсера». На лобі в Цок–Цока, з правого боку вгорі, з'явилася чорна дірочка. Цок–Цок тупо витріщався на Джейка, не вірячи своєму неушкодженому окові.
Джейк примушував себе вистрілити ще раз, але йому це не вдавалося.
Аж раптом шматок Цок–Цокового скальпа відділився од черепа, як клапоть старих шпалер, і опустився йому на праву щоку. Роланд би одразу зрозумів, що це означає. Але Джейк був у такому стані, коли логічне мислення підводить. У його голові закрутилося торнадо темного, панічного страху. Рука, що стискала його гомілку, ослабла, і Цок–Цок повалився обличчям на підлогу, а Джейк, дивлячись на це, зіщулився у великому кріслі.
Та незабаром до нього повернулася одна думка. Двері. Він має відчинити двері і впустити стрільця.
Не спроможний думати про щось інше, Джейк впустив револьвер на залізні ґрати і примусив себе встати з крісла. Він уже тягнувся до кнопки, яку раніше натискав Цок–Цок, щоб відчинити двері, аж раптом на його горлі зімкнулася пара рук і хтось відтяг його від пульта.
— Я ж казав, що ти труп, мала смердючко, — прошепотів йому на вухо чийсь голос, — а Ґешер своїх обіцянок не забуває.
Джейк відбивався обома руками, але удари потрапляли в порожнечу. Ґешерові пальці безжально впиналися йому в горло й душили, душили, душили. Перед очима в хлопчика все попливло. Невдовзі сірий туман став пурпуровим, а на зміну пурпуровому прийшла чорнота.
34
Раптом запрацював насос, і круглий кран у центрі люка швидко закрутився. «Слава богам!» — подумав Роланд. Не дочекавшись, коли колесо зупиниться, він ухопився за нього правою рукою і щосили рвонув двері на себе. Другі двері були прочинені, і з кімнати, до якої вони вели, лунали звуки бійки й гавкіт Юка, пронизливий від болю й несамовитої люті.
Ударом ноги Роланд розчахнув двері й побачив, що Ґешер душить Джейка. Юк уже відпустив Копергеда і намагався порятувати свого друга, вгризаючись у чобіт Ґешера. Але чобіт виконував подвійну справу: він захищав свого власника від зубів шалапута, а шалапута — від вірусної інфекції, що текла в Ґешеровій крові. Брендон ударив Юка ножем у бік, щоб той перестав чіплятися до Ґешерової гомілки, але шалапут не звернув на це уваги. Брудні руки викрадача тримали Джейка, наче маріонетку з перерізаними нитками. Його обличчя вже посиніло, а розпухлі губи стали блідо–фіолетовими.
Зачувши шум, Ґешер підвів голову.
— Ти, — прогарчав він.
— Я, — погодився Роланд і вистрілив. Лівий бік Ґешерової голови розлетівся на шматки. Жовта хустка злетіла з нього, а сам він приземлився спиною на Цок–Цока. Ноги кілька разів смикнулися в агонії, а потім нерухомо застигли.
Брендон саме нахилився над Юком, щоб різонути його ше раз. Стрілець двічі вистрілив у нього, зводячи курок долонею правої руки. Брендон крутнувся на місці, вдарився об стінку і повільно сповз униз, ухопившись за світлову трубку. Крізь його обм'яклі пальці потік зелений болотний вогонь.
Юк пошкутильгав до Джейка й заходився лизати його бліде застигле лице.
Копергед і Гутс, очевидно, вирішили, що зараз не час бути героями і прожогом помчали до маленьких дверей, у які виходила Тіллі, щоб набрати води. Але для лицарства теж був не час, тож Роланд пристрелив їх обох у спини. Зараз йому треба було діяти вкрай швидко, і наражатися на підступи цих двох, якщо вони ще не остаточно втратили хоробрість і вирішать дошкуляти йому, Роланд не збирався.
Під стелею круглої кімнати яскраво спалахнув жмут помаранчевих ламп, і слідом за цим вибухла сирена сигналізації. Її розлогі хрипкі трелі відскакували від стін. А за мить–дві в такт сигналізації заблимали аварійні лампи.
Коли завила сигналізація, Едді саме повертався до Сюзанни. Від несподіванки він підскочив і виставив уперед «рюгер», не знаючи, куди цілитися.
— Що відбувається?
Сюзанна тільки головою похитала — вона й сама не могла втямити. Звуки сигналізації були страшними, але, саме по собі, це було ще нічого. Найгірше було те, що від її ляскоту боліли вуха. Звук, що йшов крізь підсилювачі, нагадав Едді гудок трактора–трейлера, тільки вдесятеро потужніший.
Тієї ж миті заблимали помаранчеві лампи. Підійшовши до Сюзанниного візка, Едді побачив, що кнопки «КОМАНДА» і «ВВЕСТИ» теж пульсують яскраво–червоним. Здавалося, це не кнопки, а очі, що моргають.
— Блейне, що відбувається? — закричав він. Роззирнувся довкола, але побачив тільки дикий танець тіней. — Це ти витворяєш?
Але Блейн відповів тільки сміхом — жахливим електронним сміхом, що нагадав Едді механічного клоуна, який стояв біля входу до Кімнати Страху на Коні–Айленді, коли він був малий.
— Блейне, годі! — зойкнула Сюзанна. — Під акомпанемент сирени повітряного нападу ми не зможемо розгадати твою загадку!
Сміх обірвався так само різко, як і почався, та Блейн не відповідав. А, може, й відповів: за ґратами, що відділяли їх від платформи, забурчали величезні двигуни на слоутрансових турбінах, що працювали без тертя. їх привели в дію двополярні комп'ютері, про які так мріяв Цок–Цок. Вперше за десятиліття Блейн Моно прокинувся і розігрівався перед поїздкою.
Сирена, яка справді призначалася для того, щоб давно покійні мешканці Лада могли вчасно сховатися від повітряного нападу (і яку відтоді не вмикали протягом тисячі років), глухим саваном накрила місто. Усі лампочки і ліхтарі, що досі не перегоріли, ввімкнулися та синхронно запульсували. В тому, що нарешті настав кінець світу, не сумнівалися ні Юни з наземних будівель, ні Сиві з підземних лабіринтів. Сиві вирішили, що сталося якесь катастрофічне пошкодження механізмів. Юни ж завжди вважали, що в підземних машинах гніздяться привиди й одного дня вони повстануть, аби помститися живим. І мабуть, Юни були ближчі до правди.
У стародавніх машинах, що стояли в підземеллях міста, поза сумнівом, жив якийсь інтелект — єдиний живий організм, і він вже давно перестав жити за законами безжального двополярного розуму, які становили для нього абсолютну реальність. Логіка цього інтелекту, що з кожною хвилиною ставала дедалі незрозумілішою, зберігалася в базах пам'яті протягом восьмисот років і могла лишатися там ще стільки ж, якби не поява Роланда і його друзів. Втім, цей безтілесний розум мислив і щороку ставав божевільнішим. Навіть у періоди сну, котрі раз у раз частішали, він бачив сни, і чим далі зсувався світ, тим ненормальнішими вони ставали. І зараз, попри те, що фантастична машинерія, яка підтримувала Промені, дещо попсувалася, цей навіжений нелюдський розум прокинувся в покоях руїн і знову навпомацки рушив, безтілесний, наче привид, коридорами смерті.
Блейн Моно готувався їхати геть з міста.
Стоячи навколішках коло Джейка, Роланд почув у себе за спиною чиїсь кроки й розвернувся, тримаючи револьвер напоготові. Тіллі з обличчям, схожим на передсмертну маску забобонного страху і спантеличення, підняла руки й верескнула:
— Не вбивай мене, сей! Прошу тебе! Не вбивай!
— Тоді тікай, — різко кинув їй Роланд. Коли Тіллі ворухнулася в бік виходу, він стукнув її в литку дулом револьвера. — Не туди. У ті двері, куди зайшов я. А якщо ти побачиш мене ще раз, то я буду останнім, кого ти взагалі побачиш. Іди!
І вона зникла, розчинилася в тінях, що кружляли по колу.
Роланд припав вухом до Джейкових грудей, долонею затуляючи друге вухо, щоб бодай якось
