долинало низьке гудіння генераторів і слоутрансових двигунів, що прокидалися від довгого сну.
Джейк раптом похитнувся від слабкості. Роланд підхопив його на руки й пішов слідом за сталевою кулею повз машини. У нього не було ані найменших здогадів щодо їхнього призначення. Юк ішов назирці. Куля повернула праворуч. Коридор, у якому вони опинилися, був обабіч заставлений рядами телевізійних дисплеїв, наче якась дитина склала одну на одну деталі конструктора. їх були тисячі й тисячі.
«Таткові б таке сподобалося», — подумав Джейк.
У неосяжній відеогалереї, подекуди темній, було ввімкнено, проте, багато екранів. Вони показували охоплене панікою місто — і наземні, і підземні його райони. Перелякані Юни зграями бігали вулицями, беззвучно розтуляючи роти. Багато хто кидався униз із дахів високих будинків. Із жахом Джейк побачив, що сотні людей зібралися біля мосту через Сенд і кидалися у воду. На інших екранах були великі кімнати, заставлені ліжками. У деяких із цих кімнат горіли пожежі, але, схоже, їх у паніці влаштовували самі Сиві. Вони бозна–чому підпалювали власні матраци й меблі.
На одному з екранів було видно, як широкоплечий велетень вкидає чоловіків і жінок у заляпану кров'ю машину, що нагадувала штампувальний прес. Картина була жахлива, та ще жахливішим було те, що жертви вишикувалися в ряд, слухняно очікуючи, коли надійде їхня черга. Кат у туго обв'язаній довкола голови жовтій хустці, на кінці якої були вузлики, що кісками звисали нижче вух, ухопив якусь стару й підняв її над головою, терпляче чекаючи, коли сталевий блок звільнить зону вбивства і він зможе вкинути жінку в прес. Стара не тільки не пручалася, а навіть посміхалася.
— СКРІЗЬ КУПА ЛЮДУ, — сказав Блейн, — АЛЕ НІХТО НЕ ГОВОРИТЬ ПРО МІКЕЛАНДЖЕЛО. СУМНО. — І він розреготався своїм дивним деренчливим сміхом, наче пацюки пробіглися підлогою, всіяною потрощеним склом. Від цього звуку Джейк увесь затремтів. Він волів би опинитися подалі від комп'ютерного розуму, що так сміявся… та чи був у них вибір?
Він безпорадно озирнувся на монітори… але Роланд узяв його за голову і змусив відвернутися. Делікатно, але твердо.
— Не треба тобі на таке дивитися, Джейку.
— Чому вони це роблять? — спитав Джейк. За весь день у нього в роті макової росинки не було, та все одно до горла підступала блювота. — Чому?
— Тому що вони налякані, а Блейн тільки підігріває їхній страх. Але основна причина, гадаю, в іншому. Просто вони надто довго жили на кладовищі своїх дідів, і врешті–решт їм це набридло. Але не поспішай їх жаліти. Просто подумай, з якою радістю вони б забрали тебе з собою на ту галявину, де закінчується земний шлях.
Сталева куля вилетіла з зали моніторів і ще раз звернула за ріг. Попереду виднілася стрічка з якоїсь штучної речовини, вмонтована в підлогу. Наче свіжий дьоготь, вона виблискувала між двома вузькими смужками хромованої сталі, що губилися десь удалині — не в кінці кімнаті, а на її горизонті.
Куля нетерпляче пострибала понад темною стрічкою, і зненацька конвеєр — то був саме конвеєр — беззвучно ожив і швидко поплив уперед. Куля кілька разів описала в повітрі дугу, запрошуючи їх стати на рухому стрічку.
Роланд пробігся вздовж неї, поки не набрав потрібну швидкість, і застрибнув. Поставив Джейка на ноги, й усі троє — стрілець, хлопчик і шалапут із золотистими очима — поїхали вперед через усю темну підземну рівнину, де одна за одною оживали стародавні машини. На шляху траплялися нескінченні ряди пристроїв, що на вигляд скидалися на шафки для документів. Вони були темні… та не мертві. З їхніх надр долинало тихе гудіння, а між сталевими панелями Джейк помітив тонесенькі проблиски жовтого світла.
І мимоволі згадав Цок–Цока.
«Вони оживають, — подумав Джейк. — Ти ж саме цього хотів, Цокі? Хоча, гадаю, якби ти це побачив, то одразу ж розхотів би».
Але тут же йому згадався прадід Цок–Цока — сміливець, що сів у літак з іншого світу й підняв його у небо. З такою кров'ю в жилах Цок–Цок навряд чи чогось боявся, навпаки — його хоробрість межувала з самогубною. І певно, що такий поворот подій його б тільки потішив… і з кожним новим самогубством його радість би тільки розквітала.
«Запізно, Цокі, — подумав Джейк. — І слава Богу».
— Усі ці ящики… — тихим зачудованим голосом озвався Роланд. — Здається, я знаю, де ми. Ми їдемо крізь розум істоти, що називає себе Блейном, Джейку. Ми їдемо крізь його розум. Це неймовірно.
Джейк кивнув, і йому згадався Іспитовий Твір.
— Блейн такий головатий, що буде нам нерви тріпати.
— Так.
Джейк уважно подивився на Роланда.
— Місце, куди ми зараз їдемо, — це те, про що я думаю?
— Так, — кивнув Роланд. — Якщо ми досі на Шляху Променя, то він виведе нас до Колиски.
Джейк кивнув.
— Роланде?
— Що?
— Дякую, що прийшов по мене.
Замість відповіді Роланд обійняв хлопчика за плечі.
Десь далеко попереду буркотіли величезні мотори. А за мить почався якийсь гуркіт, і на них полилося світло — різке помаранчеве світіння ламп. Джейк уже бачив те місце, де рухома стрічка зупинялася. Там виднівся вузький ескалатор, що круто йшов угору, просто в те помаранчеве світло.
Едді й Сюзанна почули, як під ногами в них запускаються великі двигуни. А за мить широкий прямокутник мармурової підлоги повільно поїхав назад, відкриваючи довгий освітлений прохід. Підлога швидко зникала в тому напрямку, де стояли вони з Сюзанною. Едді вхопив Сюзаннин візок за ручки і швидко покотив назад уздовж сталевого бар'єра між платформою і Колискою. Прямокутник світла дедалі видовжувався, і Едді боявся, що колони, які стояли по обидва боки від нього, впадуть у діру, бо підлога під ними зникла. Але цього не сталося, колони трималися у повітрі, не збираючись падати.
— Я бачу ескалатор! — вигукнула Сюзанна, перекрикуючи нескінченні трелі сирени. Вона нахилилася вперед і зазирнула в отвір.
— Угу, — прокричав Едді у відповідь. — Це ж вокзал. Там, унизу, мають бути галантерейні товари, парфуми й жіноча білизна.
— Що?
— Та нічого!
— Едді! — раптом заволала Сюзанна, і її обличчя засяяло від радості, наче вона дивилася на феєрверк до Дня незалежності. Вона показувала кудись униз, нахиляючись ще далі, й Едді довелося підхопити її руками, аби вона не випала з візка. — Це ж Роланд! Вони вдвох!
Підлога здригнулася, коли отвір розкрився до кінця. Двигуни, що рухали плиту вздовж невидимих напрямних, протяжно застогнали і затихли. Едді підбіг до краю діри й побачив на одній зі сходинок ескалатора Роланда. Коло нього, схиливши голову на стрільцеве плече, стояв Джейк — блідий, побитий, скривавлений, але то був не хтось інший, а саме Джейк, живий і відносно здоровий. А на нижній сходинці їхав Юк і дивився вгору своїми блискучими очиськами.
— Роланде! Джейку! — загорлав Едді. Він підстрибнув від радості, й замахав руками у повітрі, й пішов танцювати на краю діри в підлозі. Будь на ньому цієї миті капелюх, він би неодмінно підкинув його вгору.
Джейк із Роландом помітили його й помахали у відповідь. Едді побачив, що хлопчик усміхається, і всі, здавалося, не могли втриматися, щоб не усміхнутися. Дива та й годі, подумав Едді. Йому здавалося, що ще трохи — і серце вирветься з грудей. І він затанцював швидше, махав руками й переможно вигукував, боячись, що емоції переллються через край і розірвуть його, якщо він просто стоятиме на місці. Досі він не усвідомлював, що потай від самого себе поховав у душі надію ще раз побачити Роланда і Джейка.
— Гей, хлопці! СЮДИ! Швидше! Ворушіться!
— Едді, допоможи!
Він озирнувся. Сюзанна силкувалася вибратися з візка, але її штани з оленячої шкури зачепилися за
