Загублена земля. Темна вежа III

потім поставила тацю з їжею на стіл.

— О, погляньте–но! — вона взяла зі столу «Чарлі Чух–Чуха». — Коли я була маленькою, в мене теж була така книжка. Це ти сьогодні купив, Джонні?

— Так. Батьки попросили вас дізнатися, де я був?

Вона просто кивнула. Не кривлячи душею, нічого не вдаючи. Для неї це був один із обов'язків, як сміття винести. «Якщо хочеш, можеш розповісти, — було написано в неї на обличчі, — а як не хочеш, то мовчи. Ти подобаєшся мені, Джонні, але ваші стосунки — це ваші стосунки, і мене вони не обходять. Я просто тут працюю, і мій робочий день закінчився годину тому».

Її промовистий вираз обличчя аж ніяк не образив Джейка. Навпаки, він заспокоївся. Місіс Шоу була ще однією знайомою–але–не–зовсім–другом… проте йому здавалося, що вона йому більше друг, ніж хлопці в школі, і вона набагато ближча йому, ніж батько з матір'ю. Принаймні, місіс Шоу була чесною людиною. Вона ні перед ким не запобігала. Усе включалося в рахунок наприкінці місяця. Втім, вона завжди зрізала з хліба скоринку, готуючи сендвічі.

Джейк узяв сендвіч і відкусив здоровий шмат. Його улюблений, з копченою ковбасою і сиром. Це був ще один плюс місіс Шоу — вона завжди знала, що він любить. Його мати, наприклад, досі була певна, що він любить їсти кукурудзу з качана і терпіти не може брюсельської капусти.

— Скажіть їм, будь ласка, що зі мною все гаразд. А таткові перекажіть, що я шкодую за свої грубі слова.

Насправді він не шкодував, але батькові це вибачення було потрібне, як повітря. Щойно місіс Шоу його перекаже, таточко зможе зі спокійною душею й надалі себе ошукувати — він виконав свій батьківський обов'язок, і все добре, все добре, у нього в житті все добре.

— Я перепрацювався перед іспитами, — сказав Джейк із повним ротом, — і сьогодні вранці мені стало недобре. Я наче був у ступорі. Мені треба було вийти надвір, інакше я б задихнувся. — Джейк помацав висохлу кірку крові на лобі. — А це… скажіть мамі, що це пусте. Мене ніхто не грабував. То я по–дурному впав. Перечепився через візок поштового вантажника. Це просто подряпина. В очах у мене не двоїться, навіть голова вже не болить.

Місіс Шоу кивнула.

— Тепер я розумію… крута школа й таке інше. Ти просто перенервувався. Нічого страшного, Джонні, не треба цього соромитися. Останні кілька тижнів ти справді був не при собі.

— Тепер, здається, я в нормі. Мабуть, доведеться переписувати іспитовий твір з англійської, та…

— Ох! — раптом сказала місіс Шоу і спантеличено на нього подивилася. Вона поклала «Чарлі Чух– Чуха» на письмовий стіл. — Геть із голови вилетіло! Твій учитель французької дещо тобі передав. Піду принесу.

І вийшла з кімнати. Джейк не хотів завдавати містерові Бісету клопотів, бо ж той був доброю людиною. Але, судячи з того, що вчитель сам прийшов до них додому, він таки хвилювався. Джейк здогадувався, що вчителі зі школи Пайпера вкрай рідко відвідують батьків учнів особисто. І став думати– гадати, що ж таке міг залишити для нього містер Бісет. На думку не спадало нічого кращого, ніж запрошення до містера Гочкіса, шкільного психіатра. Ще сьогодні вранці це налякало б хлопчика до смерті, але зараз він був абсолютно спокійний.

Сьогодні ввечері важливою була тільки троянда.

Джейк вп'явся зубами в другий сендвіч. Місіс Шоу не зачинила за собою дверей, тож тепер йому було чути, як вона розмовляє з батьками. Скидалося на те, що вони обоє вже трохи заспокоїлися. Джейк випив молоко і взявся за тарілку з яблучним пирогом. А через кілька хвилин повернулася місіс Шоу. В руках у неї була до болю знайома синя течка.

І Джейк зрозумів, що в нього ще залишилися деякі запаси страху. Учні і вчителі — вони всі вже знають про нього, і вже нічого не зміниш. Та все одно він не був у захваті від того, що всі знають, що він несповна розуму. Що всі його обговорюють.

Спереду до течки був прикріплений маленький конверт.

Розкриваючи його, Джейк подивився на місіс Шоу.

— Як там мої старі?

Вона злегка всміхнулася.

— Батько попросив спитати в тебе, чого ти нікому не сказав, що у тебе Переляк Перед Іспитами. Виявляється, у нього самого таке було, коли він учився в школі… так, два чи три рази.

Джейка це вразило до глибини душі. Батько був не з тих, хто поринає у спогади, що починаються словами: «Коли я був малий…» Джейк спробував уявити батька хлопчиком, який дуже боїться іспитів, але йому це не дуже добре вдалося… найбільше, на що він спромігся, — негарний образ задерикуватого карлика в пайперівській сорочці, карлика в ковбойських чоботях, зроблених на замовлення, карлика з коротким чорним волоссям, Що дико стирчить на голові.

Записка була від містера Бісета.

Дорогий Джоне,

Бонні Ейвері розповіла мені, що ти завчасно пішов з уроків. Вона дуже хвилювалася за тебе, і я також стурбований, хоча з нашими учнями вже таке траплялося, особливо під час Іспитового Тижня. Дуже тебе прошу: завтра вранці перед уроками зайди до мене. Згода? Будь–які проблеми можна розв'язати. Якщо ти відчуваєш тягар іспитів (повторюю, таке трапляється дуже часто), то можна домовитися, і ти складеш їх пізніше. Ми хочемо, щоб ти був здоровий. Це все, що нас турбує. Якщо схочеш, можеш зателефонувати мені сьогодні ввечері. Мій телефон 555–7661. Спати я лягаю опівночі.

Не забувай, що ми всі дуже тебе любимо. Ми на твоєму боці.

A votre sante[8]

Сльози навернулися Джейку на очі. Як чудово, що про нього дбають. Просто дивовижно. Але було ще й інше, те, про що в записці прямо не йшлося. Ще дивовижніше. Тепло, турбота і спроба (хоч і не надто вдала) зрозуміти й втішити.

Внизу записки містер Бісет домалював стрілочку. Джейк перевернув аркуш і прочитав:

«До речі, Бонні попросила передати тобі ось це. Щиро вітаю!»

Вітаю? Що це, в біса, означає?

Джейк розкрив течку. До першої сторінки його Іспитового Твору був прикріплений скріпкою аркуш паперу. Бланк під шапкою: З КАБІНЕТУ БОНІТИ ЕЙВЕРІ. Дедалі більше дивуючись, Джейк прочитав написані чорнильною ручкою і гострим почерком рядки.

Джоне,

я не маю сумнівів у тому, що Леонард вже озвучив тобі наші переживання (йому це вдається, як нікому іншому), тож дозволь мені сказати кілька слів про твій Іспитовий Твір, який я прочитала й оцінила у вільний час. Його самобутність справила на мене величезне враження. Це найкращий з–поміж усіх учнівських творів, які я читала за останні кілька років. Фігура повторення, яку ти використовуєш («…ось у чому правда») — гарна знахідка, але я чудово розумію, що насправді це лише прийом. Справжня цінність твору — в символах, що спочатку з'являються у вигляді зображень поїзда і дверей на титульній сторінці, а потім проходять через увесь твір. Ця символізація сягає свого логічного завершення в зображенні «чорної вежі», яку я особисто схильна вважати твоїм протестом проти всезагальних амбіцій — фальшивих і до того ж небезпечних.

Я не вдаватиму, що розумію всі символи (наприклад, такі, як «Дама Тіней», «стрілець»). Але, гадаю, цілком очевидно, що самого себе ти вивів у образі «в'язня» (школи, суспільства тощо), а систему освіти зобразив як «Велемовного Демона». Можливо, «Роланд» і «стрілець» — одна й та сама авторитетна особа, наприклад, твій батько? Мене так заінтригувало це питання, що я пошукала його ім'я в твоїх шкільних документах. Виявилося, що його звуть Елмер, але я помітила, що середній ініціал — «Р.»

Як на мене, то це дуже провокативно. А можливо, це ім'я — подвійний символ, у якому образ твого батька тісно переплітається з сюжетом поеми Роберта Браунінга «Чайльд Роланд до Вежі Темної прийшов» ? Правду кажучи, більшості учнів я не ставлю таких питань, але ж я знаю, як багато ти читаєш!