Б. Ейвері
Джейк витяг аркуш з–під скріпки, відкриваючи титульну сторінку свого на диво самобутнього і глибоко символічного Іспитового Твору. На ній міс Ейвері вивела й обвела червоною ручкою оцінку: А+. А під нею написала: МОЛОДЕЦЬ!!!
І тут сміх, що душив Джейка, вирвався назовні.
Вибухами реготу з нього виходив цілісінький той день — довгий, страшний, сумбурний, підбадьорливий, загадковий. Джейк упав на стілець і закинув голову назад, тримаючись руками за живіт. З очей лилися сльози.
Він сміявся, поки не охрип. Але варто було трохи заспокоїтися, як в око впадав котрийсь із рядків доброзичливого відгуку міс Ейвері, і Джейк знову реготав до нестями. Він не помітив, як до дверей підійшов батько. Елмер Чемберз обвів його спантеличеним тривожним поглядом і, хитаючи головою, пішов геть.
Врешті–решт Джейк згадав, що місіс Шоу досі сидить тут на ліжку й дивиться на нього доброзичливим, але відстороненим поглядом, трохи приправленим цікавістю. Він спробував щось сказати, але сміх задушив слова.
«Треба закінчувати, — подумав він. — Бо так я вмру від сміху. Серце не витримає абощо».
Але від думки про те, що вчителька вигадала для «чух–чух, чух–чух» його знову почав розпирати дикий регіт.
Зрештою напади сміху ослабли до легкого хихотіння. Джейк витер мокрі очі рукавом і сказав:
— Вибачте, місіс Шоу… це просто… ну… мені поставили А з плюсом за іспитовий твір. Він був дуже… дуже глибокий… і дуже сим… сим…
Але закінчити не зміг, бо знову склався навпіл від реготу, тримаючись за живіт, що ходив ходором.
Місіс Шоу підвелася. На її обличчі сяяла посмішка.
— Чудово, Джоне. Я рада, що все так добре закінчилося. Твої батьки теж зрадіють, от побачиш. А я вже запізнююся… мабуть, доведеться просити консьєржа викликати таксі. Добраніч, гарних тобі снів.
— Добраніч, місіс Шоу, — відгукнувся Джейк, ледве стримуючись від сміху. — Дякую вам.
А коли за нею зачинилися двері, знову зайшовся реготом.
Наступні півгодини до нього по черзі навідувалися батьки. Вони вже вочевидь вгамувалися, а оцінка А+ на Джейковому Іспитовому Творі заспокоїла їх ще більше. Джейк приймав їх із відкритим підручником з французької на столі, але насправді до підручника не зазирав і не мав ані найменшого наміру щось вчити. Він просто нетерпляче чекав, коли ж батьки дадуть йому спокій і він нарешті матиме змогу уважніше роздивитися дві придбані сьогодні книжки. У хлопчика було відчуття, що справжні Іспити ще попереду, і він відчайдушно хотів їх скласти.
Десь о чверть на десяту до нього зазирнув батько. Мати пішла хвилин двадцять тому. Вона побула недовго і здавалася неуважною. Елмер Чемберз зайшов із сигаретою в одній руці й склянкою скотчу — в другій. Вигляд у нього був не просто спокійний, а приголомшений. Джейк на мить замислився, чи, бува, батько не заліз до материної скриньки з валіумом.
— Малий, ти в нормі?
— Так. — Джейк знову став маленьким слухняним хлопчиком, що завжди володіє собою. Погляд, яким він подивився на батька, був уже не розлючений, а тьмяний.
— Я хотів сказати, що шкодую про те, що було до цього. — Його тато був не з тих людей, хто часто вибачається, і виходило в нього не дуже добре. Несподівано для себе Джейк зрозумів, що йому трохи шкода батька.
— Та нічого.
— Важкий день, — сказав батько і підняв порожню склянку. — Може, забудемо все, що сталося? — Він промовив це таким тоном, наче ця чудова й логічна думка щойно стукнула йому в голову.
— Я вже забув.
— Добре. — У батьковому голосі звучало полегшення. — Тобі вже час спати, так? Завтра на тебе чекають пояснення і тести.
— Мабуть, — відповів Джейк. — 3 мамою все гаразд?
— Все добре. Чудово. Я піду в кабінет. Ще треба в папірцях покопирсатися.
— Тату?
Батько подивився на нього з осторогою.
— А яке у тебе друге ім'я?
Щось таке було у виразі татусевого обличчя, що Джейк одразу вирішив: батько подивився на оцінку за Іспитовий Твір, але не завдав собі клопоту прочитати сам твір чи відгук міс Ейвері.
— У мене його нема, — відповів він. — Є тільки ініціал, як у Гаррі С. Трумена. Тільки у мене «Р.» А чого ти питаєш?
— Просто цікаво, — сказав Джейк.
Він якось примудрився зберігати спокій, поки батько не вийшов. Але щойно за ним зачинилися двері, хлопчик упав на ліжко і затулив обличчя подушкою, щоб не чутно було несамовитого реготу.
Коли Джейк нарешті впевнився, що черговий напад сміху позаду (хоча час від часу, наче поштовхи після землетрусу, до горла піступав смішок), а батько замкнувся в кабінеті зі своїми сигаретами, скотчем, паперами і маленьким слоїком білого порошку, то знову сів за письмовий стіл, увімкнув лампу і розкрив «Чарлі Чух–Чуха». Кинувши побіжний погляд на сторінку, де писалося про авторські права, він побачив, що вперше ця книжка побачила світ у 1942 році. Його примірник був четвертого видання. Ззаду на звороті обкладинки не було жодної інформації про автора, Беріл Еванс.
Джейк повернувся до початку. Глянув на малюнок, де був зображений усміхнений блондинистий парубійко у кабіні машиніста паротяга, поміркував трохи, чому в машиніста така гордовита посмішка, і тільки тоді почав читати.
Боб Брукс служив машиністом у Залізничній Компанії Серединного світу. Працював він на перегоні «Сент–Луїс — Топіка». Машиніст Боб був найкращим з–поміж усіх машиністів Залізничної Компанії, а Чарлі був найліпшим поїздом!
Так звали паротяг 402 «Великий хлопчик» — Чарлі, і ніхто, крім Машиніста Боба, не мав права сидіти в його кабіні й дудіти в гудок. Всі знали, як гуде Чарлі — УУУУ–УУ–УУУУУУУ! І коли відлуння розходилося величезною канзаською рівниною, всі говорили: «Це їде Чарлі, а з ним Машиніст Боб. Від Сент–Луїса до самої Топіки їм нема рівних у швидкості!»
Хлопчики й дівчатка збігалися з усіх усюд на подвір'я своїх будинків, щоб побачити, як їдуть Чарлі та Машиніст Боб. Машиніст Боб завжди усміхався і привітно махав рукою. А діти теж усміхалися й махали у відповідь.
У Машиніста Боба була одна таємниця. Її він не розкривав нікому. Чарлі Чух–Чух був живий. Справді живий. Як Боб про це дізнався? А ось як. Одного дня, коли вони котили собі рейками від Топіки до Сент– Луїса, Машиніст Боб почув спів, дуже ніжний і тихий.
— І хто тут зі мною в кабіні? — строго спитав Машиніст Боб.
— Та тобі треба до психіатра, Машиністе Боб, — пробурмотів Джейк собі під носа, перегортаючи сторінку. На звороті був малюнок: Боб нахиляється до автоматичної паливні Чарлі Чух–Чуха й зазирає під неї. «А хто ж керує поїздом і виглядає корів (не кажучи вже про хлопчиків і дівчаток), які можуть необережно забрести на колію, поки Боб шукає «зайців»?» — подумав Джейк. І вирішив, що Беріл Еванс геть нічого не
