— А вони хі-хі-ба тут?
— А як же? Чому ж ми летимо, по-твоєму? Поки ми з тобою спали в відсіку, всі
прийшли й вирушили в політ. Зрозумів? Зараз ми з тобою піднімемося вгору й
знайдемо всіх у каютах.
Незнайко натиснув кнопку, й ліфт підняв їх поверхом вище.
— От здивуються, коли побачать нас! — сказав Незнайко, зупиняючись біля дверей
однієї з кают. — Зараз ми ввійдемо й скажемо: «Здоровенькі були! От і ми!»
Ха-ха-ха!
Тремтячи від сміху, Незнайко відчинив двері в каюту і, побачивши, що там нікого
немає, сказав:
— Тут чомусь нікого нема!
Він зараз же заглянув у другу каюту:
— І тут чомусь нікого нема!
Ці слова він повторював кожного разу, коли заглядав у порожню каюту. Нарешті
сказав:
— Знаю! Вони в салоні. Мабуть, там зараз відбувається якась важлива нарада, от
усі й пішли туди.
Спустившись у салон, друзі пересвідчилися, що й там було порожньо.
— Та тут взагалі нікого нема! — вигукнув Незнайко. — Схоже, що ми в ракеті самі.
— Як — самі? — злякався Пончик.
— Так, самі, — розвів руками Незнайко.
— Хто ж тоді запустив ракету?
— Не знаю.
— Не могла ж ракета запуститися сама!
— Не могла, — погодився Незнайко.
— Отже, її хтось запустив, — сказав Пончик.
— Хто ж її міг запустити?
— Ну, не знаю.
Незнайко підозріло зиркнув на Пончика і спитав:
— Можливо, це ти її запустив?
— Я? — здивувався Пончик.
— Авжеж, ти!
— Як же я міг її запустити? — знизав Пончик плечима. — Я й не знаю, як її
запускати.
— А чого ж ти виліз із відсіку? — спитав Незнайко. — Чому ж, коли я прокинувся,
тебе в відсіку не було? Ти куди ходив, признавайся?
— Та я, розумієш, уночі передумав летіти й хотів піти додому, та, розумієш,
заблукав у ракеті, а потім не міг відчинити дверей, от і передумав іти й
зостався, — белькотів розгублено Пончик.
— А ти не натискував ніде кнопки? Адже щоб запустити ракету, досить натиснути
всього одну кнопку. Зрозумів?
— Чесне слово, я ніде нічого не натискував. Я тільки попав ненароком у якусь
маленьку кабіночку й натиснув там одну зовсім-зовсім маленьку кнопочку на столі…
— А-а-а! — страшним голосом закричав Незнайко і, схопивши Пончика за комір,
потягнув у кнопкову кабіну. — Ану, признавайся, ти в цій кабінці був?
— 3-з-да-єть-ся, в цій, — роззявляючи рота, наче витягнута з води рибина,
промимрив Пончик.
— Оцю кнопочку натискував?
— 3-з-да-а-єть-ся, цю, — признався Пончик.
— Ну так і є! — вигукнув Незнайко. — Отже, це ти запустив ракету! Що тепер
робити?
— А чи не можна я-я-як-небудь зу-у-пинити ра-а-а-аке-ту?
— Як же її зупиниш?
— Ну, натиснути ще яку-небудь к-к-но-п-о-чку.
— Я тобі як дам кнопочку! Ти натиснеш кнопочку, ракета зупиниться, і ми з тобою
застрянемо серед світового простору! Ні, вже краще полетимо на Місяць.
— Але ж на Місяці, кажуть, нічого їсти, — мовив Пончик.
— Нічого, тобі це корисно, схуднеш трошки, — сердито відповів Незнайко. — Іншим
разом знатимеш, як без дозволу кпопочки чіпати!
Варто було Пончикові згадати про їжу, як його думки різко змінилися. Йому раптом
страшенно захотілося їсти. Тепер він уже ні про що не міг думати, окрім їжі!
Тому він сказав:
— Послухай, Незнайку, а чи не можна нам чогось поїсти? Адже я з учорашнього дня
нічого не їв.
— Поїсти, що ж… Поїсти, мабуть, можна, хоча ти цього й не заслужив, — буркотливо
відповів Незнайко.
Повернувшись у харчовий відсік, друзі відкрили термостат, у якому зберігалися
гарячі космічні котлети, космічний кисіль, космічне картопляне пюре та інші
космічні страви. Всі ці страви називалися космічними тому, що зберігались у
довгих целофанових трубочках, на зразок ліверної ковбаси. Приставивши кінець
такої трубочки до рота і здавлюючи її руками, можна було домогтися, щоб їжа
попадала з трубочки прямо в рот, а це було дуже зручно в умовах невагомості.
Знищивши по кілька таких трубочок, друзі закусили космічним морозивом, яке було
напрочуд смачне. Це космічне морозиво мало тільки один недолік: від нього
страшенно мерзли руки, бо ж весь час доводилося стискати холодну целофанову
трубочку руками — інакше морозиво не могло попасти в рот.
Як тільки Пончик наситився, настрій у нього одразу поліпшився.
— Що ж, виявляється, і в ракеті можна добре попоїсти! — сказав він.
І йому вже здавалося, що нічого страшного не сталось і що ракета зовсім не
летить, а стоїть собі на землі.
— Слухай, Незнайку, чому ти думаєш, що ми кудись летимо? По-моєму, нікуди ми не
летимо, — мовив Пончик.
— А звідки ж, по-твоєму, стан невагомості? — відповів Незнайко.
— А пам'ятаєш, коли ми були вдома, я вдарився носом об стіл. Тоді ми теж нікуди
не летіли, а невагомість була.
— Зараз ми піднімемося в астрономічну кабіну й подивимось в ілюмінатор, — сказав
Незнайко. — В ілюмінатор буде видно, де ми перебуваємо.
Друзі швидко піднялися в астрономічну кабіну. Подивившись у бічні ілюмінатори,
вони побачили навкруги бездонне чорне небо, всіяне великими зірками, серед яких
сяяло сліпучо-яскраве сонце. Здавалося, був день, але в той же час була й ніч.
Так на Землі ніколи не буває. Коли на Землі видно сонце, то не видно зірок, і
навпаки, коли є зірки — нема сонця. В одному з верхніх ілюмінаторів яскраво
світив Місяць. Він, здавалося, був трохи більший, ніж звичайно здається нам з
Землі.
— Цілком ясна річ, — сказав Незнайко. — Ми вже далеко від Землі. Ми в космосі!
— От тобі й усе! — розчаровано пробурмотів Пончик.
_Розділ_сьомий_
ЯК НЕЗНАЙКО Й ПОНЧИК ПРИБУЛИ НА МІСЯЦЬ
Тепер, коли Пончик остаточно впевнився, що про повернення на Землю не може бути
й мови, він поволі заспокоївся і сказав:
— Ну що ж, оскільки ми летимо на Місяць і назад всі дороги відрізані, то тепер у
нас тільки одне завдання: пробратися знов у харчовий відсік і як слід поснідати.
— Ми ж щойно снідали, — сказав Незнайко.
— Так хіба це був справжній сніданок? — заперечив Пончик. — Цей сніданок був
пробний, так би мовити, чорновий, тренувальний.
— Як це — тренувальний? — не зрозумів Незнайко.
Ну, ми ж снідали в космосі перший раз. Виходить, наче й не снідали, а тільки
мовби освоювали процес харчування в космосі, тобто тренувалися. Аж тепер, коли
тренування закінчилося, ми можемо
