власний кулак. Пончик зробив так само. Якнайзручніше вмостившись на
м'якій пластмасі, він почав обдумувати своє становище, і в голові його поступово
визріла думка, що йому найкраще відмовитися від цієї подорожі. Він вирішив зараз
же признатися Незнайкові, що вже перехотів летіти, але подумав, що Незнайко
почне сміятися з нього й дорікати за боягузтво. Нарешті він усе-таки набрався
хоробрості настільки, що наважився признатись у власному боягузтві, але в цей
час почув рівномірне хропіння Незнайка. Впевнившись, що Незнайко міцно заснув,
Пончик підвівся і, намагаючись не наступити йому на руки, прокрався до дверей.
«Вилізу з ракети і втечу додому, от тобі й усе, — подумав він. — А Незнайко
нехай летить собі на Місяць, якщо йому так хочеться».
Затамувавши подих, Пончик піднявся по сходах і натиснув кнопку біля дверей.
Двері відчинилися. Пончик виліз з харчового відсіку й пішов по кривому
коридорчику, намагаючись відшукати дверцята ліфта. Він не був так добре
обізнаний з будовою ракети, як Незнайко, тому кілька разів обійшов коридорчик
навкруг, кожного разу попадаючи до харчового відсіку. Боячись, що Незнайко
прокинеться і помітить його відсутність, Пончик знову почав нервувати, втрачаючи
тяму. Нарешті йому все-таки вдалося знайти дверцята ліфта. Не довго думаючи, він
заліз у кабіну й натиснув якусь кнопку. Кабіна, замість того щоб опуститися
вниз, піднялася вгору. Але Пончик не звернув на це уваги й, вийшовши з кабіни,
заходився шукати двері шлюзової камери, через які можна було вийти назовні. В
шлюзову камеру він, звичайно, потрапити не міг, бо її тут не було, а потрапив
замість цього в кнопкову кабіну й почав обмацувати в темряві стіни, намагаючись
знайти вимикач. Вимикача йому виявити не вдалося, але посеред кабіни він
наткнувся на невеличкий столик, на якому намацав кнопку. Подумавши, що цією
кнопкою вмикається світло, Пончик натиснув її і одразу підскочив угору,
опинившись у стані невагомості. Одночасно він почув рівномірний шум запущеного
реактивного двигуна.
Деякі, найдогадливіші читачі, напевне, одразу збагнули, що Пончик натиснув саме
ту кнопку, яка вмикала електронну керуючу машину. А електронна керуюча машина,
як це й було передбачено конструкторами, сама ввела в дію прилад невагомості,
реактивний двигун і все інше устаткування, завдяки чому ракета вирушила в
космічний політ у ту мить, коли цього ніхто не чекав.
Якби хто з жителів Космічного містечка в цю хвилину прокинувся й виглянув у
вікно, то був би вкрай здивований, побачивши, як ракета повільно відділилась від
землі і плавно піднялась у повітря. Це сталося майже безшумно. З нижнього сопла
двигуна з легким шипінням виривався тонкий струмінь нагрітих газів. Реактивної
сили від цього струменя було досить, щоб надати ракеті поступального руху, бо з
приладом невагомості сама ракета не мала ніякісінької ваги.
Тільки-но ракета піднялася на достатню висоту, електронна керуюча машина
ввімкнула механізм повороту, і головна частина ракети почала описувати колові
рухи, з кожним колом нахиляючись більше й більше. Та ось ракета набрала такого
кута нахилу, що в поле зору оптичного приладу, обладнаного фотоелементом, попав
Місяць. Світло від Місяця було перетворено фотоелементом на електричний сигнал.
Одержавши цей сигнал, електронна керуюча машина привела в дію самонавідний
пристрій і ракета, зробивши кілька затухаючих коливальних рухів, стабілізувалась
і полетіла прямо до Місяця. Завдяки самонавідному пристрою ракета, як заведено
говорити, була націлена на Місяць. Тільки-но ракета з якихось причин відхилялася
від заданого курсу, самонавідний пристрій повертав її на цей курс.
Спочатку Пончик навіть не зрозумів, що він накоїв. Відчувши стан невагомості,
він почав робити спроби вибратися з кнопкової кабіни, гадаючи, що десь у іншому
місці стану невагомості немає. Після ряду зусиль це йому вдалося, і він
повернувся до ліфта. Цього разу він як слід розібрався в кнопках, що були в
кабіні ліфта, й натиснув саме ту, яка забезпечувала спуск кабіни на найнижчий
поверх, тобто в хвостову частину ракети. Вийшовши з ліфта, він опинився перед
дверима в шлюзокамеру, через яку, як уже було сказано, можна вийти назовні.
Поряд з дверима Пончик побачив на стіні кнопку. Та хоч скільки він натискував цю
кнопку, скільки бив у двері ногами, двері не відчинялися. Пончик не знав, що
двері шлюзокамери могли відчинитися лише тоді, коли б він надів на себе
космічний скафандр. І, треба сказати, добре, що Пончик цього не знав. Якби він
натиснув кнопку, спочатку натягнувши на себе скафандр, двері відчинилися б, і
Пончик, покинувши ракету, вивалився б просто в космічний простір. Звичайно, в
такому разі він уже ніколи не зміг би повернутися додому, бо лишився б на віки
вічні літати в космосі, мов планета.
Пооббивавши об двері кулаки й п'яти, Пончик вирішив повернутися до Незнайка й
категорично зажадати, щоб той випустив його з ракети. Це рішення він, однак, не
міг здійснити, бо забув, на якому поверсі лишив Незнайка. Довелося йому їздити
по всіх поверхах, лазити по всіх кабінах, каютах, відсіках. Час був пізній.
Пончик дуже втомився і до того ж страшенно захотів спати. Можна було б сказати,
що Пончик падав від утоми з ніг, коли б він взагалі міг стояти на ногах. Через
стан невагомості Пончик просто не мав змоги стояти на ногах, а плавав, як той
карась у банці, раз у раз стукаючись головою об стіни й перевертаючись у
повітрі. Зрештою він перестав будь-що розуміти. В голові в нього запаморочилось,
очі самі почали заплющуватись, вибившись з останніх сил, він заснув саме в ту
мить, коли піднімався в кабіні ліфта.
Незнайко тим часом спокійнісінько спав у харчовому відсіку й навіть не відчував,
що космічний політ почався. Серед ночі, однак, прокинувся і ніяк не міг
зрозуміти, чому він тут, а не вдома в ліжку. Потім він таки згадав, що навмисне
заліз у ракету. Відчувши невагомість і звернувши увагу на рівномірний шум
реактивного двигуна, Незнайко зрозумів, що космічний корабель перебував в
польоті.
«Отже, поки я спав, Знайко й інші коротульки повантажились на корабель і
вирушили на Місяць. Все вийшло точно, як я розрахував!» — подумав Незнайко.
Обличчя його розпливлося в щасливій усмішці, а всередині щось ніби затріпотіло
від радості. Він уже хотів вилізти із своєї схованки, розшукати Знайка й
признатися йому, що без дозволу заліз у ракету. Подумавши трохи, він вирішив
усе-таки почекати, поки ракета відлетить далі від Землі.
«Сказати Знайкові завжди встигну. З цим ділом можна й не поспішати», — подумав
Незнайко.
В цей час він згадав про Пончика і, оглянувшись довкола, сказав:
— Дозвольте, дорогі друзі, а де ж Пончик? Ми ж разом з ним залізли у відсік!
Раптом Незнайко помітив, що двері відсіку розчинені навстіж.
«Ага! Виходить, Пончик уже прокинувся й виліз, — догадався Незнайко. — Ну що ж,
якщо так, то й мені нема рації тут самому сидіти».
Незнайко виліз з відсіку й, відчинивши двері ліфта, побачив у кабіні Пончика.
— А, ось ти куди забрався! — вигукнув Незнайко. — Відчуваєш? Уже летимо!
— Що? — спитав, прокидаючись, Пончик і позіхнув на весь рот.
— Летимо! — радісно закричав Незнайко.
— Куди летимо? — спитав Пончик і почав протирати кулаками очі.
— На Місяць! Куди ж іще?
— На який Місяць?
— Ну, на який… Не знаєш, який Місяць буває!
Тільки тоді Пончик почав розуміти, що сталося. Деякий час він очманіло дивився
на Незнайка, а потім як закричить страшним голосом:
— На Місяць?
— На Місяць! — весело підтвердив Незнайко.
— Летимо?
— Летимо, в тім-то й річ! — закричав Незнайко і, не в силі стримати свою
радість, кинувся обнімати Пончика.
Від страху в Пончика перехопило дух, нижня щелепа у нього одвисла, очі
округлились, і він дивився на Незнайка переляканим нерухомим поглядом.
— А де ж усі інші? Ти не бачив їх? — спитав Незнайко, не помічаючи дивного стану
Пончика.
— Я-я-к-і ін-ш-ші? — спитав, заїкаючись від хвилювання, Пончик.
— Ну, де всі коротульки? Де Знайко?
