нього. Сон теж поліпшився. Разом з іншими коротульками Незнайко
приходив у Космічне містечко, дивився, як випробовують ракету, як тренуються
мандрівники перед відправленням у космос, слухав лекції Фуксії і Рибки про
Місяць, про міжпланетні польоти. Здавалося, він остаточно змирився із своєю
долею і вже не мріє про подорож на Місяць. Навіть характер у Незнайка ніби
змінився. Найспостережливіші коротульки помічали, що Незнайко часто про щось
замислюється. Коли у нього бували напади задуми, на обличчі з'являлася якась
мрійлива усмішка, мовби Незнайко чомусь радів. Ніхто, проте, не міг догадатися,
що настроювало його на такий радісний лад.
Якось Незнайко зустрів Пончика і сказав:
— Слухай, Пончику, тепер ми з тобою товариші по нещастю.
— По якому нещастю? — не зрозумів Пончик.
— Ну, тебе ж не беруть на Місяць, і мене теж.
— Мені не можна на Місяць. Я надто важкенький. Ракета не підніме мене, — мовив
Пончик.
— Дурниці! — відповів Незнайко. — Всі, хто полетить у ракеті, перебуватимуть у
стані невагомості, отже, для ракети однаково, важкенький ти чи не важкенький.
Ніхто нічого не важитиме. Зрозумів?
— Чому ж тоді мене не беруть? Це несправедливо! — вигукнув Пончик.
— Ще й як несправедливо! — підхопив Незнайко. — Так несправедливо, що й сказати
важко. Ми з тобою повинні виправити цю несправедливість.
— Як же її виправити?
— Вночі, напередодні відльоту, ми заліземо в ракету й сховаємось. А вранці, коли
ракета полетить у космічний простір, ми виліземо. Не будуть же через нас
повертати ракету назад.
— А хіба можна робити такі штуки? — спитав Пончик.
— А чому ж не можна? От дивак! Найголовніше, розумієш, — це щоб нас не встигли
висадити, поки ми будемо на Землі. А в космосі вже не висадять, можеш не
турбуватися.
— А де ми сховаємося?
— У харчовому відсіку. Там дуже зручно й різних продуктів сила.
— Сила продуктів — це добре! — сказав Пончик. — Але ж ракета розрахована на
сорок вісім мандрівників.
— Дурниці! — сказав Незнайко. — Де це бачено, щоб було сорок вісім мандрівників.
Що це за цифра така, подумай сам. Для рівного рахунку треба, щоб було п'ятдесят.
А де вміститься сорок вісім, там влізе й п'ятдесят. До того ж нам з тобою не
треба місця в каюті: ми сидітимемо в харчовому відсіку. Як кажуть, тісно, зате
тепло.
— А ти точно знаєш, що в харчовому відсіку продукти є? — спитав Пончик.
— На власні очі бачив, от не зійти мені з цього місця! — поклявся Незнайко. — Я,
брат, ракету всю вздовж і впоперек вивчив. Все, що хочеш, із заплющеними очима
знайду.
— Ну що ж, тоді гаразд, — погодився Пончик.
Увечері, напередодні призначеного для відльоту дня, Незнайко й Пончик не лягли
спати. Дочекавшись, коли всі коротульки поснуть, вони вибралися тихенько з дому
й пішли в Космічне містечко. Ніч була темна, і в Пончика мороз бігав по шкірі
від страху. При самій думці, що він скоро полетить у космічний простір, душа у
нього, як кажуть, ховалася в п'яти. Він уже жалкував, що встряв у таке
небезпечне діло, однак соромився признатися Незнайкові, що перелякався.
Було вже зовсім пізно, коли Незнайко й Пончик дісталися до Космічного містечка.
Зійшов Місяць, і навкруги стало ясніше. Прокравшись повз будинки, наші друзі
опинилися край круглої площі, в центрі якої височіла космічна ракета. Вона
поблискувала своїми сталевими боками в голубуватому світлі Місяця, а Незнайкові
й Пончикові здавалося, що ракета світиться сама собою, немов зроблена з якогось
світлого металу. В її обрисах було щось сміливе й стрімке, що нестримно рвалося
вгору. Здавалося, що ракета ось-ось зірветься із свого місця й полетить у
височінь.
Намагаючись проскочити непоміченими, Незнайко й Пончик пригнулися до землі і
так, згорбившись, перетнули площу. Опинившись біля ракети, Незнайко натиснув
пальцем кнопку, що була в хвостовій частині. Нечутно відчинились дверцята — й до
ніг мандрівників опустилась невелика металева драбинка. Побачивши, що Пончик
вагається, Незнайко взяв його за руку. Вони разом піднялися по щаблях і ввійшли
в так звану шлюзову камеру. Це була ніби невеличка кімнатка з двома дверима, що
зачинялися герметично. Одні двері, через які ввійшли Незнайко й Пончик, вели
назовні, другі вели всередину космічного корабля.
Як тільки друзі ввійшли в шлюзову камеру, зовнішні двері автоматично зачинилися.
Пончик побачив, що дорога до відступу відрізана, і з переляку у нього все
похололо всередині. Він хотів щось сказати, але язик наче задерев'янів у роті, а
голова стала, мов порожнє відро. Він уже сам не розумів, про що думав, і не
знав, чи думав він про щось взагалі. В голові у нього чомусь весь час вертілися
слова пісеньки, яку він колись чув: «Прощай, моя люба береза! Прощай, незабутня
сосна!» Від цих слів йому стало якось боляче й сумно до сліз.
Незнайко тим часом натиснув кнопку біля других дверей. Двері так само нечутно
відчинилися. Незнайко рішуче ступив у них. Пончик машинально рушив за ним.
— Прощай, моя люба береза! — похмуро пробурмотів він. — Ось тобі й усе!
Щось клацнуло. Другі двері зачинилися так же щільно, як і перші. Ці двері мовби
непрохідною стіною відгородили наших мандрівників від зовнішнього світу, від
усього, з чим вони були досі зв'язані.
— Ось тобі й усе, — ще раз повторив Пончик і почухав рукою за вухом.
Незнайко в цей час уже відчинив двері ліфта й, смикнувши Пончика за рукав,
сказав:
— Ну йди! Почухатися ще встигнеш!
Пончик мовчки заліз у кабіну ліфта. Він був блідий, як привид. Тихо здригаючись,
кабіна почала підніматися вгору. Коли вона піднялася на потрібну висоту,
Незнайко вийшов з неї і мовив:
— Ну, вилазь! Що ти там, наче неживий якийсь?
Пончик виліз із ліфта й побачив, що опинився у вузенькому, кривому коридорчику,
який ніби кільцем обгинав шахту ліфта. Пройшовши по коридорчику, Незнайко
зупинився біля круглих металевих дверцят, схожих на дверцята пароплавної топки.
— Ось він. Тут харчовий відсік, — сказав Незнайко.
Він натиснув кнопку. Двері відчинилися, наче роззявили пащу. Незнайко поліз у цю
пащу, намацуючи в темряві ногами сходинки. Опинившись на дні відсіку, він
знайшов на стіні вимикач і ввімкнув світло.
— Ну, давай спускайся сюди! — крикнув він Пончикові.
Пончик поліз униз. Від страху в нього затряслися жижки, тому він спіткнувся і
скотився по сходинках просто у відсік. Він, правда, не дуже забився, бо у
відсіку все — і стіни, й дно, і навіть сходинки були обклеєні м'якою
еластопластмасою. Всередині ракети всі приміщення були обклеєні такою
пластмасою. Це було зроблено для того, щоб хто часом не вдарився, перебуваючи в
стані невагомості.
Побачивши, що падіння не завдало Пончикові ніякої шкоди, Незнайко зачинив двері
й сказав, весело всміхаючись:
— Ось ми і вдома! Спробуй-но знайти нас тут!
— А як ми назад виліземо? — злякано запитав Пончик.
— Як влізли, так і виліземо. Бачиш, біля дверей кнопка? Натиснеш її, двері й
відчиняться. Тут усе на кнопках.
Незнайко почав натискувати різні кнопки й відчиняти дверцята стінних шаф,
термостатів і холодильників, на полицях яких зберігалися найрізноманітніші
харчові продукти. Пончик, однак, був так сильно стривожений, що навіть продукти
його не тішили.
— Що з тобою? Ти мовби не радий? — здивувався Незнайко.
— Та ні, чому ж? Я дуже радий, — відповів Пончик, маючи вигляд злочинця,
приреченого до страти.
— Ну, якщо радий, то лягаймо спати. Вже зовсім пізно.
Сказавши це, Незнайко простягнувся на дні відсіку, підклавши під голову замість
подушки свій
