/>розуміємо.
— Це зауваження правильне. Ми мало приділяємо уваги рекламі, — погодився Мига. —
Якщо ми хочемо, щоб у нас купували акції, то повинні рекламувати їх.
Після цієї розмови Мига почав бігати по місту і здавати в газети рекламні
оголошення. В цих оголошеннях кожному коротульці, який придбає хоч би одну
акцію, обіцяно величезні бариші. Крім того, Мига домовився з рекламною
майстернею, і художники цієї майстерні намалювали величезний плакат, який
встановили на одній з найбільших площ Давилона. На цьому плакаті намалювали
Незнайка в скафандрі й написали величезними літерами:
Коротульки не шкодуватимуть і не витратять марно гроші, якщо купуватимуть акції
Товариства гігантських рослин по одному фертингу за штуку!
_Розділ_п'ятнадцятий_
ДІЛО ЙДЕ НА ЛАД
Поки Мига гасав по місту, влаштовуючи рекламні справи товариства, Жуліо пропадав
у себе в магазині, торгуючи різнокаліберними товарами, і в контору навідувався
рідко. Поступово він зневірився в успіхові початого діла й не хотів втрачати
прибутків, що їх давала йому торгівля. У конторі повсякчас сиділи тільки
Незнайко та Козлик. У перші дні Незнайко поважно сидів за столом, очікуючи
покупців акцій. Перед ним лежав грубий зошит у твердій картонній обкладинці й
автоматична ручка. На зошиті було написано гарними літерами:
«Прибутково-видаткова книга». Одна шухляда столу була вщерть напхана
приготовленими на продаж акціями. Друга шухляда призначалася для грошей,
виручених від продажу. Поки що ця шухляда була порожня, і чим далі йшли дні, тим
менше лишалося надії, що колись у ній з'являться гроші.
Козлик теж спершу справно чергував у коридорі біля дверей, але, побачивши, що
покупці не приходять, перебрався в контору, і вони з Незнайком цілими днями
грали в «плюсики-нулики», сидячи на м'якому дивані, і вели всякі розмови. Від
знічев'я Незнайко часто дивився на картину з незрозумілими кривульками та
закарлючками, яка висіла на стіні, і все намагався зрозуміти, що на ній
зображено.
— Ти, братику, краще на цю картину не дивися, — казав йому Козлик. — Не суши
собі голову даремно. Тут усе одно нічого второпати не можна. У нас усі художники
так малюють, тому що такі картини купують тільки багачі. Один намалює ось такі
кривулячки, другий зобразить якісь незрозумілі лінії, третій взагалі наллє відро
рідкої фарби й ляпне нею посеред полотна, так що вийде якась незграбна,
безглузда пляма. Ти на цю пляму дивишся і нічого не можеш зрозуміти — просто
гидота якась! А багачі дивляться та ще й хвалять. «Нам, — кажуть, — і не треба,
щоб картина була зрозумілою. Ми зовсім не хочемо, щоб якийсь там художник чомусь
там нас учив. Багатий і без художника все розуміє, а біднякові й не треба нічого
розуміти. На те він і бідняк, щоб нічого не розуміти і в темноті жити». Бачиш,
як міркують. Я таких міркувань доволі наслухався, коли працював у мильного
фабриканта. Є такий мильний фабрикант Грязинг. Тільки я у нього працював не на
фабриці, а вдома. Груби топив. Ну, братику, надивився ж я, як багачі живуть.
Будинок у нього величезний! Кімнат видимо-невидимо! Тільки груб доводилось
двадцять п'ять штук топити, не рахуючи камінів. А парового опалення пан Грязинг
не хотів у себе заводити. З камінами, каже, вигляд розкішніший. Автомобілів у
нього десять штук було. А костюмів — хоч греблю гати! Як збереться в гості
їхати, то години дві думає, який костюм надівати. Чесне слово, не брешу! Слуг у
нього — не перелічити. Один слуга обід варить, другий на стіл подає, третій
посуд миє, четвертий килими пилососить. Шоферів — п'ять штук. Поки один пана
Грязинга на автомобілі катає, четверо в передпокої у шахи ріжуться. Вранці, як
тільки Грязинг прокинеться, зараз же в електричний дзвоник дзвонить, щоб несли
йому одягатися. Принесуть йому, значить, одяг, почнуть одягати, а він тільки
руки підставляє та ноги простягає. Потім посадять його перед дзеркалом, почнуть
причісувати, намажуть носа вазеліном, щоб гарний колір був, а він сидить та
очима лупає — ото тільки й діла! Захоче їсти він, так ось перед дзеркалом
сидячи, — і снідати. Години дві за столом сидить — от щоб я з цього місця не
зійшов! Потім поваляється на дивані і їде в гості або на автомобілі кататись.
Увечері наїдуть до нього приятелі, приятельки. Заведуть музику, танці.
Розгуляються так, що потрощать усі меблі, розіб'ють рояль і пороз'їжджаються
додому. Потім згадують: от, кажуть, добре повеселилися!
— А навіщо ж меблі трощити? — здивувався Незнайко.
— Ну, так у них заведено. Не знають, що робити знічев'я, ну, давай, значить,
меблі трощити. Так і в запрошеннях пишуть: «Просимо завітати до нас на журфікс.
Буде поламано дванадцять крісел, чотири плюшевих дивани, два роялі, розсувний
стіл і розбито всі вікна. Збір гостей о шостій годині вечора. Прохання прибути
без запізнення».
— Ну, а потім, що ж вони, без меблів сидять?
— От чудило! Меблі вони нові куплять.
— Даремно тільки гроші марнують! — пробурмотів Незнайко. — Краще бідним віддали
б.
— Жди! Бідним віддавати вони не люблять. Це нецікаво.
— Що ж, цей Грязинг тільки те й робив, що на дивані валявся та меблі трощив? —
спитав Незнайко. — А коли ж він своєю фабрикою управляв?
— Навіщо йому фабрикою управляти? Для цього він має управителя. Раз на тиждень
управитель приходить до нього звітувати. А він як побачить, що прибутки від
фабрики зменшились, одразу ж управителя геть і призначає нового. От новий і
почне старатися, щоб прибутки були більші: зменшить оплату робітникам, підвищить
ціни на мило. Отож сам Грязинг нічого не робить, а гроші наживає. Уже кілька
мільйонів нажив.
— Нащо ж багачам стільки грошей? — здивувався Незнайко. — Хіба багач може кілька
мільйонів проїсти?
— Проїсти! — пирхнув Козлик. — Якби вони тільки їли! Багач же наситить черево, а
потім починає насищати свою пиху.
— Яку це пиху? — не зрозумів Незнайко.
— Ну, це коли хочеться туману напустити. Наприклад, один багач побудує собі
великий палац, а другий подивиться і каже: «Ага, ти такий палац збудував, а я
зведу вдвічі більший!» Один візьме собі кухаря та лакея, а другий каже: «Ну то я
собі візьму не тільки кухаря й лакея, а ще й швейцара». Один найме цілий десяток
слуг, а другий каже: «Ну то я найму два десятки, та ще й пожежника в касці у
себе на подвір'ї під навісом поставлю». Один заведе три автомобілі, другий
одразу ж заведе п'ять. Та ще й хвастає: «Я, — каже, — кращий за нього. У нього
тільки три автомобілі, а в мене цілих п'ять». Кожному, розумієш, хочеться
показати, що він кращий за інших, а оскільки розум, доброта, чесність у нас
нічого не варті, то вихваляються один перед одним тільки багатством. І тут уже
ніяких меж нема. Пиха — це така річ: її нічим не наситиш. Я сам, братику,
спробував, яка це погана штука. Адже я не завжди бідняком був. Правда, я й
багачем не був. Просто у мене постійна робота була. Я тоді на завод прийшов і
заробляти почав пристойно. Навіть про чорний день почав гроші складати, на той
випадок, якщо раптом знову безробітним стану. Тільки важко, звичайно, було
втриматись, щоб не витратити гроші. А тут усі ще почали казати, що мені треба
купити автомобіль. Я й кажу: нащо мені автомобіль? Я можу й пішки ходити. А мені
кажуть: пішки соромно ходити. Пішки тільки бідняки ходять. До того ж автомобіль
можна купити на виплат. Зробиш невеличкий грошовий внесок, одержиш автомобіль, а
потім будеш щомісяця потроху платити, поки всі гроші виплатиш. Ну, я так і
зробив. Нехай, думаю, всі вважають, що я теж багач. Заплатив перший внесок, узяв
автомобіль. Сів, поїхав та й звалився в ка-а-ах-ха-наву (від хвилювання Козлик
навіть заїкатись почав). Авто-аха-мобіль поламав, розумієш, ногу зламав і ще
четверо ребер. Цілих три місяці лікувався потім. Усі свої заощадження на лікарів
витратив. Усе-таки вилікувався, тільки відтоді, як почну хвилюватися, ніяк не
можу слово «ав-то-аха-мобіль» ска-аха-сказати, кожного разу кажу
«авто-аха-мобіль», от.
— Ну, автомобіль ти відремонтував потім? — спитав Незнайко.
— Що ти! Поки я хворів, мене з роботи прогнали. А невдовзі прийшов час і за
автомобіль внесок платити. А грошей у мене нема! Ну мені кажуть: віддавай тоді
авто-аха-ха-мобіль назад. Я кажу: ідіть, беріть у ка-а-ха-ханаві. Хотіли мене
судити за те, що автомобіль розбив, та побачили,
