що з мене все одно нічого
взяти, й відчепилися. Так ні автомобіля у мене не стало, ні грошей.
Таких історій Козлик розповідав безліч. Життя його було багате на різні пригоди.
Незнайко з цікавістю слухав його, і йому не доводилося скучати.
Одного разу Незнайко та Козлик сиділи й розмовляли, як звичайно. Несподівано
двері відчинилися. Вони думали, що прийшов Мига, але в контору ввійшов
незнайомий коротулька. На ньому була старезна блуза з витертими на ліктях
рукавами. Колись вона була синя, але від довгого вжитку вицвіла й побіліла,
особливо на плечах. Штани на ньому були якогось незрозумілого бруднувато-сірого
кольору, з торочками внизу, а на колінах красувались дві великі, старанно
пришиті чотирикутні латки з чорної матерії. Голову його прикрашав старий
солом'яний бриль з діркою на самому видному місці і обірваними, ніби обгризеними
по краях крисами, з-під яких вибивалося сиве волосся.
Незнайко мимоволі всміхнувся, побачивши цей маскарадний костюм, але його усмішка
миттю зникла, як тільки він глянув на обличчя відвідувача. Воно було худе, наче
висушене, і смугляве, як буває у коротульок, які цілими днями працюють просто
неба. Вираз обличчя був суворий. А особливо вражали очі. Вони дивилися з-під
сивих брів насторожено, з тривогою, але водночас з гідністю і чи то з потаємним
болем, чи то з докором. Ні, Незнайко не міг сміятися, зустрівшись з поглядом цих
сумних очей, та й ніхто не зміг би сміятись.
Привітавшися з Незнайком і Козликом, сивий коротулька поставив у куток сучкувату
палицю, яку тримав у руках, дістав з кишені акуратно складений шматок газети,
розгорнув його і, показавши Незнайкові, запитав:
— Це у вас?
Незнайко побачив надруковане в газеті оголошення про створення Акціонерного
товариства гігантських рослин і кивнув головою:
— У нас.
Козлик підсунув гостеві м'яке крісло й дуже чемно сказав:
— Сідайте в крісельце, дідусю.
Відвідувач подякував Козликові, сів на краєчок крісла й сказав:
— Виходить, усе це правда?
— Що — правда? — не зрозумів Незнайко.
— Ну, правда, що є це казкове пасіння?
— Авжеж, правда, — відповів Незнайко. — Але насіння це зовсім не казкове, а
найсправжнісіньке. Нічого казкового чи фантастичного в цьому нема.
— Ви б не казали так, якби знали, що це значить дня нас, бідняків! — мовив
коротулька. — Я ось… ми ось… — заговорив він хвилюючись. — Ми ось усім селом
склалися: хочемо сприяти цьому великому ділу, тобто теж, значить, хочемо бути
акціонерами. Ми всією громадою зібрали ось гроші… Кожний дав скільки міг…
Він всунув за пазуху руку й дістав носовичок, у якому були зав'язані вузликом
гроші.
— Скільки ж ви хочете придбати акцій? — спитав Незнайко.
— Одну, голубчику! Тільки одну. Нам вдалося зібрати всього один фертинг, та й то
по наших прибутках це велика сума.
— Але на одну акцію припаде дуже мало насіння. Його ж не вистачить на все ваше
село, — сказав Козлик.
— Голубчику, та ви дайте нам хоч одне зернятко! Хай у нас виросте хоч один
гігантський огірок. Хіба ми будемо їсти його? Ми його залишимо на насіння. І
другий урожай, якщо треба буде, залишимо, і третій… Ми згодні чекати й рік, і
два, й три, й чотири. Хай тільки буде у нас надія, що колись ми виб'ємося із
злиднів. З надією, голубчику, жити легше.
В цей час у контору вернулися Мига й Жуліо. Козлик тихенько смикнув Мигу за
рукав і шепнув на вухо:
— Покупець прийшов! Акцію хоче купити.
Мига одразу підійшов до покупця, потиснув йому руку й спитав, як його звуть.
— Мене звуть Сивеньким, — сказав відвідувач. — У селі в нас мене всі звуть
Сивеньким.
— Дозвольте поздоровити вас, пане Сивенький, — сказав велично Мига. — Кращого
застосування для своїх капіталів ви не могли й придумати. Це найпевніше і
найприбутковіше діло, яке будь-коли існувало на світі. Би перший, хто побажав
придбати наші акції, а тому дозвольте сфотографувати вас. Завтра ж ваш портрет
буде вміщений у газеті.
Мига одразу підійшов до телефону й викликав фотографа. Відвідувач тим часом
розв'язав вузлик і виклав на стіл цілу купу мідяків. Жуліо звелів Незнайкові й
Козлику перелічити гроші. Незнайко й Козлик заходилися рахувати, але ніяк не
могли впоратися з цим ділом. Всі мідяки були дрібні: по сантику, та по два, та
півсантика, тільки одна крупна монетка була трисантикова.
Нарешті гроші порахували, й Жуліо звелів Незнайкові видати покупцеві акцію.
Обережно взявши акцію в руки, Сивенький з цікавістю почав розглядати її. З
одного боку акції зображено величезного кавуна і крихітних коротульок. Деякі
коротульки, приставивши до кавуна дерев'яну драбину, намагалися видертися на
нього. П'ятеро — вже залізли на верхівку кавуна й танцювали там, узявшись за
руки. Поряд на грядці дозрівали гігантські огірки. Кожен огірок завбільшки з
коротульку. Позаду виднілися крихітні сільські будиночки, над якими, ніби
будівельний ліс, височіло колосся гігантської земної пшениці. На зворотному боці
акції були зображені космічна ракета і Незнайко в скафандрі. Тут же надруковано
повідомлення про те, задля чого створено акціонерне товариство. Вгорі написано
красивими різноколірними літерами: «Акціонерне товариство гігантських рослин —
шлях до багатства і розквіту. Ціна 1 фертинг». Поки Сивенький розглядав акцію і,
здавалося, забув про все на світі, Мига пошептався про щось із Жуліо, а потім
відрахував десять акцій і, подаючи їх Сивенькому, сказав:
— Ми вирішили видати першому нашому покупцеві премію в розмірі десяти акцій.
Просимо прийняти від нас цей подарунок. Тепер ви наш акціонер і теж повинні
сприяти якнайшвидшому поширенню акцій. Умовляйте всіх своїх знайомих і
незнайомих купувати наші акції, кажіть, що кожен, хто придбає нашу акцію, у
найкоротший строк стане багачем.
Сивенький з вдячністю прийняв акції, акуратно загорнув їх у хустинку і сховав за
пазуху. В цей час з'явився фотограф із своїм апаратом. Він звелів Сивенькому
сісти в крісло, закинувши ногу за ногу.
— Таким чином латочка на одному коліні у вас буде закрита, — пояснив фотограф, а
на другу латочку я попрошу вас покласти вашого бриля… Тільки не так, а ось так,
щоб дірочку на брилі не було видно…
— А ось цього якраз і не треба, — втрутився в розмову Мига. — Сфотографувати
треба так, щоб усі латки й дірки добре вийшли на знімку. Хай усі бачать, до чого
у нас доводять злидні коротульок. Як тільки всі побачать, що навіть ось такі
бідняки купують наші акції, то одразу кинуться в нашу контору, наче голодні
вовки… А вам, голубе, нічого соромитись своїх латок, — сказав Мига Сивенькому. —
Хай соромляться ті, хто вас зробив злидарем. Багачі хай соромляться! Це вони
обідрали вас, як козел липку. Все своє життя ви працювали на них і не змогли
навіть заробити на пристойний одяг.
Поки Мига виголошував промову, фотограф зробив знімок, і Сивенький зібрався йти.
— Скажіть, — спитав його на прощання Мига, — як ви дізналися про наше
товариство? Що наштовхнуло вас на думку купити акцію?
— А що наштовхнуло? — відповів, подумавши, Сивенький. — Наштовхнув, можна
сказати, випадок. Цей клапоть газети, який ви бачите в моїх руках, попав до мене
зовсім випадково. У нашому ж селі самі бідняки живуть. Газет ніхто не
передплачує, книжок ніхто не купує. На це ні в кого грошей нема. Але почитати
газетку нам іноді вдається. Це трапляється, коли кому-небудь у магазині
загорнуть у клапоть старої газети покупку. Кожний з нас такі клапті газет
збирає; сам читає й іншим дає почитати. Саме так і цього разу вийшло. Один наш
односелець купив у магазині сиру, а сир йому загорнули в цей клапоть газети. От
і стали ми всім селом про це казкове насіння читати, а потім вирішили скластися
разом і купити хоч одну акцію. Надто вже привабливе діло!
