чув хто вночі підозрілого шуму
й чи не бачив хто, як викрадали ракету.
Поки точилася ця розмова, до Космічного містечка почали сходитись жителі, які
бажали подивитись на відліт космічного корабля. Побачивши, що ракети на місці
нема, всі подумали, що запуск уже відбувся і Знайко та його друзі полетіли на
Місяць. Усі були страшенно невдоволені, що не були присутні при старті ракети.
Дехто навіть розсердився. Особливо лютував професор Зірочка, який навмисне
приїхав задля цього із Сонячного міста.
— Це неподобство! — кричав він. — Запуск був призначений на восьму годину ранку,
а ще нема й сьомої. Мабуть, Знайко навмисне змінив час відльоту, щоб полетіти
без перешкод.
Підходили інші коротульки.
— Знайко, гадина така, полетів передчасно! Шкода йому було, щоб ми подивилися! —
кричав Зірочка. — Ну, хай він попадеться мені, цей Знайко, я з нього котлету
зроблю!
— Що ж це таке? — казали коротульки. — Це ж негарно! Хто міг подумати, що цей
Знайко така жадина, така гадина!
І саме в цей час усі побачили Знайка, який виходив з будинку разом з Фуксією та
Рибкою.
— Дивіться, Знайко! — вигукнув хтось.
Усі побігли до нього. Побачивши натовп, який мчав назустріч, Знайко зупинився, а
Фуксія та Рибка навіть кинулися тікати з переляку. Проте вже було пізно. Натовп
оточив їх.
— Чому ви не полетіли? Де ракета? Ми думали, що ви полетіли! — вигукували
навкруги.
— Хто сказав, що ми полетіли? — суворо запитав Знайко. — Хто міг таку дурницю
сказати?
— Ну, хто?.. Це ми самі сказали, бо ракета… де ж вона?.. її нема! — розводили
коротульки руками.
— Якщо ракети нема, то це ще не означає, що ми полетіли, — розважливо сказав
Знайко. — Це або якийсь дурний жарт, або чийсь зухвалий вибрик, вчинений з
незрозумілою для мене метою. Всі ви повинні подати нам допомогу і включитися в
розшуки ракети. Ми пропонуємо кожному з вас розпитати у населення, чи не бачив
хто вночі чогось підозрілого й чи не має хто якихось відомостей про те, де тепер
ракета. Про наслідки опиту прошу повідомити негайно в штаб розшуку, який
міститься в будинку Фуксії та Рибки.
Весь ранок коротульки тільки те й робили, що ходили по місту й розпитували один
одного, чи не бачив хто вночі чогось підозрілого. Але вночі всі спали, отож
ніхто нічого не бачив і не чув. Так усі ці розпити ні до чого й не привели.
Десь опівдні, одначе, надійшла інша новина: зник Незнайко. Скільки шукали, його
ніде не було. А згодом стало відомо, що зник і Пончик.
Як тільки Знайкові сказали про це, він одразу догадався, що сталося.
— Все ясно! — закричав він, хапаючись за голову. — Без сумніву, ці два шалапути
залізли вночі в ракету й самовільно вирушили в політ!
У цей час у штаб розшуків прийшов астроном Скелко й розповів, що вночі він, як
звичайно, заліз на дах свого будинку спостерігати в телескоп зорі й несподівано
помітив на небі якесь космічне тіло, що швидко зникло за горизонтом. Одначе він
устиг роздивитися, що то була ракета. Спершу він думав, що то була якась чужа
ракета, й тому нікому нічого не сказав, але тепер він усе ретельно обдумав і
дійшов висновку, що то була наша ракета, тобто та ракета, на якій Знайко і його
друзі збиралися летіти на Місяць.
Слідом за Скелком у штаб прийшов коротулька Рогалик. Він теж сказав, що
прокинувся вночі й випадково бачив у вікно, як ці два суб'єкти (тобто Незнайко з
Пончиком) пробирались вулицею в напрямку Космічного містечка.
Тепер уже ніхто не сумнівався, що Незнайко й Пончик вирушили на Місяць. Знайко
ладен був рвати на собі волосся з досади.
— І хто міг подумати, що таке трапиться! — побивався він. — Правда, від Незнайка
можна було сподіватися всякої капості, але від Пончика я нічого такого не ждав.
— Але вони, можливо, зробили це ненароком? — сказала Рибка.
— Як же, «ненароком»! — в'їдливо усміхнувся Знайко. — По-вашому, встали вночі,
так, щоб ніхто не бачив, і ненароком залізли в ракету?
— Ні, в ракету вони, безперечно, залізли навмисне, — погодилась Рибка. — А
кнопку, певно, натиснули ненароком або жартома. Досить було натиснути кнопку,
щоб ракета почала свій політ до Місяця.
— Тепер важко сказати, як це там у них вийшло, тільки за такі жарти я не знаю що
зробив би! — гарячкував Знайко.
— Що ж тепер буде з Незнайком і Пончиком? — питали коротульки.
— Відомо що! — сердито бурчав Знайко. — Полетять на Місяць. Чи ви думаєте, що
ракета поверне заради них назад? Де ж пак!
— А що вони робитимуть на Місяці? Там же нема повітря, — турбувалися коротульки.
— А нехай роблять, що хочуть! — роздратовано відповідав Знайко. — Самі винні! Не
треба було лізти, куди не просять!
— Хіба це гарно так казати? — з докором мовила Фуксія. — Вони зробили помилку й
потрапили в біду. Не можна ж залишати їх у біді! Ми повинні допомогти їм.
— Що ж ми можемо зробити? — спитав Знайко. — Летіти їм навздогін? А на чому,
дозвольте спитати?
— Ну, треба зробити другу ракету, — сказала Рибка.
— Це не так просто, — відповів Знайко. — Адже приладу невагомості у нас тепер
нема. Доведеться будувати багатоступінчасту ракету, яка могла б подолати силу
земного тяжіння.
Знайко мав рацію. Щоб подолати силу земного тяжіння, ракета мала б набути
початкову швидкість близько дванадцяти кілометрів на секунду, а щоб розвинути
таку величезну швидкість, потрібна була така кількість реактивного пального, яка
в багато разів перевищувала б вагу самої ракети. У зв'язку з цим космічний
корабель доводилось робити багатоступінчастим, тобто з кількох з'єднаних між
собою ракет. Перша, найбільша ракета, була вщерть заповнена пальним. До неї
приєднувалась друга ракета, яка теж була заповнена пальним. До другої
приєднувалась третя така ж ракета. Нарешті йшла ракета, в якій, крім запасів
пального, містились різна апаратура, прилади керування, запаси харчів і самі
мандрівники.
При запуску такого багатоступінчастого космічного корабля в роботу спочатку
включалася перша ракета, але як тільки все пальне в ній вигоряло, вона
відокремлювалась од корабля і працювати починала друга ракета. Тепер вага
корабля була менша, і швидкість його зростала. Тільки-но кінчалось пальне у
другій ракеті, вона теж відокремлювалась од корабля і падала вниз. Корабель
ставав іще легшим. У роботу включалася третя ракета. Таким чином поступово
досягалася швидкість, достатня для того, щоб останній ступінь корабля долетів до
Місяця за інерцією, тобто з вимкнутим реактивним двигуном. А досить значний
запас пального в останньому ступені був потрібен для маневрування та гальмування
корабля при посадці на Місяць, і для повернення на Землю.
Хоч яке важке було б завдання, Знайко, Фуксія і Рибка, а також професор Зірочка
одразу ж заходилися проектувати міжпланетний корабель. Вони не спали цілу ніч, і
на ранок космічний корабель був спроектований, але, звісно, тільки в чорновому
варіанті, тобто у формі начерка чи ескіза олівцем. За пропозицією Зірочки
корабель був розрахований на дванадцять мандрівників. Розраховувати його на
більшу кількість космонавтів не можна було — адже це збільшило б вагу останнього
ступеня, бо всередині його мало лишитись місце не тільки для пасажирів, а й для
місячного каменя, запаси якого конче треба було доставити на Землю при
поверненні з Місяця.
За пропозицією Знайка останній ступінь ракети повинен був мати подвійне
керування, а саме: керування для польотів в умовах вагомості й керування для
польотів у стані невагомості. Знайко сподівався, що, прибувши на Місяць, вони
знайдуть десь у печері поклади місячного каменю. А маючи хоч невеличкий шматочок
цього каменя, неважко буде зробити прилад невагомості, що дуже полегшить польоти
ракети навколо Місяця і пошуки Незнайка та Пончика.
