боїшся? І даремно. Я от почну тебе мучити так, що ти життю радий не
будеш. Ти ще побачиш, що тобі стало б легше, якби хто-небудь дізнався про твій
вчинок і покарав за нього. Ось устань зараз же й розкажи про все Пістрявенькому!
«Послухай, — сказав Незнайко, — а де ти досі була? Чому ти раніше мовчала? В
інших коротульок совість як совість, а її мене наче змія підколодна! Причаїться
собі десь, сидить і мовчить… Діждеться, поки я зроблю щось не так, а тоді
мучить».
«Я не така винувата, як ти гадаєш, — почала виправдуватись совість. — Усе лихо в
тому, що я в тебе ще занадто маленька, незміцніла й голос у мене ще дуже
слабенький. До того ж кругом часто буває шум. А особливо вдень. Шумлять
автомобілі, автобуси, звідусіль долинають розмови або грає музика. А тому я
люблю розмовляти з тобою вночі, коли кругом тихо й ніщо не глушить мого голосу».
«А, он ти чого боїшся! — зрадів Незнайко. — Зараз ми тебе заглушимо!»
Він знову натиснув кнопку на шафці й став слухати казку про Йоржа Йоржовича.
Совість на мить замовкла, але невдовзі Незнайко знову почув її голос:
«Ти ось лежиш у м'якому ліжку під ковдрою, тобі тепло, добре, затишно. А ти
знаєш, що робить коротулька, якого ти перетворив на осла? Він, певно, лежить на
підлозі в стайні. Осли ж не сплять у ліжках. А може бути, що він валяється десь
просто неба на холодній землі. У нього ж нема господаря, і доглянути його
нікому».
Незнайко закректав з досади й неспокійно завертівся у ліжку.
«А може, він голодний, — провадив голос далі. — Він же не може попросити, щоб
йому дали поїсти, бо він не вміє говорити. От якби треба було попросити
що-небудь, а ти не міг би промовити ні слова!»
— Якась дурна казка! — пробурчав Незнайко. — Зовсім нічого заглушити не може.
Він почав натискувати інші кнопки й слухати інші казки, потім знайшов на боковій
стінці шафки ряд музичних кнопок і став слухати різні марші, польки й вальси.
Однак голос не змовкав ні на мить і торочив своє. Тоді Незнайко натиснув кнопку,
біля якої було написано: «Ранкова зарядка». Й от серед ночі пролунав крик:
— Приготуйтесь до ранкової зарядки! Відчиніть кватирку, провітріть приміщення.
Починаємо заняття з ходьби. Вдихніть глибоко, глибоко. 1-і… Раз, два, три,
чотири!
Незнайко замарширував босоніж по кімнаті, потім став підскакувати: ноги в
сторони, ноги вкупі, ноги в сторони, ноги вкупі, після чого почав нахилятись і
присідати. Гриміла музика, чітко лунала команда. Незнайко старанно виконував усі
вправи, але совість не вгавала й гула собі прямо у вуха:
«Розбуди Пістрявенького! Розбуди, розбуди, розбуди!»
Нарешті Незнайко не витримав, підійшов до ліжка Пістрявенького й затряс його за
плече:
— Вставай, Пістрявенький, мені треба тобі щось розповісти.
Але де там! Пістрявенький заснув так міцно, що хоч з гармати стріляй. Тоді
Незнайко згадав, що найбільше за все на світі Пістрявенький боїться холодної
води. Він пішов до вмивальника, набрав у чашку води й почав бризкати
Пістрявенькому в обличчя. Пістрявенький умить прокинувся й підскочив на ліжку.
— Що це за напасть! — запхикав він, протираючи очі. — Я вже вмивався сьогодні!
— Послухай, Пістрявенький, я тобі розповім одну річ, тільки ти обіцяй мені, що
не скажеш про це Кнопочці.
— Та навіщо мені їй говорити?
— Ні, ти спершу пообіцяй.
— Ну, обіцяю, тільки швидше кажи. Спати хочеться!
— Розумієш, Пістрявенький, я сьогодні перетворив одного коротульку на осла.
— Ну й що тут такого? — відповів плаксиво Пістрявенький. — Невже заради цього
мене треба серед ночі будити? Перетворив — ну й перетворив.
— Так йому, напевно, зовсім не хочеться ослом бути!
— Мало чого йому не хочеться. Ото ще!
— Ні, це все-таки недобре, Пістрявенький. Ти мене вилай за це.
— А для чого?
— Ну, мене, розумієш, совість мучить. Може, мені полегшає.
— Як же тебе вилаяти?
— Ну, придумай що-небудь.
— Не знаю, що й придумати… Зовсім, розумієш, не вмію лаятись.
— Ну, скажи, що я йолоп безтямний.
— Йолоп безтямний, — повторив Пістрявенький.
— Скажи: худобина туполоба.
— Худобина туполоба!
— Безглузда пика.
— Безглузда пика!
— Ну ще як-небудь.
— Ослячий дурень.
— Правильно!
— Ну як, полегшало?
— Ні, розумієш, не полегшало. Ти, видно, й справді не вмієш лаятись. Краще ти от
що… Стукни мене кулаком добренько.
— А як стукнути — по спині чи по шиї?
— Давай по спині… Ось так, добре! А тепер стукни по шиї… Так! Ще разок… О! І ще
бий, не бійся… Ой! Ну, годі, годі. Розмахався тут кулаками! Бо як дам! Зрадів,
що битися можна!
— Сам же просив.
— Ну й що ж, що просив! Усьому треба знати міру.
Незнайко забрався знову в ліжко.
— Начувайся, я до тебе ще доберусь, — грозився він, чухаючи болюче місце, по
якому вдарено. — Не хочеться зараз зв'язуватися.
— Свиня ти невдячна, ось що! — сказав Пістрявенький.
— Ич який! — відповів Незнайко. — То говорив — не вмію лаятись, а сам свинею
обзиває.
На цьому розмова скінчилася, і обидва заснули.
Розділ тринадцятий
Листочок і Буквочка
Малюк Листочок, про якого вже оповідалось у цій історії, був дуже хороший
коротулька. Він жив у Сонячному місті, на Цукерковій вулиці. На цій же вулиці,
тільки в іншому будинку жила малючка Буквочка. Ці Листочок та Буквочка
прославилися тим, що дуже любили читати книги. Вони захоплювалися читанням до
такої міри, що іноді навіть не ходили в театр і кіно, не слухали радіо й не
дивилися телевізора, а замість цього сиділи й читали якусь цікаву книжку.
Спочатку вони перечитали всі книжки, які були у них вдома, потім діставали книги
в кого-небудь з приятелів і в книгарнях, нарешті записались до бібліотеки, тому
що в бібліотеці завжди можна було взяти яку-небудь цікаву книгу.
Колись давно Буквочка й Листочок не були знайомі між собою. Але відтоді, як обоє
записалися до бібліотеки, вони стали зустрічатися там, а коли поверталися з
бібліотеки додому, то з цікавістю розмовляли про вже прочитані книги.
Незабаром вони потоваришували, й Буквочка, яка була дуже тямуща, вигадала таку
річ: вона сказала, що вони з Листочком неекономно тратять час, бо ходять у
бібліотеку вдвох, унаслідок чого в них залишається менше часу на читання. Було б
значно економніше, якби в бібліотеку ходив хтось один і брав книги для обох, а
щоб нікому не було кривдно, в бібліотеку можна ходити по черзі.
Так вони й робили: поки один іде в бібліотеку, друга сидить і читає книги.
Минали дні за днями. Листочок і Буквочка часто зустрічались, і скоро вони вже не
могли прожити
