примусив грати
серед публіки.
— Це ще кумедніше вийде! — втішався режисер Штучка. — Раніше глядачі сиділи
окремо й актори грали окремо, а тепер актори будуть просто серед глядачів.
Звичайно, ніякий актор, граючи серед публіки, не міг вертітися з такою
швидкістю, щоб усім було видно його обличчя. Вийшло так, що одні бачили тільки
обличчя актора, а другі тільки потилицю. З декораціями теж виходила якась
дурниця. Одні глядачі бачили акторів і декорації, інші не бачили ні того, ні
другого, бо декорації були повернуті до них зворотнім боком і затуляли акторів.
Щоб ніхто не нудьгував від такого нецікавого видовища, режисер Штучка звелів
кільком акторам бігати під час вистави по залу, обсипати глядачів різнобарвною
тирсою, бити їх по головах хлопавками й надутими пухирями.
Публіці не дуже подобалися всі ці театральні витівки, але режисер Штучка сказав,
що це й добре, бо якщо раніше цікавим вважався спектакль, котрий подобався
глядачам, то тепер, коли все стало навпаки, цікавим слід вважати той спектакль,
який не подобається нікому. Такі міркування нікого і ні в чому не переконали, і
публіка часто розходилась із театру задовго до закінчення спектаклю. Це не дуже
збентежило режисера Штучку. Він сказав, що вигадає яку-но-будь нову штучку, і
тоді всі сидітимуть, мов пришиті. Він і справді вигадав — намазати перед
початком спектаклю всі стільці смолою, щоб глядачі прилипли й не могли піти. Це
допомогло, але тільки на один раз, тому що відтоді в театр до Штучки вже ніхто
не ходив.
Спочатку Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький не помічали змін, які відбулись у
Сонячному місті, бо в парку, де вони пропадали цілими днями, деякий час усе ще
лишалося, як і раніше. Однак невдовзі вітрогони з'явились і там. Вони тинялися
по алеях парку, штовхаючи відвідувачів, обзиваючи їх якими-небудь поганими
іменами, кидаючись грудками грязюки й горлаючи різними, невлад, голосами якісь
незугарні пісні. У Водяному містечку вони попроколювали шпильками всі гумові
надувні човни, в Шаховому містечку поламали шахові автомати.
Кнопочка, яка була дуже чутлива до всякого хамства, дивувалась, як вона раніше
не помічала, що в парку така невихована публіка.
— Краще не будемо сюди більше ходити, — сказала вона Незнайкові й
Пістрявенькому. — Будемо гуляти по вулицях, як раніше.
Вони стали просто гуляти по вулицях і лише тут помітили, як змінилося життя у
місті. Тепер уже рідко можна було побачити веселі, радісні обличчя. Усі почували
себе ні в сих ні в тих, ходили наче приголомшені й злякано озиралися довкола. Та
й було чого лякатися, бо щохвилини з-за рогу міг вискочити який-небудь вітрогон
і збити пішохода з ніг, виплеснути йому в обличчя кварту води, або, тихенько
підкравшись ззаду, несподівано крикнути над вухом, або ще гірше — дати стусана
чи потиличника.
Тепер уже в місті не було того веселого пожвавлення, яке спостерігалося раніше.
Пішоходів стало значно менше. Ніхто не зупинявся, щоб подихати свіжим повітрям
чи поговорити з приятелем. Кожен старався непомітно проскочити вулицею і мерщій
шмигнути до себе додому. Більшість коротульок перестали обідати в їдальнях, де
їх міг образити перший-ліпший вітрогон. Більшість воліла одержувати сніданки,
обіди й вечері за допомогою кухонних ліфтів і їсти в спокійній обстановці в себе
вдома. Багато коротульок навіть перестали ходити в театр і на концерти, тому що
боялися попасти на какофонічну музику або потрапити на спектакль, де
відвідувачів били по голові пухирями або приклеювали до стільців смолою.
Жити в Сонячному місті стало не так цікаво, як раніше, й згодом трапився
випадок, після якого наші мандрівники вирішили повернутися назад у Квіткове
місто. Одного, разу вони гуляли на березі річки, і Пістрявенький запропонував
поплавати на надувному гумовому човні. Завернувши на човнову пристань, вони
вибрали човна й запливли на ньому майже на середину річки, а в цей час до них
підплив ззаду якийсь вітрогон і проколов човна шпилькою. Повітря з надувного
човна вийшло, і наші мандрівники стали тонути. Їх, звичайно, встигли врятувати,
але всі троє промокли до нитки.
Цим, однак, не закінчились їхні лихі пригоди. Увечері вони, як завжди, пішли в
театр. Цього разу мав відбутися так званий новомодний синтетичний спектакль.
Синтетичним спектакль називався тому, що в ньому поєднувались усі найновіші
досягнення концертного й театрального мистецтва. В той час, як великий
какофонічний оркестр мордував своєю музикою вуха слухачів, їм ще, крім того,
показували довгу виставу з декораціями, на яких було намальовано не второпаєш
що, з акторами, котрі зображали не розбереш кого, з обсипанням публіки тирсою і
биттям по головах хлопавками й надутими пухирями.
Поки Незнайка, Кнопочку й Пістрявенького обсипали тирсою і били по голові
пухирями, вони мовчки терпіли, бо ж знали, що в театрі без цього не можна. Однак
невдовзі з'явилися нові режисерські штучки, до яких вони ще не звикли. Одна з
тих штучок полягала в тому, що під час перерви між діями світло в залі для
глядачів не засвічували, як це робилося завжди, а, навпаки, гасили його,
внаслідок чого глядачі змушені були сидіти під час антракту в безпросвітній
темряві. І от, коли після першої дії світло в залі погасло, хтось зібрав з
підлоги цілу пригорщу тирси й висипав за комір Кнопочці. У цей час хтось
устругнув таку саму штучку з Незнайком. А щодо Пістрявенького, то йому хтось
вилив за комір склянку холодної води. Хто це зробив, в темряві не видно було.
Кнопочка, Незнайко й Пістрявенький дуже образилися за таке безцеремонне
поводження і вирішили піти з театру, але коли спробували встати, то відчули, що
прилипли до стільців. Насилу відірвавшись од стільців, вони попрямували до
дверей, і, коли виходили з театру, хтось смикнув Кнопочку за косу й на додачу
дав ваговитого стусана в шию.
Розділ двадцять восьмий
Відкриття професора Кузьки
Усе це, як кажуть, переповнило чашу терпіння Кнопочки, і, коли друзі повернулися
до готелю, вона сказала:
— Пора нам їхати додому. Більше я не хочу залишатись у Сонячному місті!
— Я теж не хочу жити в цьому паршивенькому Сонячному містечку! — підхопив
Пістрявенький. — Дуже мені треба, щоб мені за комір лили холодну воду!
— Ну що ж, друзі, — погодився Незнайко. — Сьогодні вже пізно, а завтра зранку ми
можемо вирушати додому. А зараз ми підемо з тобою, Пістрявенький, і розшукаємо
наш автомобіль, який ми залишили в день приїзду десь на вулиці.
Незнайко й Пістрявенький пішли розшукувати автомобіль, а Кнопочка сіла за
маленький столик у кутку, засвітила електричну лампочку й стала читати газету,
яку не встигла прочитати вранці.
У ті дні газети багато писали про те, що міліціонери не вміють як слід боротися
з вітрогонами й ставляться до них занадто м'яко, а вітрогони від цього почувають
себе безкарними й хуліганять ще дужче. Прочитавши одну таку статтю, Кнопочка
вирішила відкласти газету, але тут їй на очі потрапила стаття, котра називалась:
«Оповідання професора Кузьки про те, як він дізнався, хто такі вітрогони, звідки
вони походять і як з ними боротися». Ось що писав професор Кузька у своїй
статті:
«Одного разу, гуляючи по зоопарку, я побачив дуже дивне явище природи. На моїх
очах осел, який перебував за решітчатою загорожею, несподівано перетворився на
коротульку. Це дивовижне явище так спантеличило мене, що я на мить остовпів.
Однак усе, що відбулося далі, я чудово бачив і запам'ятав. Так, наприклад, я
добре бачив, що перед загорожею в цей час стояли два малюки.
Один був у жовтих штанах, другий — у пістрявенькій тюбетейці з візерунками. Той,
що був у жовтих штанах, тримав у руках невеличку паличку. Цією паличкою він
розмахував перед ослячим носом, бажаючи, мабуть, подразнити тварину. У відповідь
на це осел, перетворившись на коротульку, дав дражнюці такого щигля, що бідолаха
відскочив убік. Після цього колишній осел переліз через огорожу й погнався за
обома малюками, котрі кинулися від нього втікати. Я побіг за ними навздогін, щоб
провести наукове спостереження над колишнім ослом, але по дорозі загубив
окуляри, без яких майже нічого не бачив. Поки я розшукував окуляри, обидва
малюки й колишній осел, що переслідував їх, устигли зникнути, і мені більше не
пощастило їх зустріти. Однак я добре запам'ятав,
