— Це ще не все! — знову спохмурніла Кнопочка. — Ти ще про Листочка прочитай.
— Про якого Листочка?
— Читай, читай! Наче не пам'ятаєш?
Незнайко став читати в газеті про Листочка, а Пістрявенький знову примостився
ззаду й зазирав через плече.
— Отже, Незнайко замість Листочка перетворив на коротульку справжнього осла,
потім ще двох, а Листочок так і лишився ослом, — сказав Пістрявенький, трясучись
від сміху.
— Та-а-а-а-к! — сказав Незнайко, прочитавши статтю. — Бач, яка штука вийшла! Що
ж тепер робити?
— Що? — сердито перепитала Кнопочка. — По-перше, треба Листочка скоріше
перетворити на коротульку. Бідолашна Буквочка, мабуть, геть змарніла. А
по-друге, всіх трьох ослів, котрих ти перетворив на коротульок помилково, треба
перетворити знову на ослів.
— Правильно! — підтвердив Незнайко. — Завтра зранку підемо в зоопарк і пошукаємо
там Листочка. Якщо його не виявилося серед тих трьох ослів, виходить, десь іще
має бути осел. А от як знайти трьох справжніх ослів, яких я перетворив на
коротульок? Це, мабуть, важче буде…
— Нічого! — суворо сказала Кнопочка. — Будемо ходити по місту, поки не знайдемо
всіх трьох.
— Як це — будемо ходити по місту? — здивувався Пістрявенький. — Ми ж вирішили
завтра виїхати?
— Доведеться зачекати з від'їздом.
— Зачекати? Е-ге! — закричав Пістрявенький. — Мені тут за комір холодну воду
литимуть, а я ще маю чекати?
— Виходить, по-твоєму, краще, коли вітрогони всіх мучити будуть, а Листочок
назавжди ослом залишиться? А йому ж, крім нас, ніхто не допоможе. Ні в кого
чарівної палички нема, розумієш?
— Ну гаразд, — махнув рукою Пістрявенький. — Робіть, як знаєте, тільки не
сподівайтеся, що так просто мене спекаєтесь! Ви мене привезли сюди, ви й назад
повинні одвезти!
— Одвеземо, можеш не хвилюватися, — відповів Незнайко.
— От-от! І висадите мене на тому самісінькому місці, де взяли, інакше я не
згоден! — заявив Пістрявенький і пішов спати.
Розділ двадцять дев'ятий
Зустріч з давніми приятелями
Тієї ночі Незнайко довго не міг заснути. Йому знову почала докоряти совість.
«Я ж не винен, що так вийшло, — виправдовувався Незнайко, перекидаючись у ліжку
з боку на бік. — Я не знав, що все так погано вийде».
«А чому ти не знав? Ти повинен був знати. Чому я все знаю?» — казала совість.
«Ну то ти, а то — я. Ніби не знаєш, що я Незнайко!»
«Не хитруй, не хитруй! — з насмішкою сказала совість. — Ти все чудово розумієш,
тільки вдаєш дурника-незнайка».
«І зовсім я не вдаю! Навіщо мені вдавати?»
«Сам знаєш, навіщо. Адже дурникам завжди менше перепадає. Ото і вдаєш дурника,
щоб тобі все з рук сходило. Але мене, голубчику, не обдуриш! Я ж бо добре знаю,
що ти не такий уже дурник!»
«Ні, я дурник!» — уперто торочив Незнайко.
«Неправда! Ти й сам не вважаєш себе дурником. Насправді ти значно розумніший,
ніж здаєшся. Я тебе давно розкусила, тому не старайся мене обманути — однаково
не повірю».
«Ну гаразд!» — роздратовано відповів Незнайко. — Дай мені поспати. Завтра я все
виправлю».
«Виправ, голубчику, будь ласка! — сказала вже лагіднішим голосом совість. — Сам
бачиш, як усе недобре вийшло. Через тебе стільки коротульок даремно мучаться… У
місті так погано стало… А як же добре було, поки ти не з'явився тут із своєю
чарівною паличкою!»
«Ну гаразд, гаразд! Сказав: виправлю — значить, виправлю. Скоро знову все добре
буде».
Совість переконалася, що пробрала Незнайка як слід, і замовкла.
Наступного ранку Кнопочка прокинулася раніше за всіх і одразу розбудила Незнайка
й Пістрявенького:
— Вставайте мерщій, вже в зоопарк пора!
Незнайко швиденько одягнувся і пішов умиватись, а Пістрявенький одягався не
поспішаючи, стараючись згаяти час, щоб якось обійтися без умивання.
Проте Кнопочка розгадала його намір і змусила піти вмитися.
Нарешті всі були готові й уже хотіли вийти з дому, як тут хтось постукав у двері
й до кімнати ввійшов Кубик. На ньому була якась кумедна шапочка з блакитної
пластмаси з двома довгими ріжками, між якими була напнута спіральна дротина; на
вухах були радіонавушники, а на грудях висіла плеската металева коробочка, на
якій стирчав рупор. Ще одна така сама коробочка була в нього на спині.
Незнайко, Кнопочка й Пістрявенький дуже зраділи Кубикові й стали розпитувати,
чому він так довго до них не приходив. Кубик розповів, що одного разу він ішов
по вулиці і його хтось облив холодною водою, від чого він простудився і
занедужав. Увесь цей час йому довелося пролежати в постелі, але тепер він уже
цілком здоровий і може ходити.
— А що це у вас за шапочка з ріжками й коробочки? — запитав Незнайко.
— Це новий винахід — так званий найновіший удосконалений пішохідний
радіолокатор, скорочено НУПРЛ. Тепер кожен повинен мати цей НУПРЛ для захисту од
вітрогонів.
— Як же він діє? — зацікавився Незнайко.
— Дуже просто, — відповів Кубик. — Тут спереду на коробочці є, як ви бачите,
радіорупор. З цього рупора при ходьбі весь час випромінюються радіохвилі. Якщо
попереду попадеться якась перешкода у вигляді натягнутої впоперек тротуару
мотузки. або дроту, хвилі від цієї перешкоди відіб'ються і підуть назад. Тут на
шапочці між ріжками напнута, як ви бачите, спіральна антена. Ця антена вловлює
радіохвилі, що відбились од перешкоди, й перетворює їх на електричні коливання,
а електричні коливання попадають у навушники і, в свою чергу, перетворюються на
звукові сигнали. Дуже зручно, як бачите… Як тільки попереду з'явиться перешкода,
ви тієї ж миті почуєте сигнал про небезпеку, Особливо цей локатор корисний
увечері або вночі, коли ви можете не побачити протягнуту впоперек тротуару
мотузку чи іншу перешкоду.
— А на спині для чого рупор? — спитав Незнайко.
— А як же? Це ж найголовніше! — вигукнув Кубик. — Цей рупор посилає радіосигнали
назад. Як тільки ззаду з'явиться вітрогон, щоб дати вам щигля чи стусана, чи
облити вас водою, ви відразу ж почуєте сигнал. От спробуйте.
Кубик зняв із себе шапочку, навушники, обидві коробочки й надів усю цю апаратуру
на Незнайка. Ставши збоку, він простягнув до переднього рупора руку й сказав:
— Уявіть собі, що попереду виникла перешкода. Що ви чуєте?
— Я чую, неначе щось пищить, — відповів Незнайко.
— Цілком правильно. Ви чуєте часті високі звукові сигнали: бі-бі-бі! А тепер я
підкрадатимуся до вас непомітно ззаду… Що ви чуєте?
— Ага! — закричав Незнайко. — Знову пищить, але ніби трохи товще: бу-бу-бу!
— Правильно! Цього разу ви чуєте низькі звукові сигнали. Це робиться для того,
щоб ви знали: спереду небезпека чи ззаду. Коли почуєте «бі-бі-бі», то, значить,
треба уважніше дивитися вперед, а коли «бу-бу-бу», то треба мерщій обернутися
назад.
Кнопочка теж зацікавилась цим приладом, й апарат від Незнайка перейшов до неї, а
від неї — до Пістрявенького, який довго й зосереджено слухав сигнали, після чого
сказав:
— Ну що ж, у тому, що він пищить, нічого дивного нема. Пищати я теж умію. Дивно
тільки, звідки він знає, коли треба пищати «бі-бі-бі», а коли — «бу-бу-бу»?
— Ну, це зрозуміло, — відповів Кубик і почав розказувати все спочатку.
У цей час знову хтось постукав у двері. Двері відчинились, і в кімнату
протиснулись якісь дві
