вулиці, сумно крутив головою, чухав потилицю,
щось бурмотів про себе, якось по-особливому крякав і знову йшов собі далі.
Кнопочка гралася на вулиці, недалечко від свого будинку й, побачивши Незнайка,
побігла йому назустріч.
— Здрастуй, Незнайку! — радісно гукнула вона. Незнайко зупинився й, не
відповівши на привітання
Кнопочки, похмуро сказав:
— Тепер я вже не Незнайко, а довговухий осел.
— Що трапилося? — занепокоїлась Кнопочка.
— А те й трапилося, що чарівник дав мені паличку, а я йому навіть «дякую» не
сказав — от!
— Яку паличку? — здивувалась Кнопочка.
— «Яку, яку»! Хіба не знаєш, які палички бувають! Чарівну паличку!
— Ти, Незнайку, видно, з глузду з'їхав. Вигадав якусь «чарівну паличку»!
— І нічого я не вигадав. Ось вона. Бачиш?
І Незнайко показав Кнопочці паличку, яку міцно стис у руці.
— Що це? Це ж звичайна палиця, — здивовано сказала Кнопочка.
— «Звичайна палиця»! — передражнив Незнайко. — Мовчала б краще, коли не тямиш!
Мені її сам чарівник дав.
— Який чарівник?
— «Який чарівник, який чарівник»! Ніби не знаєш, які бувають чарівники!
— Звичайно, не знаю! — знизала плечима Кнопочка. — Уяви собі, ні разу живого
чарівника не бачила.
— Ну, він такий, з бородою, а отут зірки й півмісяці… Булька гавкав, а я три
добрих вчинки зробив, розумієш?
— Нічого не розумію! Ти краще розкажи по порядку.
Незнайко почав розповідати про все, що трапилося.
Кнопочка вислухала й сказала:
— А може, це хто-небудь поглузував з тебе! Навмисне чарівником нарядився.
— А звідкіля ж чарівна паличка, якщо це був не чарівник?
— А ти впевнений, що паличка насправді чарівна? Ти перевірив?
— Ні, не перевірив, але можна перевірити.
— Чого ж ти стоїш і розбалакуєш? Треба махнути паличкою і проказати якесь
побажання. Якщо бажання здійсниться, то, значить, це справжня чарівна паличка.
— А якщо не здійсниться? — спитав Незнайко.
— Ну, якщо не здійсниться, то, значить, це просто звичайна дерев'яна паличка і
все! Як ти сам цього не тямиш! — роздратовано сказала Кнопочка.
Вона нервувала, бо їй дуже хотілось якомога швидше дізнатися, чарівна це паличка
чи ні, сердилась на Незнайка за те, що він ще й досі не здогадався перевірити.
— Ну гаразд, — сказав Незнайко. — Зараз спробуємо. Чого ми хочемо?
— Ну, чого тобі хочеться? — сказала Кнопочка.
— Сам не знаю, чого мені хочеться… Зараз, здається, нічого не хочеться.
— От який! — спалахнула Кнопочка. — Ти придумай. Морозива хочеться.
— Морозива, здається, хочеться, — згодився Незнайко. — Зараз попросимо морозива.
Він махнув чарівною паличкою й сказав:
— Хочемо, щоб у нас було дві порції морозива!
— На паличці, — додала Кнопочка.
Незнайко боязко простягнув уперед руку й навіть заплющив очі.
«А що, як не з'явиться ніякого морозива?» — подумав він і тут же відчув, що йому
в руку тицьнулося щось тверде й холодне.
Незнайко одразу ж розплющив очі й побачив у руці порцію морозива на паличці. З
подиву він навіть роззявив рота й подивився вгору, ніби хотів побачити, звідкіля
ж морозиво впало. Не побачивши там нічого підозрілого, Незнайко повільно
обернувся до Кнопочки, тримаючи морозиво у простягнутій руці й наче боячись, що
воно зникне або спурхне вгору. Кнопочка теж стояла з морозивом у руці й радісно
посміхалася.
— Мо-мо-мо-мо… — пробурмотів Незнайко, показуючи на морозиво пальцем.
Він хотів щось сказати, але од хвилювання у нього не виходило жодного слова.
— Що «мо-мо-мо»? — запитала Кнопочка.
Незнайко лише рукою махнув і почав їсти морозиво. Кнопочка наслідувала його
приклад. Коли з морозивом було покінчено, вона сказала:
— Чудове морозиво, правда?
— Чудесне! — підтвердив Незнайко. — Може, ще попросимо по порції?
— Давай, проси, — погодилася Кнопочка.
Незнайко махнув паличкою і сказав:
— Хочемо, щоб у нас було ще по порції морозива!
Щось тихенько цокнуло, зашелестіло в повітрі, і в руках Незнайка й Кнопочки ще
з'явилося по порції морозива.
Незнайко знову ніби онімів на мить. Однак цього разу він значно швидше прийшов
до тями і, з'ївши морозиво, спитав:
— Ще спробуємо?
— Мабуть, можна ще по одному, — сказала Кнопочка.
— Ет, чого там морочитись — «по одному»! — пробурчав Незнайко й, махнувши
паличкою, сказав: — Хочемо, щоб був ящик з морозивом!
Бац! Об землю стукнувся великий голубий ящик, схожий на ті, в яких продавці
носять морозиво. Незнайко підняв кришку, з-під якої одразу заклубочилась пара, й
дістав з ящика дві порції морозива. Закривши ящик і сівши на ньому, як на
лавочці, Незнайко взявся гризти морозиво, яке було значно твердіше й
прохолодніше від попереднього.
— Оце морозиво! — похвалив він. — Зуби можна зламати!
— Цікаво, ця паличка може тільки морозиво діставати чи ще що-небудь? — спитала
Кнопочка.
— Дивачка! — сказав Незнайко. — Це справжнісінька чарівна паличка, й вона все
може. Хочеш, шапку-невидимку — дістане шапку-невидимку; хочеш килим-самольот —
дасть тобі килим- самольот.
— Ну то давай попросимо килим-самольот і полетимо мандрувати, — запропонувала
Кнопочка.
Незнайкові дуже хотілося щонайскоріше вирушити и мандрівку, але він згадав, як
страшно йому було летіти на повітряній кулі, котру сконструював Знайко, й
сказав:
— На килимі-самольоті не дуже зручно подорожувати, тому що, коли угорі летиш, то
нічого не бачиш унизу.
— Ну, тоді треба щось інше придумати, — сказала Кнопочка. — Я десь читала, що
бувають якісь поїзди… Ти сидиш, і нічого робити не треба, тому що тебе везе
паровоз по залізниці.
— Це я знаю. Нам про залізницю Знайко розповідав. Він її бачив, коли їздив у
Сонячне місто по книжки. Але залізниця теж небезпечна річ: там бувають аварії.
У цей час Незнайко побачив Гвинтика й Шпунтика, котрі їхали вулицею на своєму
новому автомобілі. Цей автомобіль мав чотири місця, з відкритим кузовом, таким
самим, як і попередній, котрого Незнайко поламав, вирішивши покататись на ньому.
Але, на відміну від попереднього, цей автомобіль був значно кращий, і мотор у
нього був потужніший, бо його приводила в рух не звичайна газована вода, а
газована вода з підігрівом.
Побачивши Незнайка й Кнопочку, Гвинтик і Шпунтик помахали їм руками. Незнайко
став кричати,
