повинні бути раді, що в нас у Сонячному місті є братики!
— Ну, я і радий, — відповів Пістрявенький. — У мене братик міліціонер, а ви з
Незнайком навіть не знаєте, хто ваші сонячні братики.
— Ну й що ж, — відповіла Кнопочка. — Я все одно рада, що вони в нас є, і завжди
любитиму їх. Неначе треба добре ставитись тільки до тих, кого знаєш! Мені
відомо, що мої сонячні братики — хороші коротульки, й цього мені досить.
Як тільки Кнопочка згадала про сонячних братів, усі поглянули на свої рукавички.
Тепер у Незнайка одна рукавичка була зелена, а друга — червона, в Кнопочки теж
одна рукавичка була зелена, але друга — синя, а в Пістрявенького була синя і
червона.
— Дивіться! — сказала раптом Кнопочка. — Тепер ми з вами теж можемо мінятися.
Хай Пістрявенький дасть свою червону рукавичку Незнайкові, і в Незнайка тоді
будуть дві червоненькі; Незнайко дасть мені свою зелененьку, і в мене будуть дві
зелені; я дам Пістрявенькому свою синю рукавичку, і в нього будуть обидві
синенькі.
Вони швидко помінялися рукавичками й навіть засміялися, побачивши, як усе до
ладу вийшло. На душі в них одразу стало так добре, як ніколи не бувало. Вони
пригорнулися тісніше одне до одного й довго сиділи мовчки. Нарешті Кнопочка
сказала:
— Давайте, братики, коли повернемось додому, теж нашиємо рукавичок і будемо
розкидати, щоб і в нашому місті були сонячні братики. Гарно ж бути сонячними
братиками!
День тим часом спливав. Червона хмарка, освітлена відблиском заходу, поступово
зникла. В небі почали з'являтись одна за одною зірочки. Пістрявенький захотів
спати. Голова його потрошку схилялася на груди, а сам він поступово схилявся
вбік. Утративши, нарешті, рівновагу, він починав швидко падати на Незнайка, що
сидів поруч, і наче хотів його клюнути носом, однак тут же прокидався й старався
сидіти рівно.
— Ти що це? Ніби куняєш? — спитав Незнайко.
— Ні, це я просто жартю.
— Не «жартю» треба казати, а «жартую», — поправила його Кнопочка.
Кінчилися всі ці жарти тим, що Пістрявенький впав на бік та так і заснув.
Кнопочка й Незнайко вклали його зручніше, схиливши на м'яку подушку сидіння, й
сказали:
— Хай спить.
Вони не помітили, як і самі заснули; а коли прокинулися, побачили, що машина
зупинилася посеред вулиці, а в обличчя їм світило сонечко, що вже викотилося
з-за лісу.
— Ось так штука! Кудись приїхали… — сказав Незнайко, відчиняючи дверцята й
вилізаючи з машини.
Кнопочка теж вийшла з машини й подивилася довкола.
— Ясно, — сказала вона. — Ми ж у Квітковому місті!
— Ах, правильно! — вигукнув Незнайко. — На те самісіньке місце приїхали, звідки
виїхали. Ей, Пістрявенький! Уставай, ми вже приїхали.
Пістрявенький прокинувся і виліз з машини.
— Дивовижно, як швидко доїхали! — сказав він, позіхаючи на весь рот і протираючи
руками очі.
— Добре мені діло — швидко! — відповів Незнайко. — Ти ж проспав цілу ніч. Уже
ранок!
— Тоді, звичайно, нічого дивного нема! — сказав Пістрявенький. — Ну, я пішов
додому.
Він заклав за спину руки в синеньких рукавичках і попрямував додому.
Незнайко зачинив дверцята машини. Машина одразу ж розвернулася сама собою і
поїхала в зворотний бік. Незнайко й Кнопочка подивилися їй услід і пішли
вулицею. Вони були дуже раді, що повернулися до свого рідного Квіткового міста,
їм хотілося поблукати й подивитися на нього. Пройшовши вулицею, вони опинилися
на березі Огіркової річки. За час їхньої відсутності, огірки розрослися так, що
серед огудиння можна було заблукати, наче в лісі.
Незнайко й Кнопочка стали на крутому бережку, з якого було видно й ліс, і річку,
й міст через річку, й усе Квіткове місто. Вранішнє сонечко позолотило дахи
будинків, і вони світились оранжевим світлом, наче самі собою.
— Гарно в нашому Квітковому місті! — вигукнув, замилувавшись цією картиною,
Незнайко. — А було б іще краще, коли б у нас побудували такі самі великі,
красиві будинки, як у Сонячному місті.
— Бачиш, чого захотів! — засміялася Кнопочка.
— Та були б у нас парки, театри й веселі містечка! Та їздили б по вулицях
автомобілі, автобуси й атомні автостільчики!
— Але ж жителі Сонячного міста трудилися, щоб зробити все це, — відповіла
Кнопочка. — Саме нічого не зробиться.
— Але ж і ми можемо трудитися, — сказав Незнайко. — Якщо всі дружно візьмуться,
то багато можуть зробити. Ось поглянь, ми всі взялись і побудували через річку
міст. А один коротулька хіба побудував би? Звичайно, шкода, що в нас чарівної
палички нема. Можна було б тільки махнути — й усе місто було б, як Сонячне.
— От і видно, Незнайку, що ти ані крапелиночки не порозумнішав. Ти завжди
мріятимеш про чарівну паличку, щоб як-небудь прожити без труда, щоб усе за щучим
велінням робилося. А я, наприклад, аніскілечки не шкодую за цією паличкою. Адже
чарівна паличка — це велетенська сила, й коли така сила попаде в руки не дуже
розумному коротульці, як-от тобі, то замість користі може вийти сама тільки
шкода. Я на твоєму місці побажала б собі замість чарівної палички трошки розуму.
В кого розуму досить, тому й чарівної палички не потрібно.
— Ну, Кнопочко, я ж не шкодую за чарівною паличкою! Просто я думав, що ти
шкодуєш. Чому ж ти дорікаєш мені?
— Тому, що я хочу, щоб ти був хорошим.
— Як? — викрикнув Незнайко. — І ти теж хочеш?
— Еге ж. А хто ж іще цього хоче?
— Ну, є тут у мене одна подружка.
— Подружка? — здивувалася Кнопочка. — Яка ще подружка?
— Та така, наче ти. Теж весь час дорікає мені. Каже, що хоче, щоб я був кращим.
— І давно ти з нею дружиш?
— Давно.
Кнопочка ображено надула губки й одвернулася від Незнайка. Потім сказала:
— Який же ти нехороший, Незнайку! Ти потайний. Ми вже стільки дружимо з тобою, а
ти ніколи не казав, що дружиш із кимось, крім мене. Дружи, будь ласка! Я хіба
проти? Я не, проти! Але чому ти мені не сказав?
— Та що тут ще казати? Я і не дружу особливо. Вона сама до мене причепилась.
— Ой, не бреши, не бреши, Незнайку! — пригрозила Кнопочка пальцем. — Ти скажи
краще, як її звуть?
— Кого?
— Ну її, твою подружку.
— А-а, її!.. Ну, її звуть совість.
— Яка Совість? — здивувалась Кнопочка. — А-а, совість!
Кнопочка весело засміялася, потім поклала свої руки на плечі Незнайка й,
поглянувши йому прямо в очі, сказала:
— Ой, який же ти смішний, Незнайку! Смішний — і все-таки хороший. Ти, мабуть, і
не знаєш, який ти хороший!
— Який я хороший! — знітившись, сказав Незнайко. — Це тобі, напевно, тільки так
здається.
— Чому тільки так здається? — спитала Кнопочка.
— Ну… — зам'явся Незнайко. — Просто ти, мабуть, закохалася в мене — от і все.
— Що? Я? Закохалася? — спалахнула Кнопочка.
— Ну, так, а що тут такого? — розвів Незнайко руками.
