— Спасибі тобі, Еллі.
Коли він пішов, вона повернулася до балії, відчуваючи, що з очей струменить гарячий потік сліз. Сліз вдячності. Скільки часу минуло відтоді, як хтось їй востаннє подякував? Хтось, до кого їй не байдуже?
X
Кенерлі — беззубий і вкрай неприємний старий розпусник, що поховав двох дружин, — мав безліч дочок, які вже в печінках йому сиділи. Дві недорозвинені дівчинки потай спостерігали за стрільцем із запилюженого затінку стайні. У землі, пускаючи слину, радісно копирсалося дитинча. Доросла дівчина, білява, брудна і розпутна, з цікавістю вивчала його, набираючи воду зі старої колонки, що жалібно стогнала поблизу будівлі. Впіймавши на собі погляд стрільця, вона стиснула свої соски пальцями, підморгнула йому й знову заходилася качати воду.
Конюх перестрів його на півдорозі між дверима, що вели в його дім, і вулицею. У його манері поведінки відчувалося балансування між сповненою ненависті ворожістю і боягузливим плазуванням.
— Скажу вам, він доглянутий, можете не переживати, — повідомив Кенерлі. Не встиг стрілець і слова мовити у відповідь, як він повернувся і замахав на дочку кулаками, — не чоловік, а доведений до відчаю кістлявий задерикуватий півень: — Ану марш звідси, Субі! Іди в хату! Ти у мене отримаєш на горіхи!
Понурившись, Субі потягла відро до халупи, яка тулилася до стайні.
— Ти маєш на увазі мого мула? — запитав стрілець.
— Так, сей. Сто років уже не бачив мула, особливо такого породистого, як ваш. Два ока, чотири ноги… — Його обличчя тривожно скривилося, набувши виразу, що міг означати як нестерпний біль, так і натяк на буцімто сказаний жарт. Стрілець припустив, що має справу з останнім, хоча сам майже не був наділений почуттям гумору.
— Були часи, коли їх розвелося хоч греблю гати, — продовжував Кенерлі, — але відтоді світ змінився. Я не бачив нічого, крім хіба кількох потвор-биків, тяглових коней і… Субі, на Бога, я тебе відшмагаю!
— Я не кусаюся, — приязно сказав стрілець.
Кенерлі улесливо зігнувся і скривив губи в подобі усмішки. Стрілець побачив очі вбивці і бажання вбити. І хоча він цього не боявся, та все ж відзначив про себе: так людина робить закладку в книжці у тому місці, до якого можна буде пізніше повернутися по цінні вказівки.
— Ви тут ні до чого. О боги, ні, це не через вас. — Він мимоволі всміхнувся. — Вона пришелепкувата від природи. У ній засів нечистий. Вона дика. — Його погляд став похмурим. — Настають Останні Часи, містере. Ви ж знаєте, що каже Біблія. Діти не слухатимуться батьків, і чума уразить багатьох. Варто тільки послухати, що говорить священиця, і знатимете це.
Стрілець кивнув, а потім показав у напрямі південного сходу.
— Що там?
Крива усмішка знову з'явилася на губах Кенерлі, оголюючи ясна і кілька гнилих жовтих зубів.
— Поселяни. Зілля. Пустеля. Що ж іще? — Він хмикнув і змірив стрільця холодним поглядом.
— Наскільки велика ця пустеля?
— Велика. — Кенерлі з усіх сил намагався виглядати поважним, наче відповідав на серйозне питання. — Тисяча періодів. Може, дві тисячі. Точно сказати не можу, містере. Там нема нічого, крім чортового зілля та ще, може, демонів. Подейкують, що на тому боці бувають періоди чарівного персня, але, мабуть, брешуть. Туди пішов той, інший, що вилікував Норта, коли він був хворий.
— Хворий? Я чув, що він був мертвий.
Кенерлі продовжував шкірити зуби.
— Ну-ну. Може бути й так. Але ми ж із вами дорослі люди.
— Проте в демонів ти віриш.
Кенерлі подивився ображено.
— Це ж зовсім різні речі. Священиця каже…
І він заходився плести усілякі нісенітниці й забивати баки. Стрілець зняв капелюха і витер чоло. Розжарене сонце пекло немилосердно, але Кенерлі цього не помічав. Його ніби прорвало. Слова лилися неперервним потоком, та жодного розумного не було. У слабкому затінку біля стайні крихітна дівчинка із вкрай серйозним виглядом розмазувала бруд по щічках.
Врешті-решт терпець стрільцеві увірвався, і він перекрив потік балаканини на півслові.
— Не знаєш, що там, за пустелею?
Кенерлі знизав плечима.
— Та щось таке. Якась могутня сила. П'ятдесят років тому там їздив диліжанс, не дуже далеко їздив. Так говорив мій батько. Він розповідав, що там гори. А інші казали, навпаки — океан. Зелений океан, у якому повно монстрів. А ще подейкували, що там край світу. Що там нічого, крім світла, від якого людина сліпне, і Божого образу з відкритим ротом, який поглине усякого, хто наважиться підійти.
— Дурня, — коротко підсумував стрілець.
— Саме так! — радісно вигукнув Кенерлі. Він знову стояв у підлесливій позі, як лакей, сповнений ненависті та бажання догодити.
— Доглядай мого мула. — Він кинув Кенерлі ще одну монету, яку старий упіймав на льоту. Ніби собака, що ловить м'яча, подумав стрілець.
— Аякже. Ви трохи у нас побудете?
— Може, й так. Вода буде…
— … як на те Божа воля! Неодмінно, неодмінно! — сумовито засміявся Кенерлі, а його очі чітко промовляли: щоб ти здох і звалився просто мені під ноги. — Еллі може бути нічогенькою, як захоче. Га? — Конюх, загнувши пальці лівої руки, зробив ними коло і почав швидко тицяти у нього вказівним пальцем правої туди й назад.
— Ти щось сказав? — неуважно спитав стрілець.
Очі Кенерлі раптом розширилися, і в них з'явився вираз безмежного жаху, наче два місяці-близнюки зійшли над горизонтом. Він заховав руки за спину, як дитина, котру застукали на гарячому над банкою з варенням.
— Ні, сей, геть нічогісінько. І дуже шкодую, якщо-таки щось у мене вихопилось. — Тут його увагу відволікла Субі, яка висунулася з вікна, і старий визвірився на неї: — От зараз я тобі дам, ти мала шльондра! Бачить Бог! Я…
Стрілець пішов геть, все ще відчуваючи на собі погляд Кенерлі, який дивився йому вслід, впевнений, що, обернувшись, побачить на обличчі конюха його справжні неприховані почуття. Але навіщо завдавати собі клопоту? Було спекотно, і до того ж він знав, що це будуть за почуття: лише ненависть. Ненависть до чужинця. Стрілець отримав від цього чоловіка все, що йому було потрібно. Єдине, що вдалося дізнатися про пустелю напевне, — про її розмір. І ще він точно знав, що в місті теж лишилися для нього справи. Поки що.
XI
Коли Шеб ногою розчахнув двері настіж і ввірвався до спальні з ножем, стрілець лежав у ліжку з Еллі.
Вже минуло чотири дні, пролетіли, як одна мить. Він їв. Спав. Кохався з Еллі. Дізнався, що вона грає на скрипці, і вмовив її заграти. Вона сиділа біля вікна у молочному світлі зорі, на тлі якого чітко виділявся тільки її профіль, і, збиваючись, фала якусь мелодію. Виконання було б навіть непоганим, якби Еллі мала можливість учитися. Він відчував, що з кожним днем його симпатія до цієї жінки (якась на диво відсторонена) стає дедалі сильнішою, і подумав, що це може бути пастка, яку лишив йому чоловіку чорному. Іноді він виходив надвір. І майже ні про що не думав.
Його рефлекси теж притупилися — він навіть не почув, як маленький піаніст піднімався сходами.
