усвідомлення дежа-вю, і він подумав: «Я бачив це уві сні. Чи був тут раніше. Якщо так, то коли? Не в Меджисі». Ні, точно не там. Труснувши головою, він позбувся цього нав'язливого відчуття. Серед пастви — чоловік із двадцять п'ять, не більше — запанувала мертва тиша. Всі погляди були прикуті до жінки- пастора.
— Сьогодні ми разом із вами подумаємо про Того, хто втручається в усі справи. — Її приємний, мелодійний, виразний голос розливався гарно поставленим контральто.
Паствою пронісся легенький шелест.
— Я відчуваю, — задумливо мовила Сильвія Пітстон, — що особисто знайома з усіма, про кого йдеться у Великій Книзі. За останні п'ять років я до дірок зачитала три Біблії, найдорогоцінніші з усіх книжок, які тільки можуть бути в цьому мерзенному світі, а ще раніше — незліченну їх кількість. Я люблю цю Книгу і люблю її героїв. Пліч-о-пліч заходила я з Даниїлом у лев'ячу яму. Стояла поряд із Давидом, коли уздрів він Вірсавію, що купалася, і спокусився її вродою. Була в палахкотючій огненній печі разом із Шадрахом, Мешахом та Авед-Него. Я поклала дві тисячі чоловік ослячою щелепою разом із Самсоном й осліпла разом зі Святим Павлом дорогою до Дамаска. Я плакала з Марією на Голгофі.
І знову серед парафіян пронісся тихий, ледь чутний шепіт із зітханням.
— Я знаю і люблю їх всіх. І є тільки один… — вона піднесла вгору вказівний палець, — …один персонаж у найвеличнішій з-поміж усіх драм, якого я не знаю.
Лише
Тільки
Я боюся його.
Я не знаю, що він задумав, і помираю зі страху.
Я жахаюся Лукавого.
Повторні зітхання. Одна з парафіянок піднесла до рота долоню, наче для того, щоб притлумити крик, що рвався назовні, і почала розкачуватися всім тілом.
— Лукавого, що приповз до Єви на животі в подобі змія, вискалюючись і звиваючись у пилюці. Лукавого, що ходив серед дітей Ізраїлевих, поки Мойсей був на Горі, і нашіптував їм створити золотого ідола, золотого тільця, і поклонятися йому в розпусті й блуді.
Стогони, кивання.
— Лукавий!
— Він стояв на балконі з Єзавеллю і дивився, як із роздери-душу-криком упав і помер цар Ахаз. Разом вони глузували, коли зграя псів почала хлебтати його кров. О брати мої й сестри, стережіться Лукавого!
— Так, о Ісусе… — вигукнув чоловік у солом'яному капелюсі, який першим трапився на очі стрільцеві, коли той зайшов у місто.
— Брати й сестри, він завжди був тут. Але мені не відомо, що він затіває. І вам теж. Кому дано збагнути страшну пітьму, що клубочиться там, пиху і неймовірне блюзнірство, нечестиве тріумфування? І безум! Запаморочливий безум, що ходить, повзає, плазує, знаходячи прояв у найжахливіших людських потягах й бажаннях!
— О Ісусе Спасителю…
— Це через нього наш Господь змушений був зійти на гору…
— Отак…
— Це він спокушав Його і пропонував Йому весь світ і мирські блага…
— Та-а-ак…
— І він повернеться, коли настане кінець світу… а він наближається, дорогі мої брати й сестри, невже ви не відчуваєте?
— Та-а-ак…
Паства, що коливалася і схлипувала, нагадувала море, а жінка, здавалося, вказувала на всіх разом і ні на кого зокрема.
— Це він прийде в подобі Антихриста, багряного царя з залитими кров'ю очима, щоб повести людей у палаючу безодню пекла, до кривавого кінця всіх грішників — довічних мук, коли на небосхилі зійде сліпуча зоря Полин, а душі дітей малих буде роз'їдати жовч, лона жіночі народжуватимуть потвор, а всі діяння рук людських перетворяться на кров…
— Ох-х-х…
— Боже правий…
— О-о-о…
Якась жінка впала на підлогу і забилася в істериці, барабанячи ногами по дошках. Один із черевиків полетів геть.
— Це він стоїть за кожною плотською втіхою… Це його розум породив машини з клеймом «Ламерк». Він! Лукавий!
«"Ламерк" — подумав стрілець. — А може, вона сказала: "Лемарк"». Це слово якось дивно відгукнулося в ньому, але поки що не викликало ніяких асоціацій. Хай там як, та він відклав його у надра своєї справді місткої пам'яті.
— Так, Господи! — верещали люди.
Один із чоловіків, упавши на коліна, тримав голову руками і несамовито волав.
— Коли ви вживаєте спиртне, хто тримає пляшку?
—
— Коли ви сідаєте грати у фараона чи «Гляньте», хто перевертає карти?
—
— Коли ви займаєтеся перелюбством, коли оскверняєте себе рукоблудством, кому продаєте ви свою душу?
— О Ісусе…
—
— Оу… Оу… Оу…
— А хто ж він такий?! — крикнула вона, але насправді в душі була спокійною — стрілець відчув урівноваженість, досвідченість, самовладання і вміння верховодити. Зненацька він подумав, із жахом і абсолютною певністю, що чоловік, який називав себе Волтером, вселив у неї демона. Вона одержима. Крізь страх знову накотилася гаряча хвиля статевого потягу, і в стрільця виник здогад, що це чимось подібне до слова, яке чоловік у чорному залишив у пам'яті Еллі, наче пастку з наживкою.
Чоловік, що стискав голову руками, впав і поповз уперед.
— Я у пеклі! — кричав він до неї, піднявши голову. Його обличчя кривилося й спотворювалося, наче під шкірою кублилися гадюки. — Я вдавався до блуду! Я грав у карти! Я вживав зілля! Я грішив! Я… — Але його голос линув угору страхітливим істеричним причитанням, що заглушало слова. Він тримав голову так, наче вона от-от трісне, як перезріла мускусна диня.
Паства, наче за командою, вгамувалася, завмерши у напіверотичних позах, що виражали екстаз.
Сильвія Пітстон зійшла вниз і поклала руку на голову чоловіка. Щойно її сильні білі пальці, делікатні й бездоганні, занурилися в його волосся, чоловік перестав кричати і мовчки подивився на проповідницю.
— Хто був із тобою, коли ти грішив? — спитала вона, дивлячись йому просто у вічі. Її погляд був досить глибокий, ніжний і холодний, щоби здобути перемогу.
— Лу… Лукавий.
— Ім'я якому?
— Ім'я якому Сатана. — Напівшепіт зі шморганням.
— Ти зречешся?
— Так! Так! О Ісусе, Спасителю мій! — пристрасно заговорив він.
Вона струснула голову свого парафіянина, а він втупився у неї бездумним ясним поглядом фанатика.
— Якби він зайшов у ті двері… — Вона посварила пальцем у бік темного вестибюля, де стояв стрілець, — ти б міг зректися, дивлячись йому в обличчя?
