Парижу нап?ятнадцятьднівобожеякещастя. Ну ти припухла, дєвочка. Ага, Євка час від часу второпувала, де вона, і в цей Час від часу (плоть від плоті?) робилась дурнувато щасливою. "Еге ж, як позіхається. Завтра зміняю грошей і буду на них дивитися. На франки. На добраніч".
Це загальна стадія. Осінньо-часниковозрота-сонний токсикоз. Може, ти, дєвушка, вагітна? Може, ти, дєвушка, вагітна? Може, ти, дєвушка, вагітна? Пішли На.
Синтез. Блокування кровотворних органів. Коли вже, мать його, прийде веселеньке оповіданнячко? Треба, каже Артим, стати дійсно мрячною в житті. Та хіба ж я не найперспективніша зануда в світі? Оно сиджу в бібліотеці, фігня, що нічого не роблю, зате сиджу в такому мудрому місці. З французькими філософами і політиками. Мертвими, зате в оригіналі. З нігтями зеленими. Я. Вони в мене просто в зеленці були, то це я їх так, щоб не стригти, бо впадло...
Євка дістала фотку якоїсь давності і замислено стала її роздивлятися. То був зеленуватий знімок осіннього моря, де колишній коханець лоскотав їй живота. На ньому ще була плетена шапка — просто малюнок Жака-Іва Кусто. Євка так і стьобалась тоді з його звички надягати на себе всі можливі куртки і штани, а потім везти весь той мотлох ровером. Здається, то був довгий-предовгий велопохід. Баби ще полізли купатись топлес (зокрема полізла дєвочка, з якою у Євки ну ніяк не кохалося...), і Євка вирішила вигідно відрізнитися. Молочними залозами, яка анатомія quoi. Свято ексгібіціонізму і протест місячним. В море всі епатажні типи... Свято мілітаризму: Євка в широких армійських штанях, з голим торсом і вовчо- американською посмішкою на загорілому лиці. Вся радість ненависті і зневаги до коханця, що попсово лоскоче їй живіт. Вся іронія й прихований іронією жаль щодо недосяжності Хлопчика-фотографа, чистого юного створіння, молодшого брата її цинічного коханця. Шторм. Які скажені хвилі на знімку... чому не штормило тоді в душі? Все було сумно пофіг. Плювала тоді Євка на всі гидоти поміж ними — тими, хто вшістьох долав скелясті денні кілометражі і нудні степові ночівки. Вона бачила тоді лише Хлопчика, Гумбольт у спідниці. Пізніше було: "... Так-так, треба подзвонити Льошечці... Милий, незайманий (хм?), незапальцьований, чуйний, чуттєвий, хвилюючий, зволожуючий, вібруючий мої мембрани Хлопчик...Брат мого actually коханця. А пішов би він, той коханець, я з ним навіть не кохаюся. Так, дивлюся просто. Дивилась, точніше. Як у люстро, що постояло років зо п'ять. Люстро молодшого брата.
Зовнішні соціальні прояви?
Гра?
Дякую за гру?
Бляха, де подівся той Вася, якому я ґанджу пробила?
Глухо. Тільки лампи по нігтях світять. Зе-ле-е-ні. ("О- ле-е-нно!") Оживає потреба нажиратись на зиму — боюсь холоду. Страх. Необхідний гіркий присмак мого параноїдального кохання.
Привіт, Даню,
раз уже тебе згадано всує..."
Євка запхала фотку назад між сторінки щоденника. Він уже скидався на злоякісну пухлину — з усіма закладками і прокладками у вигляді знимок, видертих блокнотних листків, клаптів туалетного паперу, ресторанних рахунків, візитівок, здертих оголошень, роздрукованих і-мейлів, прядок волосся і шматочків чиєїсь шкіри...брехня. Брехня була там практично відсутня, що дивно для Євки.
Вона помацала язиком піднебіння, одночасно вітаючи потребу сходити посцяти. "Смерть у кредит". Книжка валялась поблизу того, що "туалет". Селін в оригіналі. Євка збиралась перекласти його українською.
- Та кому це нафіг потрібно, - казав Даня. - Ну подумай, скільки читачів зацікавиться якимось сумнівної якості перекладом французького письменника. У нас же взагалі в рік по 0,3 книжки виходить на душу населення. Тоді як в Росії книжковий бізнес на другому чи третьому місці.
- Ї...ла я в сраку ту Росію, - похмуро відповідала Євка. — Я тут потрібна, я відчуваю це.
Даня був скептичним. Євка не здавалась. Вона діставала ще трохи зла, ще трохи непокори, і, що найгидкіше, байдужості. А потім її розривало від такої суміші. Їй блювалося піврічними депресіями і завислими поглядами, туберкульозними висадками і грибковими захворюваннями, жагою параної (я люблю метеликів!) і страхом психозу. Вона бігла в вересневі ночі збирати по дорозі ляльки вуду під прицільними поглядами білих котів. Вона вчетверте, вп?яте, в сорок шосте ненавиділа Даню і хотіла йому це сказати. Але телефон був зайнятий, поламаний, замацаний, трахнутий, недосяжний, непластмасовий, неймовірний, амбівалентний, аморфний, амперметричний, антагонічний, анафемний. І Даня (зовсім випадково!) забивав собі цвяхи у ноги...
Кров на стелі. Євка згадала, як чавила комарів у Карпатах, як дружбан Петя розмазував їх кишеньковим ліхтариком по білих стінах намету (jобтвоюмать, Пєтя, нунафіга). Видовисько й насправді було показне. Майже, як ноги в мазуті. Коли залишається на шкірі візерунок від велосипедної зірочки. А потім його просто впадло змивати, бо вода навколо лише морська.
Євка байдуже перелистала решту морських пейзажів. Попсово і красиво. Класицизм минулих днів, айвазовочна ностальгія, бе-е... Мариністи завше були нудними, а їх музеї русифікованими. Хоча останнє, мабуть, дурниця. Так чи ні, Євка більш любила гори. Карпати, Альпи чи Анди. Хочеш, Даню, вони будуть у нас за поліетиленовим вікном? Євка згадала про маленький літачок на два місця, котрий вона намагалася вкрасти минулого літа. Щоб долетіти до Мон Блану, ідіотка. Добре, що їх із Даньою попалив сторож авіаклубу — пального однаково не вистачило б. Прощай, красива смерть, подумала тоді Євка. Дані, схоже, було байдуже. Не літак, так авто, не авто, так дизентерія. Краса у смерті відсутня, це завжди тупорилий епатаж чи епатажний поступ. Даня любив думати про смерть. Особливо в пообідні години. Інколи Євку це страшенно дратувало, хоча досить часто вони плекали певну синхроністичність, бовтаючи ногами на даху висотки чи зависнувши на канатній дорозі понад урвищем.
* * *
- А непогано було б покінчити з собою у цьому готелі... Глянь, яка вузька вуличка там, внизу. І руді дахи, мов щогли. Весь Львів тут, у косому вікні. І ратуша, і костьоли, і чиїсь помешкання...
- Так, у мене теж була така думка, - Даня обійняв Євку за плечі і поцілував в потилицю. Кімната готелю "Київ" була кумедно великою як на одну особу (Даня не мав паспорту, тому Євка тут проживала "сама". Три ліжка, мов у піонертаборі, стіл і дві тумбочки. Але то було найкраще помешкання за все їх спільне життя (цікаво, скільки тижнів воно налічувало в сумі?), бо було добре (біле, сухе) французьке вино, збоченський салат, швейцарський ніж, сільські помідори, буржуйський камамбер, католицький молитовник, плацкарт до Києва, бельгійський шоколад, чернігівсько-львівсько-баварське (Пиво), неаполітанський кекс, львівська кава, Замкова гора, Кульпарківська вулиця, сихівські діахронізми і ще щось, що вони обов?язково мали забути по від?їзді з готелю. Може, обгортка від мила. Її так ніхто ніколи й не знайшов.
* * *
But I miss you most m
Iss you miss you
Of all, my darling. When?
The autumn leaves start to fall
Ну, подумала Євка, це хоча б не «Коли помре твоя краса». З цієї старої пісні вона знала лише ці рядки англійською. Зате знала оригінальний її текст. Вона, проте, не дуже любила Превера. Але яка тепер різниця? То в Дані вдома, коли в нього він був, трималась величезна бібліотека. Євка шниряла там, набирала купу книжок, дві-три з них відразу починала читати. Інколи навіть до кінця. Даня однаково давно вже прочитав більше неї, він, скурвий син, завжди знав відповіді на Євчине «А ти знаєш?», він навіть деколи ті відповіді не обламувався вимовити.
Іди до мене, Сонечко... - Даня сказав це вперше за... а, ніхто часу й не рахував.
Що, рідний, «врода моя колишня до тебе мовила» чи пісня зчарувала? — Євка криво всміхнулась і відразу ж збагнула, як уже втомилася криво посміхатися.
Ну, не іронізуй. Просто йди сюди... - він навіть глянув в її бік. Євка чула в собі гидкий супротив і незмогу навіть кроку ступити.
Мать твою, ти йдеш?! — закричав Даня у Євчиній голові. Даня на картонній коробці терпляче чекав. Євчин страх стрибав по кімнаті, залишаючи мокрі сліди, як лишають їх, впавши на підлогу, подушки в плацкартному вагоні. Даня зітхнув і опустив голову на руки. В ту ж мить він відчув Євчині руки, її гарячкові обійми на своїй шиї, грудях, животі... Вона повисла на ньому ззаду, цілуючи зимні мочки вух, потилицю, пестячи гарячим язиком втомлені повіки, жадно хапаючи губами засмаглу шкіру щік і шиї... Обоє не відкривали очей, обоє мацали плоть іншого мовби вперше. Обоє відчували гріховний страх, страх, що мав скінчитися оргазмом. Обоє на раз послали в екзил всі свої старі еротичні фантазії й забавки. Плоть пахла. Вона розквітала, звільняючись від одягу, вона найсильнішим з інстинктів прагнула народження - розв`язки, логічного завершення, смерті своєї суперниці-Душі.
... Євку лихоманило. Євку лихо манило, якщо казати повільніше. Воно зваблювало її, спокушало напіввідкритим ротом, крізь отвір якого було видно рожеві блискучі нутрощі. Там, поміж ними, чаївся Кінець. І Євка знала його на запах. Бо імена в її житті всі до одного виявлялись несправжніми. Навіть її власне.
Вона тинялась вулицями, величезна шапка, сповзаючи на очі, заважала дивитися довкола, а нафіг треба. Пальто, довжелезні широкі штани, кеди. Руки мерзли в закоротких рукавах — Євка ні з ким не віталася. Вона ніяк не могла згадати, про що десь ще з місяць тому розмовляла із друзями. Колишніми,
Це загальна стадія. Осінньо-часниковозрота-сонний токсикоз. Може, ти, дєвушка, вагітна? Може, ти, дєвушка, вагітна? Може, ти, дєвушка, вагітна? Пішли На.
Синтез. Блокування кровотворних органів. Коли вже, мать його, прийде веселеньке оповіданнячко? Треба, каже Артим, стати дійсно мрячною в житті. Та хіба ж я не найперспективніша зануда в світі? Оно сиджу в бібліотеці, фігня, що нічого не роблю, зате сиджу в такому мудрому місці. З французькими філософами і політиками. Мертвими, зате в оригіналі. З нігтями зеленими. Я. Вони в мене просто в зеленці були, то це я їх так, щоб не стригти, бо впадло...
Євка дістала фотку якоїсь давності і замислено стала її роздивлятися. То був зеленуватий знімок осіннього моря, де колишній коханець лоскотав їй живота. На ньому ще була плетена шапка — просто малюнок Жака-Іва Кусто. Євка так і стьобалась тоді з його звички надягати на себе всі можливі куртки і штани, а потім везти весь той мотлох ровером. Здається, то був довгий-предовгий велопохід. Баби ще полізли купатись топлес (зокрема полізла дєвочка, з якою у Євки ну ніяк не кохалося...), і Євка вирішила вигідно відрізнитися. Молочними залозами, яка анатомія quoi. Свято ексгібіціонізму і протест місячним. В море всі епатажні типи... Свято мілітаризму: Євка в широких армійських штанях, з голим торсом і вовчо- американською посмішкою на загорілому лиці. Вся радість ненависті і зневаги до коханця, що попсово лоскоче їй живіт. Вся іронія й прихований іронією жаль щодо недосяжності Хлопчика-фотографа, чистого юного створіння, молодшого брата її цинічного коханця. Шторм. Які скажені хвилі на знімку... чому не штормило тоді в душі? Все було сумно пофіг. Плювала тоді Євка на всі гидоти поміж ними — тими, хто вшістьох долав скелясті денні кілометражі і нудні степові ночівки. Вона бачила тоді лише Хлопчика, Гумбольт у спідниці. Пізніше було: "... Так-так, треба подзвонити Льошечці... Милий, незайманий (хм?), незапальцьований, чуйний, чуттєвий, хвилюючий, зволожуючий, вібруючий мої мембрани Хлопчик...Брат мого actually коханця. А пішов би він, той коханець, я з ним навіть не кохаюся. Так, дивлюся просто. Дивилась, точніше. Як у люстро, що постояло років зо п'ять. Люстро молодшого брата.
Зовнішні соціальні прояви?
Гра?
Дякую за гру?
Бляха, де подівся той Вася, якому я ґанджу пробила?
Глухо. Тільки лампи по нігтях світять. Зе-ле-е-ні. ("О- ле-е-нно!") Оживає потреба нажиратись на зиму — боюсь холоду. Страх. Необхідний гіркий присмак мого параноїдального кохання.
Привіт, Даню,
раз уже тебе згадано всує..."
Євка запхала фотку назад між сторінки щоденника. Він уже скидався на злоякісну пухлину — з усіма закладками і прокладками у вигляді знимок, видертих блокнотних листків, клаптів туалетного паперу, ресторанних рахунків, візитівок, здертих оголошень, роздрукованих і-мейлів, прядок волосся і шматочків чиєїсь шкіри...брехня. Брехня була там практично відсутня, що дивно для Євки.
Вона помацала язиком піднебіння, одночасно вітаючи потребу сходити посцяти. "Смерть у кредит". Книжка валялась поблизу того, що "туалет". Селін в оригіналі. Євка збиралась перекласти його українською.
- Та кому це нафіг потрібно, - казав Даня. - Ну подумай, скільки читачів зацікавиться якимось сумнівної якості перекладом французького письменника. У нас же взагалі в рік по 0,3 книжки виходить на душу населення. Тоді як в Росії книжковий бізнес на другому чи третьому місці.
- Ї...ла я в сраку ту Росію, - похмуро відповідала Євка. — Я тут потрібна, я відчуваю це.
Даня був скептичним. Євка не здавалась. Вона діставала ще трохи зла, ще трохи непокори, і, що найгидкіше, байдужості. А потім її розривало від такої суміші. Їй блювалося піврічними депресіями і завислими поглядами, туберкульозними висадками і грибковими захворюваннями, жагою параної (я люблю метеликів!) і страхом психозу. Вона бігла в вересневі ночі збирати по дорозі ляльки вуду під прицільними поглядами білих котів. Вона вчетверте, вп?яте, в сорок шосте ненавиділа Даню і хотіла йому це сказати. Але телефон був зайнятий, поламаний, замацаний, трахнутий, недосяжний, непластмасовий, неймовірний, амбівалентний, аморфний, амперметричний, антагонічний, анафемний. І Даня (зовсім випадково!) забивав собі цвяхи у ноги...
Кров на стелі. Євка згадала, як чавила комарів у Карпатах, як дружбан Петя розмазував їх кишеньковим ліхтариком по білих стінах намету (jобтвоюмать, Пєтя, нунафіга). Видовисько й насправді було показне. Майже, як ноги в мазуті. Коли залишається на шкірі візерунок від велосипедної зірочки. А потім його просто впадло змивати, бо вода навколо лише морська.
Євка байдуже перелистала решту морських пейзажів. Попсово і красиво. Класицизм минулих днів, айвазовочна ностальгія, бе-е... Мариністи завше були нудними, а їх музеї русифікованими. Хоча останнє, мабуть, дурниця. Так чи ні, Євка більш любила гори. Карпати, Альпи чи Анди. Хочеш, Даню, вони будуть у нас за поліетиленовим вікном? Євка згадала про маленький літачок на два місця, котрий вона намагалася вкрасти минулого літа. Щоб долетіти до Мон Блану, ідіотка. Добре, що їх із Даньою попалив сторож авіаклубу — пального однаково не вистачило б. Прощай, красива смерть, подумала тоді Євка. Дані, схоже, було байдуже. Не літак, так авто, не авто, так дизентерія. Краса у смерті відсутня, це завжди тупорилий епатаж чи епатажний поступ. Даня любив думати про смерть. Особливо в пообідні години. Інколи Євку це страшенно дратувало, хоча досить часто вони плекали певну синхроністичність, бовтаючи ногами на даху висотки чи зависнувши на канатній дорозі понад урвищем.
* * *
- А непогано було б покінчити з собою у цьому готелі... Глянь, яка вузька вуличка там, внизу. І руді дахи, мов щогли. Весь Львів тут, у косому вікні. І ратуша, і костьоли, і чиїсь помешкання...
- Так, у мене теж була така думка, - Даня обійняв Євку за плечі і поцілував в потилицю. Кімната готелю "Київ" була кумедно великою як на одну особу (Даня не мав паспорту, тому Євка тут проживала "сама". Три ліжка, мов у піонертаборі, стіл і дві тумбочки. Але то було найкраще помешкання за все їх спільне життя (цікаво, скільки тижнів воно налічувало в сумі?), бо було добре (біле, сухе) французьке вино, збоченський салат, швейцарський ніж, сільські помідори, буржуйський камамбер, католицький молитовник, плацкарт до Києва, бельгійський шоколад, чернігівсько-львівсько-баварське (Пиво), неаполітанський кекс, львівська кава, Замкова гора, Кульпарківська вулиця, сихівські діахронізми і ще щось, що вони обов?язково мали забути по від?їзді з готелю. Може, обгортка від мила. Її так ніхто ніколи й не знайшов.
* * *
But I miss you most m
Iss you miss you
Of all, my darling. When?
The autumn leaves start to fall
Ну, подумала Євка, це хоча б не «Коли помре твоя краса». З цієї старої пісні вона знала лише ці рядки англійською. Зате знала оригінальний її текст. Вона, проте, не дуже любила Превера. Але яка тепер різниця? То в Дані вдома, коли в нього він був, трималась величезна бібліотека. Євка шниряла там, набирала купу книжок, дві-три з них відразу починала читати. Інколи навіть до кінця. Даня однаково давно вже прочитав більше неї, він, скурвий син, завжди знав відповіді на Євчине «А ти знаєш?», він навіть деколи ті відповіді не обламувався вимовити.
Іди до мене, Сонечко... - Даня сказав це вперше за... а, ніхто часу й не рахував.
Що, рідний, «врода моя колишня до тебе мовила» чи пісня зчарувала? — Євка криво всміхнулась і відразу ж збагнула, як уже втомилася криво посміхатися.
Ну, не іронізуй. Просто йди сюди... - він навіть глянув в її бік. Євка чула в собі гидкий супротив і незмогу навіть кроку ступити.
Мать твою, ти йдеш?! — закричав Даня у Євчиній голові. Даня на картонній коробці терпляче чекав. Євчин страх стрибав по кімнаті, залишаючи мокрі сліди, як лишають їх, впавши на підлогу, подушки в плацкартному вагоні. Даня зітхнув і опустив голову на руки. В ту ж мить він відчув Євчині руки, її гарячкові обійми на своїй шиї, грудях, животі... Вона повисла на ньому ззаду, цілуючи зимні мочки вух, потилицю, пестячи гарячим язиком втомлені повіки, жадно хапаючи губами засмаглу шкіру щік і шиї... Обоє не відкривали очей, обоє мацали плоть іншого мовби вперше. Обоє відчували гріховний страх, страх, що мав скінчитися оргазмом. Обоє на раз послали в екзил всі свої старі еротичні фантазії й забавки. Плоть пахла. Вона розквітала, звільняючись від одягу, вона найсильнішим з інстинктів прагнула народження - розв`язки, логічного завершення, смерті своєї суперниці-Душі.
... Євку лихоманило. Євку лихо манило, якщо казати повільніше. Воно зваблювало її, спокушало напіввідкритим ротом, крізь отвір якого було видно рожеві блискучі нутрощі. Там, поміж ними, чаївся Кінець. І Євка знала його на запах. Бо імена в її житті всі до одного виявлялись несправжніми. Навіть її власне.
Вона тинялась вулицями, величезна шапка, сповзаючи на очі, заважала дивитися довкола, а нафіг треба. Пальто, довжелезні широкі штани, кеди. Руки мерзли в закоротких рукавах — Євка ні з ким не віталася. Вона ніяк не могла згадати, про що десь ще з місяць тому розмовляла із друзями. Колишніми,
Вы читаете 50 хвилин трави
