неліквідними, тими, що вийшли з обігу за незрозумілих обставин. Як можна було отак годинами смоктати пиво і плести тригодинні розмови ні про що? Та-ак, життя було «наповнене», вони мали:
Улюблений паб (просто підвальчик із дешевим пивом);
Чудову рибу (філе копченого оселедця по 9 гривень за кг, гастроном поряд із пабом);
Випадкові лавочки (інколи доводилось серйозно напружитись, щоб знайти порожню й не запльовану).
Мабуть, треба хотіти те все повернути. Поміркувати й дізнатися. Чого на неї образився Славко і куди подівся Стас.
I don`t wanna swim forever...
І Євці було на-плю-ва-ти. Вона ж знала, що скоро кінець. Таке, однак, траплялося щоосені, але в більш загострених формах. Тепер прийшов якийсь молочний спокій. «Старію», - сказала Євка останньому («недоробленому») коханцеві. Він чомусь ніяк не хотів помирати від палкого до неї кохання. Вона ніяк не могла докінчити стьобного оповідання з цього приводу. Ну, ніяк не надходив логічний кінець. І, тим більше, (ще менше) — не-логічний. Просто, якось затяглося дійство з дзеркалами. Треба було щось зробити. Щось розбити. Тільки хто?
Il est brise, n`y touchez pas!
«... Ерік Берн. Люди, котрі грають в ігри. Пусто. Дзеркала, що грають в мене. Пусто. Я, що граю в людей. Просто. Коханий і його криве відображення у комусь навіть невизначеної статі. В комусь настільки нецікавому, що лише я могла ним захопитися. Стоп. Цей хлопець... Чому він був мені схожий на Даню? Невловимий порух — мікронна близькість — однакові хвороби й дати одужання (одруження?). І все. Інше — як невдалий спіритичний сеанс, котрий ніяк не вдається завершити, бо з голови вилетіло якесь дуже просте заклинання. І ще ця дурна думка про перехресні дзеркала... Бо казна-звідки з'явилась ця напівреальна дівчина, закохана (принаймні, їй так здається) в мене. Якого біса я відповідаю їй на листи і пускаю її в свої марення? Вона ж звідти може не вибратись... А що вона мені поганого зробила, я ж її і здалеку не бачила. Може, це хтось із мене приколюється. Може, це я сама з себе приколююсь. Але раптом саме вона покладе кінець хоч якомусь із розвернутих божевіль... Вона пише, що зі мною легше кохатись, не знаючи мене. Проте вона читала мої листи до інших, вона мені їх цитувала. Вона сама сумнівається в своєму існуванні. І в моєму, до речі, також. От візьму й напишу їй:
Привіт. Ранок. Тепер ранок, і це тобі ранковий лист. А вчора від тебе був вечірній. Бо я проспала день і жила вночі, та й взагалі яке має значення пора доби. Знаєш, сніг випав лише у Карпатах, мій друг там навіть потрапив у бурю, добре, що не порвало телефонних дротів. Так би я про ту бурю й не дізналася. Якось невідповідно тепер у Києві сонце. Я не виходжу з дому, не розчиняю вікон і ні з ким не спілкуюся. Хіба з тобою, бо ти... гаразд, щось не можу придумати нічого пристойного. Зате тепер з'ясувалося місце мого проживання. Чомусь маю здогад, що й ти в цьому місці теж. Або у Львові... або в Одесі, або в Дніпропетровську, бо я не знаю, де в нас іще їздять трамваї. І ще ти ходиш на пари. Я також. І ще в тебе не філологічна спеціальність, і скорше, навіть не гуманітарна. А в мене — навпаки. Не знаю, може я помиляюся. Ще я не знаю, як тебе звати, але чомусь в голову стукнуло «Софія». Або Маргарита. Не знаєш, чому? Я позавчора накупляла бісову купу українських книжок, я читаю їх, не змінюючи пози в незручному кріслі. Я тиняюсь одна по темному величезному помешканню, бо інакше його не назвеш. У мене врешті хороший монітор (з ремонту щойно) і я можу писати вдома. Вчора списала багато паперу (поки монітора не було), і тепер мені впадло то всьо перенабирати. Я пишу роман. Він вже теж мене дістав. Він мрачний, як сучасна Білорусія. Я краще тобі листа писатиму. Бо — так, я думаю про тебе, - і нічого з цього приводу не хочу пояснювати. Вибач, я, може, здаюся злою, але в тебе й так гран-прі — ти не знаєш, як я зараз ненавиджу ВСІХ ІНШИХ. Я не розтуляю рота, я не дивлюсь довкола. В мене є велика шапка, яка в цьому допомагає. Люди дурні, бо вони ображаються. Вони майже всі нервові. Я не хочу хворіти і тому сиджу вдома, в обіймах профілактики. Я не можу бачити тих, кого хочу. Вони або загубились у часопросторі, або й самі ще не впевнені в своєму існуванні. Як от ти, наприклад. Ти любиш Сартра? Ще з рік тому він був моїм улюбленим. Тепер, можливо, теж, але мені байдуже. Купила собі Павича. «Хозарський словник» в українському перекладі. Знаєш, скільки мені років? Думаю, тобі десь 19-21. Мені також. Чи я не права? Добре, я йду гріти сніданок. Яйця зі шпарагівкою. Зачекай трошки.
Ну от, я прийшла. Бляха, хворію, та ще й пика рельєфною стала. То я, певно, кураги шарової переїла. Біда і геть фотографів... Ненавиджу хворіти з плямами в голові. Нічого не робиться — лише можу читати. Та писати інколи. Твоє зображення? Хто його намалює? Я люблю імпресіонізм... Дивись, як хочеш. Аби лиш це не перетворилось на якесь типу спілкування в чаті. Хоча я не думаю. І, в принципі, не здивуюсь, отримавши своє власне фото. Цікаво, чи розумієш ти мене. Але я до цього готова. Якщо вже пишу такі довжелезні листи... так, мабуть, я хочу тебе побачити. І знову не пояснюю нічого. Приїзди на своєму трамваї. Аби лиш крім тебе в ньому нікого не було...
П. С. в мене пристрасть до зимових порожніх трамваїв. Герой у них завжди сидить позаду і не сплачує за проїзд. Що ти знаєш про це?
Може, тут доцільно вжити слова на кшталт «парапсихологія» чи «метафізика»? А потім — «гостра шизофренія». Це вже коли я досить чітко почую її голос в себе в голові. Знов моя зашкарубла друг-я-концепція. Але Боже збав мене казати такі слова при ньому (не-Дані). Його це страшенно роздратує і він скаже: «Будь простіше. А то говориш зі мною, як на конференції. Менше тексту — кому потрібні ці понти». Клятий невротик».
Зате Даня добре розумів сенс кожного слова. Інколи навіть на відміну від Євки, котра й дійсно частенько просто «рисувалась» мудрими словами, не дочитавши якогось матеріалу. Так було легше вчитися, так найчастіше й будується успішне навчання в університеті... Цікаво, чи вміла Євка робити хоч ще щось, окрім СЛІВ?
Ну чому то я мовчу? — (Данині слова півторарічної давності). — Просто дуже люблю слухати тебе. Дивитись, як ти міняєшся, як за місяць-два маєш вже зовсім інші погляди... Просто люблю тебе пізнавати. В тебе все так швидко...
І Євка, знизавши плечима, продовжувала варнякати на глобальні теми. Таким чином діалоги відбувались дуже рідко.
А потім Дані не бувало так довго... Євка дзвонила йому в Те Місто щовечора, виводячи з себе Данину маму, в якої за кілометр від Євки починалась алергія наперебій із серцевими нападами. Шкода, що безрезультатно...
Євка плакала і ходила з напухлими губами. Ходила з плямистим обличчям і страшними очима. А Даня надсилав їй листи, що пахли яблуками. Все, як у Прохаська. Лиш колір яблук, може, трохи інший. Зовсім трохи:
Такий-от сірий смуток, і вовки- сіроманці виють ночами. Мабуть, на осінь. Завтра візьму свою мофу і піду їх в ліс стріляти. Лляти якщо не буде. Або буде.
Мені тут не вистачає чогось веселого і кольорового. І теплого. Бо тут холодно і кожен ранок мерзнуть пальці на ногах. Тому довго й здивовано дивишся на градусник в тіні, і бачиш, що температура чомусь не «около 0 С». не вистачає міста Л. (насправді, про Л. Я згадав щойно, але відчуття, ніби думав весь час), і багатьох червоних дахів (цікаво, дахи дійсно були червоними?), і вузенької вулички під вікнами.. можливо, в минулому житті я був дитям катакомб. Або каналізацій.
Та мені тут взагалі нудно і до хєра чого не вистачає. А насправді все через тебе, бо якщо б ти була поруч (тобто, разом), така дурня мені би в голову не лізла. Лізла би зовсім інша дурня.
Насправді, ноги починають мерзнути ще вночі, і тому довго не вдається заснути - аж до самого ранку, коли температура мала б бути 0 С. А ранком треба брати мофу і йти полювати в лісі на вовків. Бо телевізор не працює, а час сказився, і дві години проминають повільніше за сім днів, що проходять куди скоріше, ніж один. Але я про це, здається, говорив. Про осінню меланхолію — велику, як Монсерат Кабальє, і, напевно, таку ж липучу.
...
пробач, Сонечко, за невдалий лист, і нічого іншого я не напишу зараз. Все це погано тхне. Я про те, коли намагаєшся переконати себе чи іншого, що справи чудово, але кожне слово — це непомітний плювок всередину. Він з часом починає нестерпно смердіти.
... (Щиро, я би не радив дочитувати до кінця цю сторінку)
...
Якось у збудженому стані уявився лабіринт. Це було настільки реально (вірніше, яскраво), що я не сумнівався в суті гри — вибратися до виходу (якщо такий існує). Я не знаю, що то значило: життя, уяву, якісь психічні процеси. Але це, безперечно, гра. Принаймні, тепер. І в ній є свої тупики. І свої мінотаври також. Я знову в черговому тупику, і намагаюся вибратись звідси. Я почуваюся тварюкою, що сама завела себе в цей темний кут. І як тільки припиняєш сіпатися — зразу опиняєшся в гидкій пліснявій ямі.
Здається, тому я не зміг би обійтися без твоєї допомоги. Поруч з тобою я не зміг би почуватися тварюкою. Це надзвичайно сильний каталізатор, якийсь фермент — мої почуття. Антибіотик проти моєї плісняви. Тільки би вона не виявилась сильнішою...
Це все бридко те що я роблю склавши цей аркуш вчетверо і поклавши до конверта. Для кого буде приємно, засунувши туди руку, виявити, що вона вся в гівні.
...репетую, як навіжений флагелант просвоїгріхи.
...порвати це все на дрантя...
...заспокоююсь.
...сподіваюся, мій спокій не від того, що в когось зіпсується настрій на кілька хвилин.
...і єпитимія (треба якось проводити час). І ще мені приснилось, що я тебе втратив. Якось незрозуміло. І місяць геть-чисто новий.
Я не годен позбавитися думок про тебе. Але це небезпечно: я боюся тобою насититись.
Сервус. Цілую твою ніжну шкірку.
Ось так. Євка читала ті листи в метро. Читала з таким страшним обличчям, що люди ледь не вступали їй місця. Але Євка не звалилась на підлогу, людські задки
Улюблений паб (просто підвальчик із дешевим пивом);
Чудову рибу (філе копченого оселедця по 9 гривень за кг, гастроном поряд із пабом);
Випадкові лавочки (інколи доводилось серйозно напружитись, щоб знайти порожню й не запльовану).
Мабуть, треба хотіти те все повернути. Поміркувати й дізнатися. Чого на неї образився Славко і куди подівся Стас.
I don`t wanna swim forever...
І Євці було на-плю-ва-ти. Вона ж знала, що скоро кінець. Таке, однак, траплялося щоосені, але в більш загострених формах. Тепер прийшов якийсь молочний спокій. «Старію», - сказала Євка останньому («недоробленому») коханцеві. Він чомусь ніяк не хотів помирати від палкого до неї кохання. Вона ніяк не могла докінчити стьобного оповідання з цього приводу. Ну, ніяк не надходив логічний кінець. І, тим більше, (ще менше) — не-логічний. Просто, якось затяглося дійство з дзеркалами. Треба було щось зробити. Щось розбити. Тільки хто?
Il est brise, n`y touchez pas!
«... Ерік Берн. Люди, котрі грають в ігри. Пусто. Дзеркала, що грають в мене. Пусто. Я, що граю в людей. Просто. Коханий і його криве відображення у комусь навіть невизначеної статі. В комусь настільки нецікавому, що лише я могла ним захопитися. Стоп. Цей хлопець... Чому він був мені схожий на Даню? Невловимий порух — мікронна близькість — однакові хвороби й дати одужання (одруження?). І все. Інше — як невдалий спіритичний сеанс, котрий ніяк не вдається завершити, бо з голови вилетіло якесь дуже просте заклинання. І ще ця дурна думка про перехресні дзеркала... Бо казна-звідки з'явилась ця напівреальна дівчина, закохана (принаймні, їй так здається) в мене. Якого біса я відповідаю їй на листи і пускаю її в свої марення? Вона ж звідти може не вибратись... А що вона мені поганого зробила, я ж її і здалеку не бачила. Може, це хтось із мене приколюється. Може, це я сама з себе приколююсь. Але раптом саме вона покладе кінець хоч якомусь із розвернутих божевіль... Вона пише, що зі мною легше кохатись, не знаючи мене. Проте вона читала мої листи до інших, вона мені їх цитувала. Вона сама сумнівається в своєму існуванні. І в моєму, до речі, також. От візьму й напишу їй:
Привіт. Ранок. Тепер ранок, і це тобі ранковий лист. А вчора від тебе був вечірній. Бо я проспала день і жила вночі, та й взагалі яке має значення пора доби. Знаєш, сніг випав лише у Карпатах, мій друг там навіть потрапив у бурю, добре, що не порвало телефонних дротів. Так би я про ту бурю й не дізналася. Якось невідповідно тепер у Києві сонце. Я не виходжу з дому, не розчиняю вікон і ні з ким не спілкуюся. Хіба з тобою, бо ти... гаразд, щось не можу придумати нічого пристойного. Зате тепер з'ясувалося місце мого проживання. Чомусь маю здогад, що й ти в цьому місці теж. Або у Львові... або в Одесі, або в Дніпропетровську, бо я не знаю, де в нас іще їздять трамваї. І ще ти ходиш на пари. Я також. І ще в тебе не філологічна спеціальність, і скорше, навіть не гуманітарна. А в мене — навпаки. Не знаю, може я помиляюся. Ще я не знаю, як тебе звати, але чомусь в голову стукнуло «Софія». Або Маргарита. Не знаєш, чому? Я позавчора накупляла бісову купу українських книжок, я читаю їх, не змінюючи пози в незручному кріслі. Я тиняюсь одна по темному величезному помешканню, бо інакше його не назвеш. У мене врешті хороший монітор (з ремонту щойно) і я можу писати вдома. Вчора списала багато паперу (поки монітора не було), і тепер мені впадло то всьо перенабирати. Я пишу роман. Він вже теж мене дістав. Він мрачний, як сучасна Білорусія. Я краще тобі листа писатиму. Бо — так, я думаю про тебе, - і нічого з цього приводу не хочу пояснювати. Вибач, я, може, здаюся злою, але в тебе й так гран-прі — ти не знаєш, як я зараз ненавиджу ВСІХ ІНШИХ. Я не розтуляю рота, я не дивлюсь довкола. В мене є велика шапка, яка в цьому допомагає. Люди дурні, бо вони ображаються. Вони майже всі нервові. Я не хочу хворіти і тому сиджу вдома, в обіймах профілактики. Я не можу бачити тих, кого хочу. Вони або загубились у часопросторі, або й самі ще не впевнені в своєму існуванні. Як от ти, наприклад. Ти любиш Сартра? Ще з рік тому він був моїм улюбленим. Тепер, можливо, теж, але мені байдуже. Купила собі Павича. «Хозарський словник» в українському перекладі. Знаєш, скільки мені років? Думаю, тобі десь 19-21. Мені також. Чи я не права? Добре, я йду гріти сніданок. Яйця зі шпарагівкою. Зачекай трошки.
Ну от, я прийшла. Бляха, хворію, та ще й пика рельєфною стала. То я, певно, кураги шарової переїла. Біда і геть фотографів... Ненавиджу хворіти з плямами в голові. Нічого не робиться — лише можу читати. Та писати інколи. Твоє зображення? Хто його намалює? Я люблю імпресіонізм... Дивись, як хочеш. Аби лиш це не перетворилось на якесь типу спілкування в чаті. Хоча я не думаю. І, в принципі, не здивуюсь, отримавши своє власне фото. Цікаво, чи розумієш ти мене. Але я до цього готова. Якщо вже пишу такі довжелезні листи... так, мабуть, я хочу тебе побачити. І знову не пояснюю нічого. Приїзди на своєму трамваї. Аби лиш крім тебе в ньому нікого не було...
П. С. в мене пристрасть до зимових порожніх трамваїв. Герой у них завжди сидить позаду і не сплачує за проїзд. Що ти знаєш про це?
Може, тут доцільно вжити слова на кшталт «парапсихологія» чи «метафізика»? А потім — «гостра шизофренія». Це вже коли я досить чітко почую її голос в себе в голові. Знов моя зашкарубла друг-я-концепція. Але Боже збав мене казати такі слова при ньому (не-Дані). Його це страшенно роздратує і він скаже: «Будь простіше. А то говориш зі мною, як на конференції. Менше тексту — кому потрібні ці понти». Клятий невротик».
Зате Даня добре розумів сенс кожного слова. Інколи навіть на відміну від Євки, котра й дійсно частенько просто «рисувалась» мудрими словами, не дочитавши якогось матеріалу. Так було легше вчитися, так найчастіше й будується успішне навчання в університеті... Цікаво, чи вміла Євка робити хоч ще щось, окрім СЛІВ?
Ну чому то я мовчу? — (Данині слова півторарічної давності). — Просто дуже люблю слухати тебе. Дивитись, як ти міняєшся, як за місяць-два маєш вже зовсім інші погляди... Просто люблю тебе пізнавати. В тебе все так швидко...
І Євка, знизавши плечима, продовжувала варнякати на глобальні теми. Таким чином діалоги відбувались дуже рідко.
А потім Дані не бувало так довго... Євка дзвонила йому в Те Місто щовечора, виводячи з себе Данину маму, в якої за кілометр від Євки починалась алергія наперебій із серцевими нападами. Шкода, що безрезультатно...
Євка плакала і ходила з напухлими губами. Ходила з плямистим обличчям і страшними очима. А Даня надсилав їй листи, що пахли яблуками. Все, як у Прохаська. Лиш колір яблук, може, трохи інший. Зовсім трохи:
Такий-от сірий смуток, і вовки- сіроманці виють ночами. Мабуть, на осінь. Завтра візьму свою мофу і піду їх в ліс стріляти. Лляти якщо не буде. Або буде.
Мені тут не вистачає чогось веселого і кольорового. І теплого. Бо тут холодно і кожен ранок мерзнуть пальці на ногах. Тому довго й здивовано дивишся на градусник в тіні, і бачиш, що температура чомусь не «около 0 С». не вистачає міста Л. (насправді, про Л. Я згадав щойно, але відчуття, ніби думав весь час), і багатьох червоних дахів (цікаво, дахи дійсно були червоними?), і вузенької вулички під вікнами.. можливо, в минулому житті я був дитям катакомб. Або каналізацій.
Та мені тут взагалі нудно і до хєра чого не вистачає. А насправді все через тебе, бо якщо б ти була поруч (тобто, разом), така дурня мені би в голову не лізла. Лізла би зовсім інша дурня.
Насправді, ноги починають мерзнути ще вночі, і тому довго не вдається заснути - аж до самого ранку, коли температура мала б бути 0 С. А ранком треба брати мофу і йти полювати в лісі на вовків. Бо телевізор не працює, а час сказився, і дві години проминають повільніше за сім днів, що проходять куди скоріше, ніж один. Але я про це, здається, говорив. Про осінню меланхолію — велику, як Монсерат Кабальє, і, напевно, таку ж липучу.
...
пробач, Сонечко, за невдалий лист, і нічого іншого я не напишу зараз. Все це погано тхне. Я про те, коли намагаєшся переконати себе чи іншого, що справи чудово, але кожне слово — це непомітний плювок всередину. Він з часом починає нестерпно смердіти.
... (Щиро, я би не радив дочитувати до кінця цю сторінку)
...
Якось у збудженому стані уявився лабіринт. Це було настільки реально (вірніше, яскраво), що я не сумнівався в суті гри — вибратися до виходу (якщо такий існує). Я не знаю, що то значило: життя, уяву, якісь психічні процеси. Але це, безперечно, гра. Принаймні, тепер. І в ній є свої тупики. І свої мінотаври також. Я знову в черговому тупику, і намагаюся вибратись звідси. Я почуваюся тварюкою, що сама завела себе в цей темний кут. І як тільки припиняєш сіпатися — зразу опиняєшся в гидкій пліснявій ямі.
Здається, тому я не зміг би обійтися без твоєї допомоги. Поруч з тобою я не зміг би почуватися тварюкою. Це надзвичайно сильний каталізатор, якийсь фермент — мої почуття. Антибіотик проти моєї плісняви. Тільки би вона не виявилась сильнішою...
Це все бридко те що я роблю склавши цей аркуш вчетверо і поклавши до конверта. Для кого буде приємно, засунувши туди руку, виявити, що вона вся в гівні.
...репетую, як навіжений флагелант просвоїгріхи.
...порвати це все на дрантя...
...заспокоююсь.
...сподіваюся, мій спокій не від того, що в когось зіпсується настрій на кілька хвилин.
...і єпитимія (треба якось проводити час). І ще мені приснилось, що я тебе втратив. Якось незрозуміло. І місяць геть-чисто новий.
Я не годен позбавитися думок про тебе. Але це небезпечно: я боюся тобою насититись.
Сервус. Цілую твою ніжну шкірку.
Ось так. Євка читала ті листи в метро. Читала з таким страшним обличчям, що люди ледь не вступали їй місця. Але Євка не звалилась на підлогу, людські задки
Вы читаете 50 хвилин трави
