прощавай чи що? Я… любив тебе, Марто!
Підскочив. Гордість золотим дощем — зумів! На Марту не дивився. До дверей. За всіма законами жанру мав би вилетіти на свіже повітря, розреготатися натхненно і весело — вільний! — розцілувати перехожих дівчат і напоїти всіх алкашів, яких тільки зустріне дорогою. Та долі начхати на жанри.
Крутнув замок, смикнув двері — та ба! Не відчиняються. Матюкнувся.
— Що за фігня?
Ухопився за ручку замка, туди-сюди — мертво. Загарчав, черевиком по дверях.
— Та мать твою…
За годину… смиренний, як вівця, методично колупав замок кухоним ножем, бурчав:
— Блін, що ти собі думаєш, Марто? Ти ж сама живеш! Отак зачинишся, як тоді тебе… визволяти?
Замок клацнув. Двері відчинилися. Механік стояв на порозі утомлений до смерті, ніби не він із замка, а замок із нього душу вийняв. Усміхнувся винувато.
— Вибач… Колись, може, за все віддячу…
— Уже віддячив, — прошепотіла Марта.
Під Макаром завівся білий кінь. Мчав стрімголов — на сонце. І сонце те — не чудернацьке страховище середнього роду, що на нього без сліз неможливо дивитися. Справжнє ясне. Торувало шлях, зігрівало- пестило, дарувало такі надії. І радість. І сміх.
Дідько, Макар сміявся тепер. Голосно, не боючись осудливих поглядів. Як же прекрасно мати під собою білого коня, навіть якщо його не бачить ніхто, крім тебе.
— Мужчино, у вас ширінька розстібнута, — нахабно вигукнуло зелененьке дівча, коли механік врешті вискочив із Мартиного під’їзду під рясний осінній дощ.
— Хочеш? — кинув.
— Пішов ти!
І от тоді-то вперше за останні роки Макар розреготався — аж під ребрами занило.
— Дурепка! — ласкаво. — Коли ще мене тут побачиш?
Примружився — сонце. Йому персонально. Вітер гнав геть.
— Ніколи, — сказав упевнено і відчув під дупою теплий круп сильного коня.
Як же легко жити, коли брехати не треба. Проблеми стають справами, їхня кількість не лякає — надихає. Макар почувався новим потужним танком в оточенні немічних дикунів із кам’яними сокирками. Перепони? Ніяких перепон! Зранку мчав на фабрику, пресував швачок — арбайтен, арбайтен, — а коли набої (читай — аргументи) закінчувалися, чавив їх масою!
— Куди?! — стояв у дверях, коли швачки рівно о сімнадцятій вервечкою тягнулися до виходу.
— Олександре Миколайовичу! Майте совість! Робочий день закінчився! — першою завжди обурювалася Злата Бубнова.
— Златочко! Золотце моє! — Макар обіймав швачку, повертав до цеху. — Завтра зранку гуртовий покупець приїде. А в нас замовлення не виконане. Аврал!
— Та почекає той гуртовий покупець! — відгавкувалася Злата негнівно, та до цеху поверталася, а за нею й інші.
— Блін, Злато! — демонстративно-здивовано кричав Макар. — Ти розмірковуєш, як… найманка! Ти ж акціонер! Більше заробимо — більше поділимо в кінці року. Та й до держзамовлення треба підготуватися. Підібрати хвости.
— Ой! Чули? Акціонерка я… Піввідсотка! Та поки на ті піввідсотка дивіденди набіжать, я й дуба дам! — пихкала Злата, всідаючись біля швейної машинки.
— А ти працюй, золотко! Гляди, щось і набіжить.
— Я вас ненавиджу! — бурчала Злата, беручись до праці.
— А я тебе обожнюю! — сміявся Макар.
Обожнював! Злату, павутинного бухгалтера Івана Марковича Гурмана, охоронця Пилипенка, швачок, японські швейні машинки, увесь асортимент і кожну стінку фабрики. Усе, що потрапляло до категорії «моє і працює на мене». Отепер точно знав: це йогo фабрика, й ніяка Марта, якщо тільки не наважиться на самогубство, не посміє тушкою влягтися на його шляху.
Дивувався: геть не згадує коханку. Ніби й не було більш як року виснажливих стосунків. Ні фабрика, ні «Кіа Сіїд», ні розкішні апартаменти біля цирку — де він і досі, і не сам — не повертали до прикрих спогадів, не викликали гидливості чи, приміром, сорому. Лякався трохи. Це було. Слава Богу, вивчив коханку. Печінкою відчував: мовчатиме до часу, а потім… колись таки наважиться на реванш. «Отож-бо, колись, — заспокоював себе. — До тих часів крутішим за Сердюка стану». Податлива уява пропонувала і менш криваві альтернативи: хоч Марта і ображена смертельно, проте не настільки, щоби втратити розум. Знає: варто рипнутися, механік дістане з кишені такий патрон, що вже не відстріляєшся. З іншого боку — поруч із Мартою маячив Баклан, а то ще та паскуда… Після забавки з Голобородьками розправа з механіком для мента — розминка, не більше.
— Куди би розписки сховати? — задумався.
Вихід підказала Нані. Кружляла розкішними Мартиними апартаментами — справи, справи! Килими геть, цяцьки хазяйчині — на антресолі, важкі портьєри — на помийку, натомість — повітря, світло…
— Поки ми тут житимемо, я все тут облаштую по-своєму! А хазяйські речі я поскладала на балконі.
Отоді-то Макар і згадав, як колись курив на балконі і перечепився через одну з дощок, що ними тут була викладена підлога.
— Піду гляну… — На балкон. Відсунув коробки з Мартиним шкаматтям. — Є!
Одна з дощок хиталася без двох гвіздків. Того ж вечора механік упхав пакет із компроматом під підлогу, прибив дошку, зверху коробки.
— Нані… Давай запросимо твого тата на вечерю. — Ну справжній респектабельний сім’янин. Дім, кохана… Ще би собаку завести. Чи голу кішку. Ну, і з потенційним тестем врешті налагодити лояльний зв’язок.
Ярослава Михайловича Новаковського вкрай сильно діткнула звістка про переїзд єдиної улюбленої доньки до коханого.
— Раз так у вас усе серйозно, — сказав Нані, — тоді би женилися, чи що!
— Ні, — сказала Нані.
— Чому? — обурився. — Усі нормальні люди…
— Не руйнуй мого щастя, тату, — серйозно відказала донька. — Я бачу, що треба так. Без формальностей.
— Ну… Давай тоді житло вам куплю… Десь поряд.
Нані всміхнулася, обійняла тата.
— Ну от що ти кажеш? Ну от що? Ти постав себе на місце Саші… От ти би погодився?
— Таких, як я, доню, уже не роблять.
— Як же ви схожі!
— Я? З твоїм Сашею?
Кивала, сміялася, цілувала у щоки.
— Ну не переживай так, татку. Я нікуди не зникаю. Щодня в бюро буду, до тебе обідати приходитиму, у Процеві справ вистачає… І ти до нас…
У середині листопада, коли Нані уже остаточно обжила простір біля цирку, Новаковський врешті змусив себе відвідати оселю молодих. У серці штричка: хіба таке майбутнє для доньки малював? І до білявого не присікаєшся. Щодо першої шлюбної ночі, офіційного шлюбу та іншої маячні. Білявий не рулить. Нані за штурвалом.
— Ну… І як ви тут? — Ходив апартаментами, обмацував поглядом. — Місця… як у стайні.
— На першому поверсі кухня, вітальня і ще одна кімната, але ми там не буваємо. Ми туди деякі хазяйчині речі поскладали, — вела екскурсію Нані. — На другому спальня і ще дві кімнати. В одній буде Сашин кабінет, у другій — мій. Я ж працюю! Я зроблю з цього незграбного простору… наш простір.
— Працюєш, працюєш… — прикрість під кадик. — Одного не втямлю. Навіщо тут городи городити, коли воно не ваше?
Підскочив. Гордість золотим дощем — зумів! На Марту не дивився. До дверей. За всіма законами жанру мав би вилетіти на свіже повітря, розреготатися натхненно і весело — вільний! — розцілувати перехожих дівчат і напоїти всіх алкашів, яких тільки зустріне дорогою. Та долі начхати на жанри.
Крутнув замок, смикнув двері — та ба! Не відчиняються. Матюкнувся.
— Що за фігня?
Ухопився за ручку замка, туди-сюди — мертво. Загарчав, черевиком по дверях.
— Та мать твою…
За годину… смиренний, як вівця, методично колупав замок кухоним ножем, бурчав:
— Блін, що ти собі думаєш, Марто? Ти ж сама живеш! Отак зачинишся, як тоді тебе… визволяти?
Замок клацнув. Двері відчинилися. Механік стояв на порозі утомлений до смерті, ніби не він із замка, а замок із нього душу вийняв. Усміхнувся винувато.
— Вибач… Колись, може, за все віддячу…
— Уже віддячив, — прошепотіла Марта.
Під Макаром завівся білий кінь. Мчав стрімголов — на сонце. І сонце те — не чудернацьке страховище середнього роду, що на нього без сліз неможливо дивитися. Справжнє ясне. Торувало шлях, зігрівало- пестило, дарувало такі надії. І радість. І сміх.
Дідько, Макар сміявся тепер. Голосно, не боючись осудливих поглядів. Як же прекрасно мати під собою білого коня, навіть якщо його не бачить ніхто, крім тебе.
— Мужчино, у вас ширінька розстібнута, — нахабно вигукнуло зелененьке дівча, коли механік врешті вискочив із Мартиного під’їзду під рясний осінній дощ.
— Хочеш? — кинув.
— Пішов ти!
І от тоді-то вперше за останні роки Макар розреготався — аж під ребрами занило.
— Дурепка! — ласкаво. — Коли ще мене тут побачиш?
Примружився — сонце. Йому персонально. Вітер гнав геть.
— Ніколи, — сказав упевнено і відчув під дупою теплий круп сильного коня.
Як же легко жити, коли брехати не треба. Проблеми стають справами, їхня кількість не лякає — надихає. Макар почувався новим потужним танком в оточенні немічних дикунів із кам’яними сокирками. Перепони? Ніяких перепон! Зранку мчав на фабрику, пресував швачок — арбайтен, арбайтен, — а коли набої (читай — аргументи) закінчувалися, чавив їх масою!
— Куди?! — стояв у дверях, коли швачки рівно о сімнадцятій вервечкою тягнулися до виходу.
— Олександре Миколайовичу! Майте совість! Робочий день закінчився! — першою завжди обурювалася Злата Бубнова.
— Златочко! Золотце моє! — Макар обіймав швачку, повертав до цеху. — Завтра зранку гуртовий покупець приїде. А в нас замовлення не виконане. Аврал!
— Та почекає той гуртовий покупець! — відгавкувалася Злата негнівно, та до цеху поверталася, а за нею й інші.
— Блін, Злато! — демонстративно-здивовано кричав Макар. — Ти розмірковуєш, як… найманка! Ти ж акціонер! Більше заробимо — більше поділимо в кінці року. Та й до держзамовлення треба підготуватися. Підібрати хвости.
— Ой! Чули? Акціонерка я… Піввідсотка! Та поки на ті піввідсотка дивіденди набіжать, я й дуба дам! — пихкала Злата, всідаючись біля швейної машинки.
— А ти працюй, золотко! Гляди, щось і набіжить.
— Я вас ненавиджу! — бурчала Злата, беручись до праці.
— А я тебе обожнюю! — сміявся Макар.
Обожнював! Злату, павутинного бухгалтера Івана Марковича Гурмана, охоронця Пилипенка, швачок, японські швейні машинки, увесь асортимент і кожну стінку фабрики. Усе, що потрапляло до категорії «моє і працює на мене». Отепер точно знав: це йогo фабрика, й ніяка Марта, якщо тільки не наважиться на самогубство, не посміє тушкою влягтися на його шляху.
Дивувався: геть не згадує коханку. Ніби й не було більш як року виснажливих стосунків. Ні фабрика, ні «Кіа Сіїд», ні розкішні апартаменти біля цирку — де він і досі, і не сам — не повертали до прикрих спогадів, не викликали гидливості чи, приміром, сорому. Лякався трохи. Це було. Слава Богу, вивчив коханку. Печінкою відчував: мовчатиме до часу, а потім… колись таки наважиться на реванш. «Отож-бо, колись, — заспокоював себе. — До тих часів крутішим за Сердюка стану». Податлива уява пропонувала і менш криваві альтернативи: хоч Марта і ображена смертельно, проте не настільки, щоби втратити розум. Знає: варто рипнутися, механік дістане з кишені такий патрон, що вже не відстріляєшся. З іншого боку — поруч із Мартою маячив Баклан, а то ще та паскуда… Після забавки з Голобородьками розправа з механіком для мента — розминка, не більше.
— Куди би розписки сховати? — задумався.
Вихід підказала Нані. Кружляла розкішними Мартиними апартаментами — справи, справи! Килими геть, цяцьки хазяйчині — на антресолі, важкі портьєри — на помийку, натомість — повітря, світло…
— Поки ми тут житимемо, я все тут облаштую по-своєму! А хазяйські речі я поскладала на балконі.
Отоді-то Макар і згадав, як колись курив на балконі і перечепився через одну з дощок, що ними тут була викладена підлога.
— Піду гляну… — На балкон. Відсунув коробки з Мартиним шкаматтям. — Є!
Одна з дощок хиталася без двох гвіздків. Того ж вечора механік упхав пакет із компроматом під підлогу, прибив дошку, зверху коробки.
— Нані… Давай запросимо твого тата на вечерю. — Ну справжній респектабельний сім’янин. Дім, кохана… Ще би собаку завести. Чи голу кішку. Ну, і з потенційним тестем врешті налагодити лояльний зв’язок.
Ярослава Михайловича Новаковського вкрай сильно діткнула звістка про переїзд єдиної улюбленої доньки до коханого.
— Раз так у вас усе серйозно, — сказав Нані, — тоді би женилися, чи що!
— Ні, — сказала Нані.
— Чому? — обурився. — Усі нормальні люди…
— Не руйнуй мого щастя, тату, — серйозно відказала донька. — Я бачу, що треба так. Без формальностей.
— Ну… Давай тоді житло вам куплю… Десь поряд.
Нані всміхнулася, обійняла тата.
— Ну от що ти кажеш? Ну от що? Ти постав себе на місце Саші… От ти би погодився?
— Таких, як я, доню, уже не роблять.
— Як же ви схожі!
— Я? З твоїм Сашею?
Кивала, сміялася, цілувала у щоки.
— Ну не переживай так, татку. Я нікуди не зникаю. Щодня в бюро буду, до тебе обідати приходитиму, у Процеві справ вистачає… І ти до нас…
У середині листопада, коли Нані уже остаточно обжила простір біля цирку, Новаковський врешті змусив себе відвідати оселю молодих. У серці штричка: хіба таке майбутнє для доньки малював? І до білявого не присікаєшся. Щодо першої шлюбної ночі, офіційного шлюбу та іншої маячні. Білявий не рулить. Нані за штурвалом.
— Ну… І як ви тут? — Ходив апартаментами, обмацував поглядом. — Місця… як у стайні.
— На першому поверсі кухня, вітальня і ще одна кімната, але ми там не буваємо. Ми туди деякі хазяйчині речі поскладали, — вела екскурсію Нані. — На другому спальня і ще дві кімнати. В одній буде Сашин кабінет, у другій — мій. Я ж працюю! Я зроблю з цього незграбного простору… наш простір.
— Працюєш, працюєш… — прикрість під кадик. — Одного не втямлю. Навіщо тут городи городити, коли воно не ваше?
Вы читаете Битi є. Макар. Книга 1
