ніби там обов’язково мала сидіти шмаркачка-повія, що колись… Вітер вимітав з парапету целофанові пакетики, що їх нині сотню за п’ятірку на базарах продають.
— Змерзла, сволота… — буркнув зверхньо, пірнув у пішохідний перехід і там, у чорному череві, раптом відчув, що страшенно хоче їсти. Сире яйце тільки розбурхало апетит.
На площі біля «України» цигани смикали поодиноких приїжджих, котрих нелегка винесла з залізничного вокзалу чи готелю «Либідь» у пошуках сумнівних пригод, малолітня пацанва гиготіла, глушила пиво і сцяла, не відходячи від вітрин універмагу, фургончики із шаурмою смерділи на кілометр, а при стіні сусіднього будинку в купах сміття вошкалися волоцюжки й собаки.
Макар стиснув ніздрі.
— Падли…
Цвіркнув слиною, побрьохав до найближчого ресторанчика.
Може, через задуху і сигаретний дим, з яким тут не могли упоратися кондиціонери, може, через несподіване роздратування через ромів-пацанів-шаурму, але Макар не звернув уваги на двійко чоловіків біля барної стійки: один, худий, патлатий, нервово доводив щось другому, куди більш перфектному, кінець кінцем вирвав із його рук конверт, посунув до виходу. Хитнувся. Зачепив стілець механіка.
— Фома? — Макар ухопив колишнього одногрупника за руку, підвівся. — Фома, мать твою… Знову ти! Ти отут прописався… біля «України»?
Патлатий Фома недобро зиркнув у бік перфектного, демонстративно вмостився за Макарів столик, підняв догори худу руку:
— Офіціант! Пляшку «Немиров» і відкрий при мені! Знаю я вас…
— Заплатиш? — запитав Макара.
— Ясна річ, чувак! — Макар зрадів зустрічі. — Як твоя автомийка? Ми з тобою середній клас у цій країні будуємо чи ти ще в кіоску з шаурмою ішачиш?
— Яка автомийка, Саню? — після другої Фома став відвертим, як нудисти на пляжі.
— Ти ж збирався автомийку відкрити. Хвалився — двір є. Гроші зібрав…
Фома захитав головою, махнув — наливай!
— Гроші на дозволи і хабарі пішли… Двір розбомбили… конкуренти. Добре, що не підпалили. А то без даху залишився б. Там у нас на ДВРЗ будинки — один біля одного. Піврайону би вигоріло.
— А менти? Треба було… — ляпнув Макар, сам себе засоромився. — Ну, ясно… Так ти тепер…
Фома вишкірився, кивнув у бік перфектного.
— Козла бачиш? На нього працюю. Офіціантом у цьому хліві. Падло, «чай» заникав.
Макар усміхнувся спантеличено.
— Фома, ти… придурок чи як? Ну, не вийшло з автомийкою… Хіба ми задля того у виші парилися, щоб тарілки розносити? Чувак, ми обрані! Своя справа, середній клас…
— Це всі депутатські шістки разом зі своїми хазяями так високо над реальністю літають чи тільки ти? — вишкірився Фома.
— Я шістка? Пацан, у мене своя фабрика! Я вже й забув, як біля депутата тирлувався.
— Фабрика? — скривився Фома. — Якась «матуся» подарувала?
Макар налився червоним. Смикнувся.
— Ось тільки не треба мене трахати! Я заради своєї справи сам усіх навкруги трахав! А ти думав, отак просто?! Ні, чувак! Працював конкретно. З ранку до ночі. І вночі! Маю результат. А ти… Якого біса ти у лузери записався? Ну, не вийшло раз… Спробуй вдруге. Трахни це життя!
Фома розсміявся мляво, відкинув порожню пляшку, підняв руку:
— Офіціанте, мать твою! Горілку! І м’ясну нарізку з лівого холодильника! Не з правого, від якого тхне! Знаю я вас…
— Фома…
— Саня! У цій країні ніколи не буде середнього класу. — Фома маятником розхитувався на стільці, усміхався придуркувато. — По-чесному?.. Свою справу?.. Нереально. Наші он… Хто на базарі торгує, хто вшивими манагерами по офісах, хто й досі тикається — хоч якоїсь роботи шукає. Тільки покидькам щастить.
— Ти зараз назвав мене покидьком? — Макар ухопив Фому за барки, смикнув до себе. — Чувак! За базар треба відповідати.
— Відповідаю! Ти покидьок! — розреготався Фома.
— Лузер кінчений! Сука! Що ти про мене знаєш?! — Макар підхопився, відштовхнув Фому. Обернувся до перфектного. Тицьнув у Фому пальцем. — Мій друг платить!
Сунув до апартаментів — криголам. І всі ті вітри, калюжі, цигани і обісцяні кути — по цимбалах! Не зупинять! Ні цигани, ні калюжі, ні Фома та інші лузери, які тільки й уміють про життя розпатякувати. А спробували би… нічір трахнути! Характеру би вистачило?! Не знав, що перфектний уже відібрав у Фоми конверт із зарплатнею, що в кутку кухні двоє дужих охоронців методично вибивають із Фоми дух, а та мала хвойда, що вона колись «розвела» Макара на секс… її вже давно прибили, і ніхто й не поплакав, тільки пораділи: хай краще у землі гниє, ніж посеред порядних людей погані хвороби розносити…
Зупинився біля парапету цирку і раптом подумав, що, поки його любить Нані, жодна падла не насмілиться зруйнувати його життя. Похолов. Вихопив мобільний.
— Нані… — кричав у ночі. — Без тебе мені нема життя! Без тебе — неможливо…
Двадцять шостого листопада о шостій ранку Нані стояла у дверях під’їзду будинку біля цирку в легкому светрику, лосинах і самих лише капцях на босу ногу, щосили намагалася умовити себе звикати до того, що Саша і надалі від’їжджатиме на автівці надовго, та перед очима — широкий шлях, трактор, сумні мамині очі і тьмяний тато…
Макар натис на клаксон — фа!
— Прощавай, люба, — всміхнувся з автівки, вмикнув двигун.
«Кіа» вилетіла на проспект… Макар однією рукою тримав кермо, другою вкинув у бардачок тугий пакунок: Мартині сто тисяч гривень поїхали до Ковеля разом з механіком, бо вирішив раптом, що повинен привезти Нані неймовірний дарунок на свій день народження.
Нані біля під’їзду геть змерзла. Спішила до ліфта, тремтіла.
— Чому він сказав «прощавай»? — чіплялася до слів. — Ні! Не хочу навіть думати про це… Усе буде прекрасно! Саша повернеться скоріше, ніж я думаю, а я… устигну підготувати йому сюрприз, свято. День народження. Добре, що обмовився…
Захопилася — а й справді! Годі думати про зле! Свято… Вона покличе робітників, щоби допомогли їй повністю звільнити вітальню апартаментів від хазяйчиних речей. Досить компромісів! Тут стоятимуть два дизайнерські крісла від Казалі і диван від Крістіана Зузунага. Між ними — прозорий столик зі скла. Все! А! Ще квіти… Крокуси… Саша теж — її єдина квітка. Інших не існує.
Умостилася на кухні з блокнотом і мобільним: ох і непросто терміново замовити крісла з Італії, диван із Данії. Рознервувалася — а раніше не можна? Вона платить! Розсердилася, жбурнула блокнот — аж під холодильник залетів. Геть розстроїлася. Ухопила довгу дерев’яну виделку, що нею зручно м’ясо на сковорідці перевертати, заходилася блокнот з-під холодильника визволяти. Намацала ще щось. Витягла.
— Що це? — крутила у руках звичайний целофановий пакет. І відкривати незручно — не навчена чужого торкатися. А цікавість бере.
— Тільки гляну, — вирішила врешті.
Обережно підняла за краєчок — з пакету на підлогу випав маленький записник. І оксамитова коробочка, що в них зазвичай ювелірні прикраси ховаються. Нані відсунула записничок, відкрила оксамитову коробку.
— Жах! — розсміялася. У коробочці сяяла дебела чоловіча каблучка білого золота з незграбним чорним каменем. Під каблучкою листівка.
«Сашко! Мій несамовитий Бог! Обожнюю! Кохаю! Жадаю! З днем народження, щастя моє! Навіки твоя Марта».
— Що це? — прошепотіла.
У кутку листівки приписка — «1 грудня 2009 р.». Звідки ж Нані знати, що передбачлива Марта заздалегідь коханцю подарунок на день народження приготувала? Баклан допоміг, хай йому грець. Ще влітку все товк: «Конфіскат, конфіскат… За копійки біле золото». І чого ж не взяти? Марта і собі тоді цяцьок
— Змерзла, сволота… — буркнув зверхньо, пірнув у пішохідний перехід і там, у чорному череві, раптом відчув, що страшенно хоче їсти. Сире яйце тільки розбурхало апетит.
На площі біля «України» цигани смикали поодиноких приїжджих, котрих нелегка винесла з залізничного вокзалу чи готелю «Либідь» у пошуках сумнівних пригод, малолітня пацанва гиготіла, глушила пиво і сцяла, не відходячи від вітрин універмагу, фургончики із шаурмою смерділи на кілометр, а при стіні сусіднього будинку в купах сміття вошкалися волоцюжки й собаки.
Макар стиснув ніздрі.
— Падли…
Цвіркнув слиною, побрьохав до найближчого ресторанчика.
Може, через задуху і сигаретний дим, з яким тут не могли упоратися кондиціонери, може, через несподіване роздратування через ромів-пацанів-шаурму, але Макар не звернув уваги на двійко чоловіків біля барної стійки: один, худий, патлатий, нервово доводив щось другому, куди більш перфектному, кінець кінцем вирвав із його рук конверт, посунув до виходу. Хитнувся. Зачепив стілець механіка.
— Фома? — Макар ухопив колишнього одногрупника за руку, підвівся. — Фома, мать твою… Знову ти! Ти отут прописався… біля «України»?
Патлатий Фома недобро зиркнув у бік перфектного, демонстративно вмостився за Макарів столик, підняв догори худу руку:
— Офіціант! Пляшку «Немиров» і відкрий при мені! Знаю я вас…
— Заплатиш? — запитав Макара.
— Ясна річ, чувак! — Макар зрадів зустрічі. — Як твоя автомийка? Ми з тобою середній клас у цій країні будуємо чи ти ще в кіоску з шаурмою ішачиш?
— Яка автомийка, Саню? — після другої Фома став відвертим, як нудисти на пляжі.
— Ти ж збирався автомийку відкрити. Хвалився — двір є. Гроші зібрав…
Фома захитав головою, махнув — наливай!
— Гроші на дозволи і хабарі пішли… Двір розбомбили… конкуренти. Добре, що не підпалили. А то без даху залишився б. Там у нас на ДВРЗ будинки — один біля одного. Піврайону би вигоріло.
— А менти? Треба було… — ляпнув Макар, сам себе засоромився. — Ну, ясно… Так ти тепер…
Фома вишкірився, кивнув у бік перфектного.
— Козла бачиш? На нього працюю. Офіціантом у цьому хліві. Падло, «чай» заникав.
Макар усміхнувся спантеличено.
— Фома, ти… придурок чи як? Ну, не вийшло з автомийкою… Хіба ми задля того у виші парилися, щоб тарілки розносити? Чувак, ми обрані! Своя справа, середній клас…
— Це всі депутатські шістки разом зі своїми хазяями так високо над реальністю літають чи тільки ти? — вишкірився Фома.
— Я шістка? Пацан, у мене своя фабрика! Я вже й забув, як біля депутата тирлувався.
— Фабрика? — скривився Фома. — Якась «матуся» подарувала?
Макар налився червоним. Смикнувся.
— Ось тільки не треба мене трахати! Я заради своєї справи сам усіх навкруги трахав! А ти думав, отак просто?! Ні, чувак! Працював конкретно. З ранку до ночі. І вночі! Маю результат. А ти… Якого біса ти у лузери записався? Ну, не вийшло раз… Спробуй вдруге. Трахни це життя!
Фома розсміявся мляво, відкинув порожню пляшку, підняв руку:
— Офіціанте, мать твою! Горілку! І м’ясну нарізку з лівого холодильника! Не з правого, від якого тхне! Знаю я вас…
— Фома…
— Саня! У цій країні ніколи не буде середнього класу. — Фома маятником розхитувався на стільці, усміхався придуркувато. — По-чесному?.. Свою справу?.. Нереально. Наші он… Хто на базарі торгує, хто вшивими манагерами по офісах, хто й досі тикається — хоч якоїсь роботи шукає. Тільки покидькам щастить.
— Ти зараз назвав мене покидьком? — Макар ухопив Фому за барки, смикнув до себе. — Чувак! За базар треба відповідати.
— Відповідаю! Ти покидьок! — розреготався Фома.
— Лузер кінчений! Сука! Що ти про мене знаєш?! — Макар підхопився, відштовхнув Фому. Обернувся до перфектного. Тицьнув у Фому пальцем. — Мій друг платить!
Сунув до апартаментів — криголам. І всі ті вітри, калюжі, цигани і обісцяні кути — по цимбалах! Не зупинять! Ні цигани, ні калюжі, ні Фома та інші лузери, які тільки й уміють про життя розпатякувати. А спробували би… нічір трахнути! Характеру би вистачило?! Не знав, що перфектний уже відібрав у Фоми конверт із зарплатнею, що в кутку кухні двоє дужих охоронців методично вибивають із Фоми дух, а та мала хвойда, що вона колись «розвела» Макара на секс… її вже давно прибили, і ніхто й не поплакав, тільки пораділи: хай краще у землі гниє, ніж посеред порядних людей погані хвороби розносити…
Зупинився біля парапету цирку і раптом подумав, що, поки його любить Нані, жодна падла не насмілиться зруйнувати його життя. Похолов. Вихопив мобільний.
— Нані… — кричав у ночі. — Без тебе мені нема життя! Без тебе — неможливо…
Двадцять шостого листопада о шостій ранку Нані стояла у дверях під’їзду будинку біля цирку в легкому светрику, лосинах і самих лише капцях на босу ногу, щосили намагалася умовити себе звикати до того, що Саша і надалі від’їжджатиме на автівці надовго, та перед очима — широкий шлях, трактор, сумні мамині очі і тьмяний тато…
Макар натис на клаксон — фа!
— Прощавай, люба, — всміхнувся з автівки, вмикнув двигун.
«Кіа» вилетіла на проспект… Макар однією рукою тримав кермо, другою вкинув у бардачок тугий пакунок: Мартині сто тисяч гривень поїхали до Ковеля разом з механіком, бо вирішив раптом, що повинен привезти Нані неймовірний дарунок на свій день народження.
Нані біля під’їзду геть змерзла. Спішила до ліфта, тремтіла.
— Чому він сказав «прощавай»? — чіплялася до слів. — Ні! Не хочу навіть думати про це… Усе буде прекрасно! Саша повернеться скоріше, ніж я думаю, а я… устигну підготувати йому сюрприз, свято. День народження. Добре, що обмовився…
Захопилася — а й справді! Годі думати про зле! Свято… Вона покличе робітників, щоби допомогли їй повністю звільнити вітальню апартаментів від хазяйчиних речей. Досить компромісів! Тут стоятимуть два дизайнерські крісла від Казалі і диван від Крістіана Зузунага. Між ними — прозорий столик зі скла. Все! А! Ще квіти… Крокуси… Саша теж — її єдина квітка. Інших не існує.
Умостилася на кухні з блокнотом і мобільним: ох і непросто терміново замовити крісла з Італії, диван із Данії. Рознервувалася — а раніше не можна? Вона платить! Розсердилася, жбурнула блокнот — аж під холодильник залетів. Геть розстроїлася. Ухопила довгу дерев’яну виделку, що нею зручно м’ясо на сковорідці перевертати, заходилася блокнот з-під холодильника визволяти. Намацала ще щось. Витягла.
— Що це? — крутила у руках звичайний целофановий пакет. І відкривати незручно — не навчена чужого торкатися. А цікавість бере.
— Тільки гляну, — вирішила врешті.
Обережно підняла за краєчок — з пакету на підлогу випав маленький записник. І оксамитова коробочка, що в них зазвичай ювелірні прикраси ховаються. Нані відсунула записничок, відкрила оксамитову коробку.
— Жах! — розсміялася. У коробочці сяяла дебела чоловіча каблучка білого золота з незграбним чорним каменем. Під каблучкою листівка.
«Сашко! Мій несамовитий Бог! Обожнюю! Кохаю! Жадаю! З днем народження, щастя моє! Навіки твоя Марта».
— Що це? — прошепотіла.
У кутку листівки приписка — «1 грудня 2009 р.». Звідки ж Нані знати, що передбачлива Марта заздалегідь коханцю подарунок на день народження приготувала? Баклан допоміг, хай йому грець. Ще влітку все товк: «Конфіскат, конфіскат… За копійки біле золото». І чого ж не взяти? Марта і собі тоді цяцьок
Вы читаете Битi є. Макар. Книга 1
